Жінка у білому (на украинском языке): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Дивна жінка перша порушила мовчанку.

— Чи це дорога на Лондон? — спитала вона.

Я уважно вглядівся в неї. Було близько першої години ночі. В місячному невиразному світлі я роздивився бліде молоде обличчя, худе й виснажене, великі, серйозні, сумовито-уважні очі, запалі щоки, нервовий, нерішучий рот, гостре підборіддя і легкі ясно-каштанові коси. В її манерах не було нічого нестриманого чи нескромного; вона здавалася врівноваженою і тихою, трохи печальною і ледь настороженою. Не зовсім леді, але й на пропащу не схожа. Голос, дарма що мовила вона лише кілька слів, звучав якось глухо та безживно; говорила вона дуже квапливо. В руці тримала сумочку. Її вбрання: капор, шаль, сукня — було все з білої і, напевно, не з вельми дорогої тканини. Вона була худорлява, трохи вища середнього зросту. У всій її зовнішності й поведінці не проглядав ані найменший натяк на екстравагантність. Оце і все, що я зміг роздивитися при тьмяному світлі й за приголомшливо дивних обставин нашої зустрічі. Я так і не спромігся вгадати, хто вона, як опинилася цієї пізньої пори на цьому шляху? Я тільки був певен, що на моєму місці ніхто не добачив би нічого поганого в тому, що вона заговорила до чоловіка, хай навіть у підозріло пізній час і в підозріло пустельному місці.

— Ви чуєте? — перепитала вона, так само тихо й квапливо, але без будь-якого роздратування чи нетерпіння. — Я спитала вас: чи це дорога на Лондон?

— Так, — відповів я. — Ця дорога веде до Сент-Джонз-Вуду і до Ріджентс-Парку. Даруйте, що я не зразу відповів вам: мене трохи збентежила ваша раптова поява. Я й досі ніяк не можу це собі пояснити.

— Чи не думаєте ви, що я скоїла щось лихе, адже ні? Нічого лихого я не накоїла. Мене спіткала пригода... і я так потерпаю, що опинилася тут сама, так пізно... Чому ви підозрюєте мене в чомусь поганому?

Вона говорила з нез'ясовною серйозністю, стурбовано й навіть відступила від мене на кілька кроків. Я постарався заспокоїти її.

— Прошу вас, не думайте, ніби я в чомусь вас підозрюю, — сказав я. — Одне-єдине бажання я маю: допомогти вам чим можу. Я тільки здивувався вашій появі на дорозі, адже за хвилину до того тут начебто нікого не було.

Вона обернулась і показала на дірку в живоплоті біля перехрестя чотирьох доріг.

— Я почула вашу ходу і сховалась, — пояснила вона. — Хотіла подивитись, що ви за людина, перш ніж заговорити до вас. Я боялася, вагалася, поки ви пройшли мимо. А тоді мені довелось підкрастися ззаду і доторкнутись до вас.

Підкрастися? Доторкнутись? А чом би не гукнути мене? Дивно, що й казати...

— Чи можу я звіритися на вас? — запитала вона. — Ви ж не думаєте про мене погано тільки тому, що мене спіткала пригода? — І вона збентежено замовкла, переклала сумочку з однієї руки в другу й гірко зітхнула.

Мене зворушили самотність і безпорадність цієї жінки. Природне бажання допомогти, пожаліти взяло гору над здоровим глуздом, обачністю і світським тактом, адже саме ці риси за таких дивних обставин підказали б правильну поведінку старшому, досвідченішому, холоднокровнішому чоловікові.

— Ви можете звіритися на мене в будь-якій невинній справі, — запевнив я незнайомку. — Якщо вам не хочеться розповідати, як і чому ви опинилися тут, то й не розповідайте, не треба. Я не маю права ні про що вас розпитувати. Скажіть: чим я можу вам допомогти? І я це зроблю, якщо зможу.

— Ви дуже добрі, і я вам така вдячна. — Вперше в її голосі забриніли нотки жіночої лагідності. Але у великих задумано-тривожних очах, що досі невідривно дивилися на мене, не блиснула сльоза. — В Лондоні я була тільки раз, — провадила вона, дедалі квапливіше вимовляючи слова, — і я зовсім не знаю цієї місцевості. Чи можна тут узяти кеб? Чи вже запізно? Я не знаю. Якби ви змогли провести мене до кеба та якби ви тільки пообіцяли не затримувати мене, коли я захочу вас полишити, — у мене є подруга в Лондоні, вона залюбки прихистить мене. Мені більш нічого не треба. Ви обіцяєте? — Злякано роззираючись, вона знову переклала сумочку з руки в руку й повторила: — Ви обіцяєте? — втупивши у мене погляд, сповнений такого благання, страху та сум'яття, що я геть збентежився.

Що мені було діяти? Переді мною була безпомічна незнайомка, якій я повинен був допомогти. Поблизу не було ні оселі, ні будь-кого, з ким я міг би порадитись. І я не мав права нав'язувати їй свою волю, навіть коли б знав, як це зробити. Пишу ці рядки й сам собі не вірю, а похмура тінь наступних подій лягає на папір, і все ж я знов питаю сам себе: що мені було робити?

Я спробував виграти час, почав її розпитувати — оце і все, що я зробив.

— А ви певні, що ваша лондонська подруга прийме вас о такій пізній порі? — спитав я.

— Цілком певна, але тільки пообіцяйте, що залишите мене саму, коли я захочу; пообіцяйте, що не будете мене зупиняти, перешкоджати мені. Ви обіцяєте?

Вимовляючи ці слова, вона підійшла зовсім близько й несподівано, з якоюсь скрадливою лагідністю, поклала мені на груди руку — тонку, холодну, — я відчув це, коли відвів ту руку своєю. Не забувайте, я був молодий, а рука, що торкнулася мене, була рукою жінки!

— Ви обіцяєте?

— Так.

Одне слово! Коротке й звичне для кожного, повсякденне слово. Але я й нині тремчу, згадуючи його.

І ми разом попрямували до Лондона, я і жінка, чиє ім'я, чия вдача, чиї злигодні й плани й сама поява біля мене були незбагненною таємницею. Чи не сниться мені все це? Чи це я — Волтер Гартрайт? І це та сама звичайнісінька, нічим не примітна дорога, якою по неділях прогулюються лондонці? Невже тільки годину тому я покинув затишну, охайну материну оселю?

Я був надто схвильований, приголомшений, та ще й якась невиразна туга стискала серце, не давала заговорити до моєї дивної супутниці. Знов її голос перший порушив мовчанку.

— Хочу вас щось запитати, — зненацька озвалась вона. — Чи багато у вас у Лондоні знайомців?

— Так, багато.

— І титулованих осіб теж багато?

В запитанні звучала неприхована підозріливість. Я барився з відповіддю.

— Є й такі, — відказав я нарешті.