Жінка у білому (на украинском языке): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Так і не пощастило.

— Дуже дивно. Гадаю, що ви правильно вчинили, містере Гартрайт, лишивши сердешну на волі, адже вона у вашій присутності нібито не вчинила нічого ненормального. Але шкода, що ви не досить рішуче намагалися вивідати її ім'я. Ми повинні неодмінно розгадати цю таємницю, так чи інакше. Але ви краще не кажіть про це ні містерові Ферлі, ні моїй сестрі. Я певна, що обоє вони, так само, як і я, не знають, ні хто вона, ні яке відношення мала до нашої сім'ї в минулому. До того ж вони, хоч і зовсім по-різному, але дуже нервові та вразливі, й ви тільки розсердите одного, стривожите другу, і не буде з того ніякого пуття. Що ж до мене, то я аж палаю цікавістю і від цієї хвилини всю свою енергію віддам розгадуванню цієї таємниці. Коли моя мати вийшла заміж за містера Ферлі-старшого й переїхала до Ліммеріджа, вона дійсно відкрила тут сільську школу. Ця школа й досі існує. Але із старих учителів нікого не зосталося — хто помер, а хто виїхав. Отже, з цього боку ніхто нічого нам не підкаже. Єдине, що я можу придумати...

На цьому нашу розмову урвав прихід слуги. Він оголосив, що містер Ферлі буде радий бачити мене після сніданку.

— Зачекайте в холі, — за мене відповіла йому міс Голкомб своїм ясним і рішучим голосом. — Містер Гартрайт зараз прийде... Я тільки хотіла сказати, — провадила вона вже до мене, — що у нас із сестрою лишилось дуже багато материних листів: частина — адресованих моєму батькові, частина — містерові Ферлі-старшому. Не маючи іншої змоги дістати потрібні нам відомості, я зараз же перечитаю листування моєї матері з містером Ферлі. Він полюбляв жити в Лондоні, а в своєму сільському домі майже не бував. І моя мати звикла докладно розповідати йому в листах про все, що діялося в Ліммеріджі. В її листах повно згадок про школу, за яку вона всякчас клопоталась. Думаю, що, перш ніж ми з вами побачимося знову, я дещо розкопаю... Другий сніданок о другій годині, містере Гартрайт. Я матиму втіху познайомити вас із моєю сестрою, і ми всі разом поїдемо кататись, — покажемо вам наші улюблені краєвиди. Отже, прощавайте — до другої години.

Вона кивнула мені з чарівною грацією, з тією витонченою товариськістю і приязню, якою було пройняте все, що вона робила й говорила, і щезла за дверима в глибині кімнати. А я вийшов у хол і подався за слугою на мою першу зустріч з містером Ферлі.

VII

Мій провідник вивів мене нагору, в коридор, по якому ми прийшли знову до моєї спальні. Зайшовши до неї, він одчинив двері до ще одної кімнати й попросив мене зазирнути туди.

— Мені велено показати вам вашу вітальню, — сказав слуга, — і спитати, чи подобається вам її обстава та освітлення.

Я був би надто перебірливий, коли б не похвалив цю чудову кімнату і все, що в ній. З великого вікна відкривався той самий прекрасний краєвид, яким я милувався вранці із спальні. Обстава була сама довершеність, сама розкіш і краса. Стіл посеред кімнати цвів книгами у веселих обкладинках; елегантне письмове приладдя, гарний букет квітів. Другий стіл, біля вікна, був закладений всіляким приладдям, необхідним для малювання та окантування акварелей містера Ферлі; до столу був прикріплений невеличкий мольберт, який я міг чи скласти, чи розкласти, відповідно до потреби. Стіни були обтягнуті пістрявим кретоном, підлога встелена індійськими жовто-червоними матами. Це була найчепурніша і найзатишніша віталенька, яку я будь-коли бачив, і я щиро висловив своє велике захоплення.

Але поважний слуга мав надто добрий вишкіл, щоб у відповідь на мої захоплені вигуки показати бодай найменшу ознаку втіхи. Із крижаною чемністю він вклонився і мовчки розчинив переді мною двері в коридор.

Ми звернули за ріг, спустилися на кілька сходинок, пройшли невеликий круглий хол і зупинилися перед дверима, оббитими темною повстю. Слуга відчинив двері, провів мене до інших, відчинив і ті, безшелесно розтулив дві важкі портьєри з блідо-зеленого шовку, тихо мовив: «Містер Гартрайт», — і залишив мене самого.

