Невиразне передчуття якоїсь великої переміни замріло в моїй голові, однак Лора заговорила швидше, ніж я встиг його усвідомити. Вона пригорнулася до мене, щоб краще натішитися подивом, що не сходив з мого обличчя.
— Волтере, любий мій, — сказала вона, — чи ж треба нам виправдуватися в тому, що ми посміли сюди приїхати? Боюсь, коханий мій, що в такому випадку мені доведеться порушити наше правило й заговорити про минуле.
— Немає ані найменшої потреби спогадувати минуле, — заперечила Меріан. — Ми можемо все пояснити, та ще й куди цікавішим чином, якщо заговоримо про майбутнє. — Вона підвелась і підняла дитину, що гукала й підстрибувала в неї на руках. — Чи знаєте ви, Волтере, хто це такий? — спитала вона, дивлячись на мене блискучими очима, в яких стояли сльози радості.
— Навіть моєму збентеженню є межа, — відповів я. — Думаю, що я ще здатний розпізнати свою власну дитину.
— Дитину! — підхопила вона з колишньою граційною веселістю. — І це ви так по-панібратськи відгукуєтеся про одного з найбагатших поміщиків Англії? Ось я звертаю вашу увагу на це вельможне немовля, але чи здогадуєтеся ви, в чиїй присутності стоїте? Авжеж ні! То дозвольте познайомити двох видатних людей: містер Волтер Гартрайт — і юний спадкоємець Ліммеріджу!
Так вона сказала. Записавши ці її слова, я написав усе. Перо перестає слухатися моєї руки. Закінчено довгу, щасливу працю багатьох місяців. Меріан була нашим добрим ангелом — нехай же її словами закінчиться наша повість.
Кінець.