Жінка у білому (на украинском языке): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Мономанія визначає і сатиричний образ дядька й опікуна Лори — Фредеріка Ферлі. Це вередливий, безбарвний, схожий на амебу егоїст, який більше за все боїться, що його потурбують, виведуть зі стану самозаспокоєності. Його нескінченні розмови й скарги на свої нерви (Волтер після зустрічі з Фредеріком Ферлі констатує, що його нерви й примхи — це одне й те ж) викликають у читачів лише огиду.

Ці два другорядні образи — італійського професора й англійського сквайра — символізують протилежні людські типи — альтруїста й егоїста.

Привертає увагу образ «вселенського» лиходія, шпигуна, отруювача графа Фоско. Якщо два попередні образи створені відповідно в гумористичній і сатиричній діккенсівській традиції, то останній — у гротесковій. Гладкий граф, який може без жалю знищити людину, якщо вона заступає йому дорогу, виявляється занадто сентиментальним. Він до нестями любить мишей та птахів і всюди за собою тягає клітки з ними. Незрозумілою, нелогічною здається його симпатія до Меріан Голкомб. Пояснення цьому почуттю, яке дає сам граф (повага до її розуму), не вдовольняє. Скоріше й тут дається взнаки готична традиція, адже, як правило, герої готичних романів (згадаймо хоча б головного героя «Мельмота-блукача») відчували містичне поривання до молодих чистих дівчат. Побудований на контрасті жорстокої розсудливості й гіпертрофованої сентиментальності, образ графа Фоско набуває страшних, гротескних рис. Недарма його так боїться розумниця Меріан.

Завершуючи розмову про перший детективний роман Уїлкі Коллінза, необхідно сказати про його оригінальну композицію. Автор художніми засобами імітує судовий процес, на якому, як відомо, виступають усі свідки, що мають відношення до справи. Так і в творі: один за одним беруть слово (а точніше — дають письмові свідчення) учасники подій: починаючи від Волтера Гартрайта, під кутом зору якого дається вся оповідь, — він, власне, зводить до єдиного цілого всю цю безліч звітів, свідчень, документів тощо, — і закінчуючи другорядним персонажем, кухаркою Естер Пінгорн, яка розповідає тільки окремий епізод. Така калейдоскопічна форма, своєрідне «багатоголосся», дає об'ємну й об'єктивну картину розслідування, а також, що не менш важливо, розкриває зсередини суть кожного персонажа, оскільки кожна розповідь — це ще й невеличкий психологічний етюд, звички оповідача, манера оповіді тощо (до речі, в романі відсутні письмові свідчення трьох головних, але найменш виразних, діючих осіб: Лори Ферлі, «жінки в білому» та сера Персіваля Глайда).

Можливо, такий принцип оповіді був підказаний Уїлкі Коллінзу його другом Діккенсом, який сам користувався ним (наприклад, в романі «Холодний дім» розповідь по черзі ведуть то сам автор, то героїня твору — Естер). Коллінз ускладнив прийом, включивши в твір більшу кількість оповідачів. Композиція виявилась такою вдалою, що стала прикладом для інших письменників, серед яких був і автор відомого роману жахів «Дракула» Брем Стокер.

За тим же принципом побудований і наступний детективний роман Уїлкі Коллінза «Місячний камінь» (1868). Крім письмових свідчень, розповідей головних учасників подій, в ньому наведено уривки із щоденників, записи родинного архіву тощо. Таким чином Уїлкі Коллінз домагається достовірності оповіді при заплутаному й трохи фантастичному сюжеті. 

В центрі уваги автора — таємниче зникнення коштовного каменя, що колись прикрашав чоло індійського божества, а потім був вивезений в Англію. Всім, хто стикався з ним, алмаз приносив нещастя. Готичний елемент «Жінки в білому» тут змінюється на східну екзотику. Активними учасниками події стають три загадкові індійські браміни-фанатики, які входять у життя англійської столиці й заміських маєтків зі своїми незбагненними законами. З одного боку, можна вважати східне тло за продовження готичної лінії, оскільки в деяких готичних романах дія відбувається в умовно-східних декораціях. Так, наприклад, роман Вільяма Бекфорда «Ватек» називають «орієнтально-готичним» твором, оскільки він написаний під впливом «Тисячі й однієї ночі»; з другого боку, саме індійські сюжети вже не сприймались жителями метрополії як чиста екзотика, оскільки Англія продовжувала колоніальну експансію і заохочувала жителів острова засновувати колонії в далекій заморській країні, обживати її.

