— Не хочете випити, сер? — Касиді простягнув склянку.
Меєр засміявся.
— Боюся, мої нові форми погано пристосовані для склянок. Краще блюдце,
— Вірно, — сказав Касиді. — Хлопці, несіть сюди блюдце! Боже мій!
— Вибачте нас, сер, — промовив Фелдман. — Напруга була жахлива. Ми не виходили з цієї кімнати майже тиждень, і сумніваюсь, що хтось із нас за цей час проспав більше восьми годин. Ми ледве не втратили вас, сер...
— Ось! Блюдце! — втрутився Люпович. — Що ви питимете, сер? Віскі? Джин?
— Просто воду, будь ласка, — сказав Меєр. — Як ви гадаєте, мені можна підвестися?
— Тільки не робіть різких рухів... — Люпович обережно підняв його зі столу й поставив на підлогу. Меєр невпевнено захитався на чотирьох ногах.
— Браво! — захоплено зааплодували лікарі.
— Мені здається, завтра можна було б спробувати трохи попрацювати, — сказав Меєр. — Треба буде щось вигадати, щоб я зміг писати. По-моєму, це не надто складно. Ймовірно, будуть й інші проблеми, пов'язані з моїм перетворенням. Поки що мої думки не зовсім ясні....
— Не намагайтеся форсувати події.
— Тільки не це! Нам не можна втратити вас.
— Яку сенсаційну статтю можна буде написати!
— Разом чи кожний окремо зі свого погляду і за своєю спеціалізацією?
— І те й інше. Все одно буде замало. Вони тільки й говоритимуть про...
— Де тут ванна? — запитав Меєр. Лікарі перезирнулися.
— Навіщо?
— Замовкни, ідіоте. Сюди, сер. Дозвольте я відчиню вам двері.
Меєр пройшов за ними, всім єством відчуваючи легкість від пересування на чотирьох ногах. Коли він повернувся, лікарі бурхливо обговорювали технічні аспекти операції.
— ...Ніколи не повториться, навіть за мільйон років.
— Не можу з тобою погодитись. Усе, що можна зробити раз...
— Облиш свою філософію, хлопче. Ти чудово знаєш, що це унікальна комбінація випадкових чинників — нам просто пощастило.
— Можеш повторювати скільки хочеш. Деякі біоелектричні зміни...
— Він повернувся.
— Йому не варто багато ходити. Як почуваєшся, друзяко?
— Я не друзяка, — прогарчав професор Меєр. — А за віком міг би бути вашим дідусем.
— Вибачте, сер. Мені здається, вам краще лягти.
— Так, — промовив професор Меєр. — Я ще надто слабкий. У голові паморочиться...
Кент підняв його й поклав на кушетку.
— Так краще?