20 000 льє під водою: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Було страшно чути капітана Немо, але ще страшніше було дивитися на нього. Обличчя його вкрилося смертельною блідістю, наче його серце було схоплене сильними спазмами і переставало битися. Його зіниці звузилися від гніву, а голос був схожий швидше на ричання, ніж на голос людини. Схилившись над канадцем, він з страшною силою стискував рукою його плече.

Потім, залишивши його, капітан Немо обернувся до військового корабля, що продовжував обсипати нас ядрами.

— А, ти знаєш, хто я такий, корабель проклятої нації! — закричав він могутнім голосом. — Мені не треба бачити колір твого прапора, щоб упізнати тебе! Дивись! Зараз я покажу тобі свій прапор!

І капітан Немо розгорнув на передній частині палуби чорний прапор, схожий на той, який він водрузив на Південному полюсі.

В цей момент ядро ударило навскоси в корпус “Наутілуса”, не заподіявши ніякої шкоди; ледве не зачепивши капітана, воно впало в море.

Капітан Немо знизав плечима. Обернувшись до мене, він різко сказав:

— Спускайтеся вниз! — Спускайтеся, ви і ваші товариші!

— Капітане, — скрикнув я, — невже ви атакуєте цей корабель?

— Пане, я зараз його потоплю!

— Ви не зробите цього!

— Я зроблю це! — холодно відповів капітан Немо. — Не здумайте мене судити, пане професоре! Фатальний збіг обставин дав вам можливість побачити те, чого ви не повинні бачити. На мене напали! Відповідь буде жахливою! Йдіть!

— Чиє це судно?

— Ви не знаєте цього? Що ж, тим краще! Принаймні його національність залишиться вам невідомою! Спускайтеся!

Канадцеві, Конселеві й мені залишалося тільки скоритися. П’ятнадцять матросів “Наутілуса” оточили капітана і з неприхованим почуттям ненависті дивилися на корабель, що продовжував невпинно наближатися. Відчувалося, що цих людей об’єднувало єдине почуття помсти.

Коли я спускався по трапу, новий снаряд ударив у корпус “Наутілуса”. Я почув, як капітан закричав:

— Стріляй, божевільне судно! Розсипай свої безкорисні ядра! Ти нікуди не втечеш від тарана “Наутілуса”! Але ти загинеш не на цьому місці! Я не хочу, щоб твої рештки змішалися з благородними уламками “Месника”!

Я зайшов у свою каюту. Капітан і його помічник залишилися на палубі. Гвинт почав обертатися. “Наутілус” швидко віддалявся і невдовзі опинився вже поза небезпекою від ядер корабля. Але переслідування тривало, і капітан Немо обмежився тим, що продовжував зберігати цю дистанцію.

О четвертій вечора я не міг уже стримати дедалі зростаюче нетерпіння й тривогу і вийшов до центрального трапа. Люк був відкритий.

Я відважився вийти на палубу. Капітан збуджено ходив по ній уперед і назад. Він увесь час дивився на корабель, який залишався з підвітряного боку на відстані п’яти-шести миль од нас. Він кружляв навколо корабля, мов хижий звір, відтягуючи його на схід і дозволяючи себе переслідувати. Проте сам він ще не нападав. Можливо, він ще вагався?

Я спробував востаннє втрутитися. Але тільки-но я заговорив до капітана Немо, як він примусив мене замовкнути.

— Справедливість і право на моєму боці! — сказав він. — Я пригнічений, а це — гнобитель! Це через нього я втратив усе, що любив, усе, що мені було найдорожчим і найсвятішим: вітчизну, дружину, дітей, батька, матір — усе! Усе, що я ненавиджу — там, на тому кораблі! Тому мовчіть!

Я кинув останній погляд на військовий корабель, що йшов на всіх парах, і спустився до Неда й Конселя. — Ми повинні тікати! — скрикнув я.

— Гаразд! — сказав Нед. — Але чиє це судно?

— Мені це невідомо! Однак чиїм би воно не було, воно буде потоплене ще до ночі. В усякму разі, краще загинути разом з ним, ніж стати співучасниками помсти, про справедливість якої ми не можемо судити.

— Моя думка така ж сама! — холодно сказав Нед. — Зачекаймо ночі!

Настала ніч. На кораблі панувала глибока тиша. Компас показував, що “Наутілус” не змінив свого напрямку. Я ясно чув постукування його гвинта, що швидко й рівномірно розсікав хвилі.

Корабель тримався на поверхні, трохи похитуючись з боку на бік.

Мої товариші і я вирішили тікати тоді, коли військове судно наблизиться до нас настільи, що зможе нас почути або побачити, бо місяць, який через три дні мав бути повний, уже тепер яскраво сяяв. Коли ми опинимося на борту корабля і навіть якщо не зможемо попередити про загрожуючу йому загибель, то в усякому разі будемо намагатися зробити все, що дозволять нам обставини. Кілька разів мені здавалося, що “Наутілус” готується до атаки. Але він задовольнявся тим, що давав своєму суперникові можливість лише наблизитися, а потім знову збільшував швидкість і тікав від нього.

Частина ночі минула спокійно. Ми чекали тільки слушного моменту для втечі. Надзвичайно схвильовані, ми лише зрідка перекидалися словами. Нед Ленд уже хотів кинутися в море, але я примусив його почекати. “Наутілус” повинен був, як мені здавалося, напасти на свого противника на поверхні океану, а в такому разі наша втеча була не тільки можливою, а й легкою.

О третій ранку я стурбований вийшов на палубу. Капітан Немо не покидав її. Він стояв на носу “Наутілуса”, біля свого прапора, який злегка плескав над його головою під подувом невеликого бризу. Капітан не відривав очей од корабля. Його напружений погляд немов притягав переслідувача, гіпнотизував його, тягнув за собою, наче на буксирному канаті.