Любовний сюжет твору будується за тим самим принципом, що й попередній, хоча на перший план виступають не соціальні, а морально-етичні проблеми. В усіх інших компонентах роман більше наближається до класичного детективу.

В порівнянні з Лорою Ферлі образ головної героїні «Місячного каменя» вірогідніший; відходячи від законів готичного роману, Уїлкі Коллінз наближає його до життя. Рейчел — сильна, вольова дівчина, яка може боротися за своє щастя, тим більше, що її саму та її обранця — Френкліна Блека — розділяють не матеріальні перепони, а скоріше моральні. Конфлікт переноситься в душу Рейчел. Уїлкі Коллінз показує юну аристократку не очима закоханого в неї молодого чоловіка, а очима старого дивака Габріеля Беттереджа, відданого дворецького родини Веріндерів. Цей пристрасний шанувальник «Робінзона Крузо» поряд з чарівною зовнішністю своєї молодої пані відзначає і суттєву ваду її характеру — свавільність і впертість. Якщо справа стосувалася моди та всіляких інших дрібниць, то її впертість не завдавала великої шкоди, оскільки навіть немодно вдягнена вона мала чудовий вигляд, але коли йшлося про справи принципові — тут було недалеко й до біди. Старий дивак, сам того не розуміючи, неначе попереджає читачів, що вдача міс Рейчел стане причиною ускладнень. І справді, якби не її затятість, навіть в ім'я благородної мети, розслідування не затяглося б на такий тривалий час, не довелося б звертатися шанованій родині по допомогу до детектива, та й вона сама тоді не потрапила б під підозру як викрадачка алмазу.

 В «Місячному камені» вперше в творчості Уїлкі Коллінза з'являється професійний детектив — сищик Кафф. При створенні цього образу англійський романіст спирався на досвід і знахідки свого американського колеги — Едгара По. Зовні сищик Кафф така ж невиразна постать, як і Огюст Дюпен: худий неначе тріска, він, за словами автора, схожий на пастора чи працівника похоронного бюро (можливо, саме ця асоціація спонукала Г. К. Честертона зробити свого героя-детектива священиком). Але зовнішність оманлива, точніше така, якої вимагає професія сищика, — він непомітний, як і його одяг — чорний костюм і біла краватка. Весь розум героя сконцентровано в його очах. Автор підкреслює, що в «його твердих як сталь світло-сірих очах з'являвся якийсь бентежний вираз, коли вони зустрічалися з вашими очима, — ніби вони чекали від вас більшого, ніж було відомо вам самим». Може виникнути питання, чому ж у Шерлока Холмса виразна, яскрава зовнішність? Не слід забувати, що герой Конан Дойла мав інші можливості злитися з натовпом — в нього були чималі акторські здібності і він так добре володів мистецтвом перевтілення, що його не завжди міг впізнати сам доктор Ватсон. У той час, як Конан Дойл відходить від традиції, Г. К. Честертон настільки дотримується правил, що його герой за своєю зовнішністю — найневиразніший з усіх сищиків класичного періоду. Людяності, теплоти аскетичному Каффові надає його пристрасть до вирощування троянд.

Честь розкриття таємниці злочину, однак, належить не Каффові, хоча він і впритул підійшов до розгадки таємниці І можна не сумніватися, що якби від його послуг не відмовились, сищик довів би справу до переможного кінця. Але й у цьому романі, як і у «Жінці в білому», лаври віддано головному героєві.

 Поряд з образом Каффа найвдалішим у романі, на наш погляд, є образ негативного героя — Годфрі Еблуайта. У нього зовсім немає містичного ореолу готичного героя, він являє собою скоріше тип міського шахрая, який часто зустрічається в соціальному сатиричному романі. Характеристика старого Беттереджа, яку він дає молодому крутієві, просто вбивча: «Він був адвокатом за професією, дамським догідником за характером і доброзичливим самаритянином за переконанням... В благодійних товариствах допомоги бідним матерям, у товариствах святої Магдалини порятунку розпусниць, в об'єднаннях ригористів, які займалися влаштуванням на роботу бідних жінок замість бідних чоловіків, залишаючи останніх викручуватись, як самі знають, — скрізь він був віце-президентом, директором, консультантом. Де тільки засідає за столом жіночий комітет, там і містер Годфрі з капелюхом у руці верховодить, стримуючи гарячковість зборів і ведучи милих дам по тернистому діловому шляху. Я гадаю, що це був найвикінченіший філантроп (з невеликим достатком) в історії Англії. На благодійних мітингах нелегко було знайти такого, як він, оратора, здатного видушити сльози і гроші. Це був стопроцентний громадський діяч». Такий тип «героя» якнайкраще вписується в схему вже чисто детективного твору.

