— Дякуємо, — відказав у мікрофон Іван Макарович. — Ми готові шлюзуватись.
— Ми готові до прийому, — прогримів бас. Тимчасом всі вже одягли скафандри, припасували запасні кисневі прилади і ранці з невеликими «ракетними» балонами. Адже діставатися на Троянду треба через безповітряний простір.
Мілько і Загорський знали, що їм робити. Вони мусять забезпечити зарядку порожніх баків водою. Геолог Петров горів бажанням познайомитись з влаштуванням штучного супутника. Ну, а Ольга — спецкор газети «Дзвени, наша пісне!», журналів «Бадьора старість» та «Агу!» — мала зовсім залишити космічний корабель, щоб стати членом колективу Троянди.
Першими через герметичну камеру біля люка вийшли з ракети Загорський і Мілько. Вслід за ними кинувся Петров. Іван Макарович припасовував ранець і крізь окуляри в шоломі поглядав на дочку. Чи вона часом не боїться? Щось довго возиться…
— Ольго!
— Готово!
Удвох з батьком Ольга зайшла до камери. Щільно засунулись двері. Іван Макарович включив насос. Коли він перекачав повітря в ракету, відкрився зовнішній люк, Ольга стала на порозі і з жахом побачила чорну безодню, що відділяла їх від Троянди. Як туди стрибати? Знала, що тіла тут не мають ваги, що впасти нікуди не можна, але ж… Неймовірне провалля, в якому рояться зорі, наморочить і… тягне до себе! Треба злегка натиснути кнопку, з балончика на спині вирветься струмінь газу і штовхне вперед… А там — ухопитися за поручні… Все це Ольга добре знає…
— Чому ти зупинилась? — почувся батьків голос у навушниках шолома.
— Любуюсь! — іронічно відповіла Ольга і, прикусивши губу, наважилась — торкнула кнопку. Здалося, наче хтось легенько штовхнув у спину, і вона попливла, попливла, нікуди не падаючи. Ось і поручні шлюза Троянди. Вхопилась, легко зайшла в досить просторе кругле приміщення. Не встигла й оглянутися, як біля неї став батько.
— Ну, як, Олю?
— Неймовірно!
— Боялася?
— Дуже! — голос її бринів збуджено і… весело.
Герметичні двері за ними зачинилися. Шлюз наповнився повітрям. Знявши скафандри і тримаючи їх на руках, наче плащі, Ольга і Іван Макарович потрапили в шахту з ліфтом. У ліфті їх чекав Петров. Геолог чомусь не скинув скафандра, а лише відхилив шолом. Сидів, ухопившись за ліве коліно. Обличчя його перекосила болісна гримаса.
— Що з вами? — стривожився Плугар.
— Та, розумієте, Іване Макаровичу… — Коліно… Не розрахував стрибка і стукнувся.
Плугар спохмурнів. Це ж надзвичайний випадок! І скільки разів нагадував він про обережність… Повернувся до мікрофона, вмонтованого в стінці ліфта. Натиснув кнопку.
— Товаришу директор! Трапилось нещастя. Петров пошкодив собі коліно.
— Єрмил Єрмилович? — обізвався бас. — Шкода. Підніметесь — я накажу зменшити обертання, щоб йому легше було дістатися в санчастину. Наша астромедицина[1] підремонтує його!
Петров, перемагаючи біль, усміхнувся.
— Може у вас звичайний вивих, Єрмиле Єрмиловичу, — заспокоювала його Ольга, — то це не страшно.
— Та воно-то нічого не страшно… От тільки невчасно все це…
Ліфт підняв їх по «стеблу», і вони вийшли в дуговий коридор самої «квітки». Тут їх зустрів засмаглий чоловік у білому халаті. Привітавшись, він легко взяв Петрова попід руки і майже поніс по коридору. Ользі було жаль Петрова. Такий жвавий, рухливий, міцний чоловік — і на тобі… Бідний, йому не можна стати на ногу.
Зліва в ілюмінатори виднілися високі овальні щити, справа — до коридору виходили двері службових приміщень, лабораторій, житлових кімнат. Всі приміщення, очевидно, були цілком ізольовані: на випадок попадання метеорита. Замість вогнегасників у коридорі червоніли запасні балони з киснем. Висіли також скафандри.
Двері директорського кабінету відчинилися всередину, і назустріч Івану Макаровичу та Ользі вийшов на диво маленький чоловічок з великою гривою вогненного волосся. Чувши директорський бас по радіо, Ольга уявляла собі велетня. Тепер, побачивши цього щупленького, подумала, що це хтось із лаборантів, але ні в якому разі не директор.
— Прошу, любі мої космонавти! — прогримів доброзичливим басом чоловічок, трохи схилившись і показуючи рукою в приміщення.
Це був директор.
Іван Макарович привітався з ним, як з давнім знайомим і відрекомендував Ольгу.
Директорський кабінет був, очевидно, і лабораторією. Більшу його частину займали довгі столики і стелажі з різноманітними приладами, що поблискували нікелем і склом. Посередині у великій діжці стояла широколиста пальма. Ольга побачила, що в стелі є ілюмінатор, крізь який ллються потоки сонячного світла. В кутку до стіни прироблене ліжко — гамак на металевих кронштейнах. Видно, кожен кубічний метр тут використовують максимально…
Директор сів до свого робочого столу, щось там по ворожив, і на стіні спалахнув екран телевізора. Стало видно нижню частину «Комети» і дві постаті в скафандрах — вони припасовували товстелезного шланга до круглого люка ракети.
[1] Астрон (грецьке) — зірка.