Я опинився у великій, розкішній кімнаті з чудовою ліпною стелею. На підлозі лежав такий пухнастий, м'який килим, що мої ноги тонули в ньому. Одну стіну зовсім затуляла довга книжкова шафа з якогось вельми рідкісного дерева, вся інкрустована. Вона була шість футів заввишки, й на ній через рівні проміжки були розставлені мармурові бюсти. Біля протилежної стіни стояли два старовинні комоди, а вгорі, між ними, висіла картина під склом — «Мадонна з немовлям»; на позолоченій табличці, прикріпленій до рами, було вирізьблене Рафаелеве ім'я. По праву й ліву руч від мене стояли шифоньєри й невеликі столики — буль, маркетрі, заставлені дрезденською порцеляною, виробами із слонокості, рідкісними вазами й розмаїтими дивовижними дрібничками, і все це мерехтіло золотом, сріблом, самоцвітами. В глибині кімнати, протилежні від дверей вікна були завішені тим самим блідо-зеленим шовком. Тож світло сочилося чарівливо-м'яке, притемнене і таємниче, рівномірно просіваючись на всі речі в кімнаті; воно мов відтіняло глибоку тишу, атмосферу цілковитого усамітнення, яка тут панувала, й огортало непроникним спокоєм господаря дому, що напівсидів-напівлежав у великому м'якому кріслі, всією позою виказуючи байдужість і втому. До одного бильця крісла була прикріплена підставка для книг, до другого — маленький столик.

Якщо за зовнішнім виглядом людини, котрій за сорок і котра тільки-но закінчила ранковий туалет, можна судити про її вік (у чому я вельми сумніваюсь), то містерові Ферлі було десь за п'ятдесят чи під шістдесят. Він мав голене, витончене й стомлене обличчя, бліде, аж прозоре, але без зморщок; великий гачкуватий ніс, витрішкуваті, невиразні, блякло-голубі очі з червонястими повіками, поріділі пухкі чубинки того піщаного відтінку, який так довго приховує сивину. На ньому був чорний сурдут із якоїсь тонкої матерії, камізелька й панталони сяяли бездоганною білиною. Світлі шовкові панчохи облягали його невеличкі, мов у жінки, ніжки, взуті в пантофлі з лакової шкіри «під бронзу». Два персні такої неоціненної вартості, що навіть мій недосвідчений погляд це запримітив, прикрашали його білі, тонесенькі пальчики. І весь він виглядав надто тендітним, млосно-дратівливим і надвитонченим, що неприємно вражає в чоловікові, та й жінці ніяк не личить. Моя ранкова зустріч і розмова з міс Голкомб зарані прихилила мене до всіх мешканців дому, але після першого ж погляду на містера Ферлі мої симпатії до нього де й ділися.

Підійшовши ближче, я побачив, що він не зовсім байдикує, як мені видалося спочатку. Біля нього на великому круглому столі, серед всіляких рідкісних та прегарних речей, стояла маленька шафка чорного дерева, оздоблена сріблом. У її шухлядках, оббитих темно-червоним оксамитом, лежали старовинні монети різної величини та форми. Одна шухлядка з монетами стояла на прикріпленому до його крісла столику, тут таки лежали замшеві полірувальні подушечки, пензлики й слоїчок з рідиною. Всі вони чекали черги, щоб, кожне по-своєму, видалити щонайменший бруд, який тільки міг виявитися на монетах. Тендітні білі пальчики крутили недбало щось схоже, як на мій профанський погляд, на брудну олов'яну медаль із зазубленими краями. Я зупинився на шанобливій відстані від його крісла і вклонився.

— Радий, що маю вас у Ліммеріджі, містере Гартрайт, — мовив він вередливим, каркаючим голосом, у якому вельми неприємно поєднувалась сонлива млість із незграйними верескливими нотками. — Прошу вас, сідайте. Тільки, будьте ласкаві, не совайте вашого крісла. Мої нещасні нерви в такому стані, що будь-який сторонній рух завдає мені невимовних мук. Чи бачили ви вашу студію? Як вона вам?

— Я щойно бачив її, містере Ферлі, й запевняю вас...

Він урвав мене на півслові, по-страдницьки заплющивши очі й піднісши благально білу руку. Я вражено замовк. Вередливий голос зволив прокаркати:

— Прошу, даруйте мені, але чи не могли б ви спробувати говорити тихіш? Мої нещасні нерви в такому стані, що я неймовірно страждаю від кожного голосного звуку. Ви вже вибачте сердешному каліці. Кажу вам просто те, що моє прикре нездоров'я змушує мене говорити кожному, хто до мене приходить. Так-так. То вам справді подобається ваша кімната?

— Я навіть бажати не смів би чогось гарнішого й затишнішого, — відповів я, стишуючи голос і починаючи розуміти, що нерви містера Ферлі та його примхи — одне й те саме.