Тепер час повернутись до суперечки М. Горького та Ч. Діккенса, уявної, звичайно. Мабуть, обидва класики мали рацію. Більшість романів та п'єс Уїлкі Коллінза втратили свою надзвичайну популярність, коло його читачів поступово звузилось. І це не дивно, оскільки сюжетні прийоми через надмірно часте використання їх втратили принаду новизни, затерлися до штампів, а на передній план виступили вади творів, їхня екзальтованість, мелодраматичність, стилістична одноманітність тощо. Час відсіяв швидкоминуче, неважливе, а залишив справді талановите, значне. Зараз Уїлкі Коллінза в усьому світі знають як автора двох творів — «Жінки в білому» та «Місячного каменя», які поклали початок розвитку детективного жанру в Англії.

ІРИНА КИЄНКО

Жінка у білому

ПЕРІОД ПЕРШИЙ

Починає оповідати Волтер Гартрайт, учитель малювання з Клементс-Інна 

I 

Це оповідь про те, що може витерпіти жінка й чого може добитися чоловік.

Якби машина правосуддя справді глибоко та безсторонньо розбирала кожну підозрілу справу, якби, лише помірно підмащена золотом, неухильно провадила кожне судове слідство, то події, зображені на цих сторінках, здобули б, напевне, широкий розголос під час судового процесу.

Але в деяких випадках закон і досі, хоч як крути, зостається найнятим слугою товстого гаманця, тож і ця історія буде вперше розказана тільки тут. Десь так, як раніше її міг почути суддя, зараз її почує читач. Жодна з істотних обставин, стосовних до розкриття цієї справи, од її початку й до кінця, не буде тут відтворена на підставі чуток. Коли Волтер Гартрайт, що пише ці вступні рядки, опинятиметься ближче, ніж інші, до подій, про які мова, він розповідатиме про них сам. Коли ж він не буде учасником подій, то поступиться місцем оповідача тим, хто особисто знайомий з обставинами справи і хто так само точно й правдиво продовжить його працю.

Отже, оповідачів цієї історії буде кілька душ — як на суді виступає кілька свідків; і мета в обох випадках одна: щонайточніше та щонайдокладніше висвітлити правду і простежити хід подій в цілому, дозволяючи живим їх свідкам, кожному своєю чергою, розповісти про почуте й побачене.

Послухаймо спочатку Волтера Гартрайта, двадцятивосьмилітнього вчителя малювання.

II

Був останній день липня. Спливало довге, спекотне літо, і ми, зморені блукальці лондонських бруківок, подумували вже про тіні від хмар над сільськими ланами та про осінні леготи на узбережжі.

Що ж до мене, сердешного, то літо, минаючи, лишало мене в кепському здоров'ї, не в кращому настрой і, сказати правду, майже без грошей. Протягом року я тратив свій заробіток не так обачно, як завжди, й через те розкошування мусив нині перебути ощадливу осінь між материним котеджем у Гемпстеді й моєю власною кімнатою в Лондоні.

Пам'ятаю, вечір був тихий, хмарний, лондонська задуха злягла ще тяжче й вуличний гамір помалу завмирав. Серце великого міста і маленьке моє неначе билися в унісон, дедалі млявіше, пригасаючи разом із вечірньою загравою. Я відірвався від книжки, над якою більше мріяв, ніж читав її, і вийшов з будинку, щоб податися за місто подихати вечоровою прохолодою. Був якраз один із двох вечорів, що їх я зазвичай пробував із матір'ю та сестрою. Тож я попростував у північному напрямку, до Гемпстеда.

Тут необхідно згадати, що батько мій помер за кілька років до подій, про які я пишу, і що з п'ятьох дітей живі лишалися тільки сестра Сара та я. Батько теж був учитель малювання. Роботящий і заповзятий, він мав великий успіх; ніжно люблячи свою родину й турбуючись про її майбутнє, бо ж, крім його заробітку, не мали на що жити, батько зразу після одруження застрахував своє життя на значно більшу суму, ніж це роблять інші. Завдяки його дивовижній розважності й самовідданості мати з сестрою могли й по його смерті не бідувати, як не бідували, поки він жив. Уроки батькові дісталися мені в спадок, і як мені було не тішитися таким початком мого самостійного життя.