В зоряні світи: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Увага, товариші! — пролунав із репродуктора чийсь владний голос. — Незабаром ракета стартує. Пропонується негайно відійти від огорожі!

Люди неохоче почали відходити. Але всі голови були повернені туди, де в металевих фермах виблискувала проти сонця ракета. Голос із репродукторів усе вимагав і вимагав відійти в «безпечні місця». Зрештою натовп одхлинув.

А біля центрального входу на ракетодром зчинився галас.

— Негайно пропустіть! — гукав до вартового чоловік у клітчастому костюмі. Він тримав на плечі кіноапарат. — Ви зриваєте нам зйомку!

— Запізнились, наказано нікого не пропускати, — спокійно відповів солдат.

Чоловік у клітчастому костюмі безпорадно оглядався навколо, ніби шукаючи підтримки і співчуття. Очі його повеселішали, побачивши присадкуватого товстуна, що неквапливою ходою наближався сюди.

— Товаришу режисер! — гукнув до товстуна кінооператор. — Не пускає!

Режисер на диво спокійно відповів:

— Ну, що ж, доведеться робити зйомки в павільйоні. Замовимо сценарій, вийде ще краще…

В цю мить загриміло, загуркотіло, неначе обвалилися гори. Пружний гарячий вітер пригнув аж до землі густу стіну акації, вдарив по обличчях людей, здійняв хмару куряви.

Власне, самого старту ніхто з присутніх не помітив: то була така коротка мить, якої не може вловити людське око. Ракету побачили вже в голубій високості — швидка стріла заглиблювалась в небо. Гуркіт віддалявся, згасав, стріла зробилася рисочкою, цяточкою і… зовсім зникла. Її поглинув безмежний простір.

— Нічого, — спокійно сказав товстун до клітчастого, підводячись із землі і обтрушуючи костюм. — Це ми в павільйоні зробимо ще ефектніше!

Голосно перемовляючись, збуджені, схвильовані, розходились люди.

В польоті

В перші хвилини після старту члени екіпажу «Комети» відчували себе так, як і в звичайній, не космічній ракеті. «Комета» пронизала атмосферу з швидкістю 2000 кілометрів на годину — дуже повільно, порівнюючи з космічною швидкістю і досить-таки швидко супроти літака. А головне, що ця швидкість була цілком безпечна і для людей, і для самого літального апарату. Людям не важко було переносити пришвидшення, а ракета не розігрілася від тертя об повітря.

Перед очима відважних мандрівників розгорнулась велична картина. Земля спочатку показалась грандіозною таріллю, вінця якої все здіймались і здіймались угору. Потім вона ніби повернулась, стала на ребро — і вже не таріль, а безкінечна сіра стіна здіймалась з боку ракети.

Іван Макарович, Микола Загорський, Ольга і Петров, повернувши крісла до ілюмінаторів, спостерігали Землю, Михайло Мілько не зводив очей з приладів. Швидкість витікання газу, температура, тиск… — про все сповіщали йому стрілки, зелені лампочки.

Загорський час від часу крутив ручкою кіноапарату.

— О, це Індійський океан! — вигукнув він.

— А он бачу індонезійські острови, Австралію, — кивнула головою Ольга, — ну точно, як на карті!

Могутні шари атмосфери вкривали Землю — голубий повітряний океан. Тільки звідси, за його межами, видно, як обмиває він усю Земну кулю. Срібляста, залита сонцем поверхня його здавалась непорушною. А там, в глибині, плавають густі масиви хмар, а ще нижче, на самому дні повітряного океану, — міста і села. Там живуть, працюють і мріють люди… Які вони маленькі супроти грандіозності стихій природи і які вони грандіозні, раз підкорили собі Землю з усіма її океанами — водяними і повітряним!

Професор Плугар сидів, підперши щоку долонею, і мовчки дивився в ілюмінатор. Він і сам не знав чому, але на душі в нього було тоскно. Крізь прозору пелену атмосфери бачив чудові земні материки, дивовижні моря і океани, що сяяли під сонцем, неначе велетенські дзеркала, і серце його стискалося. Мабуть, дуже любив Землю Іван Макарович!

А стіна земної поверхні, все віддаляючись від ракети, непомітно для ока почала перетворюватися в коло, і нарешті можна було охопити поглядом її всю — велетенський сяючий диск.

Михайло Мілько насупив брови: обчислювальна машина попередила, що через п'ять хвилин реактор запрацює на всю потужність і тоді «Комета» помчить з космічною швидкістю.

— Іване Макаровичу! П'ять хвилин.

— По місцях! — скомандував Плугар.

Спинки крісел відхилилися, і ось це вже не крісла, а зручні ліжка. Вони щільно обхоплюють тіло з трьох боків, мандрівники затиснуті в них, як у великих футлярах. Прив'язуються широкими пасами. Так їм легше буде переносити наростання швидкості… Раптом ракету неначе сіпнуло. Все її металеве тіло здригнулося, наповнилося звуковими хвилями, загриміло, загуло несамовито, ледве витримуючи натиск розпеченої стихії газів. З пришвидшенням руху наростало відчуття страшної ваги. На людей неначе навалився невидимий вантаж, вони лежали, ніби налиті оловом. Усе меркло, туманилось перед очима.

«Невже не витримаю? — з острахом подумав Плугар. — Невже не витримаю?»

Микола Загорський поринув у забуття, йому здалося, що він веде передачу, і пошерхлі губи його шепотіли: «Я — Комета. Ідемо по курсу, почуваємо себе добре!»

Ольга дивилася на ілюмінатор і чомусь пригадала зелену траву ракетодрому.