— То я радий. Ви переконаєтеся, містере Гартрайт, що в цьому домі художники тішаться належною шаною. Тут би не зазнаєте звичайного варварського ставлення англійців до митця, до його місця в суспільстві. Замолоду я стільки років пробув за кордоном, що скинув із себе грубу оболонку цих острів'янських передсудів. Хотілося б мені сказати те саме й про дрібне дворянство — осоружне слово, та я мушу його вжити, — атож, про дрібне дворянство, моїх сусідів. Вони невиправні варвари в питаннях мистецтва, містере Гартрайт. Запевняю вас, ці люди повитріщали б очі, коли б побачили, як Карл П'ятий[1] подає пензлі Тіціанові. Будьте ласкаві, поставте ось цю тацю з монетами в оту шафку й подайте мені іншу. Мої нещасні нерви в такому стані, що будь-яке зусилля коштує мені невимовних страждань... Так, оцю. Дякую.

Як ілюстрація до щойно проголошеної ним вільнодумної теорії соціальної рівності цей холоднокровний наказ містера Ферлі мене вельми розвеселив. Я поставив тацю в шафку і якнайчемніше подав йому іншу. Він зараз же почав перебирати монети, чистити їх маленькими пензликами, і весь час, поки розмовляв зі мною, бавився, млосно милувався ними.

— Тисячу разів дякую і тисячу разів перепрошую. Ви любите старовинні монети? Так? Дуже радий, що наші з вами смаки збігаються ще в одному, окрім мистецтва. Ну, а щодо умов нашої грошової угоди — як, вони вас задовольняють?

— Цілком, містере Ферлі.

— Дуже радий. Що ще?.. Ага, згадав. Стосово моїх турбот про ваш добробут, які ви милостиво згодилися прийняти за те, що дозволяєте мені користуватись вашими досягненнями в малярстві. Мій камердинер зайде до вас наприкінці тижня довідатись, чи нема у вас яких побажань. І — що ще? Чудасія, правда? Мені ще стільки всякого треба було вам сказати, а я, здається, все забув. Вам не тяжко смикнути за шнурок? У тому кутку. Отак. Дякую.

Я подзвонив, і з'явився інший слуга, якого я ще не бачив: чужинець із мовби приклеєною усмішкою та прилизаним волоссям. Лакей від голови до п'ят.

— Луї, — звернувся до слуги містер Ферлі, сонливо чистячи нігті одним із своїх малесеньких пензликів для монет, — сьогодні вранці я записав дещо на моїх табличках. Знайдіть таблички. Тисяча перепрошень, містере Гартрайт. Боюсь, що я вам набрид.

Я тільки хотів відповісти, як він стомлено заплющив очі, а що він і справді таки набрид мені, то я мовчки задивився на Рафаелеву мадонну.

Тим часом лакей вийшов з кімнати й повернувся з книжечкою в оправі із слонокості. Містер Ферлі з легким зітханням пробудився, однією рукою розгорнув книжечку, а другою підніс догори малесенького пензлика — знак лакеєві чекати подальших розпоряджень.

— Так. Саме так! — мовив містер Ферлі, порадившись із табличками. — Луї, подайте он ту теку. — І показав на теки, що лежали на поличках червоного дерева біля вікна. — Ні, не ту. Не з зеленою спинкою! В ній гравюри Рембрандта, містере Гартрайт. Ви любите гравюри? Справді? Я такий радий, що наші смаки і в цьому збіглися... Тека з червоною спинкою, Луї. Не впустіть її!.. Ви не можете собі уявити, містере Гартрайт, яких я зазнав би мук, коли б Луї впустив ту теку. А вона не впаде зі стільця? Ви гадаєте, що вона не впаде, містере Гартрайт? Справді? Я такий радий. Зробіть мені таку ласку, погляньте на ці малюнки, якщо ви й справді вважаєте, що їм нічого не загрожує... Луї, ідіть собі. І що ви за осел! Чи ви не бачите, що я тримаю таблички? Може, ви думаєте, що мені хочеться їх тримати? І чом не забрати таблички без мого нагадування?.. Тисяча перепрошень, містере Гартрайт. Ці слуги такі віслюки, чи не правда? Скажіть же, як подобаються вам ці малюнки? З розпродажу вони надійшли в жахливому стані — мені здавалося, що вони тхнуть руками тих страшних крамарів, торговців картинами... Можете ви взятися за них?

Хоча нерви мої були не досить чулі, щоб я міг розрізнити запах плебейських пальців, який так вразив нюх містера Ферлі, мій смак був достатньо розвинений, і я, погортавши малюнки, віддав їм належне. Здебільшого це були чудові зразки англійських акварелей, і вони, звісно, заслуговували дбайливішого догляду з боку їхніх колишніх господарів.

[1] Карл V — іспанський король, імператор Священної Римської імперії (1500—1558), сучасник венеціанського художника Тіціана (1476—1576).