В зоряні світи: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ваші баки наповнять вчасно, — пробасив директор, — так що не доведеться разом з нами облетіти навколо матінки-Землі…

— Так, часу не хочеться втрачати, — сказав Іван Макарович, — хоча у вас тут і дуже цікаво. Я поки що хотів би побувати в обсерваторії і подивитися на нашу прекрасну Селену^[2].

— Прошу! Тут вам не заважатиме атмосфера. А коли повернетеся — покажу щось таке, що ви ахнете! — засміявся директор, трясучи своєю рижою шевелюрою.

Він розповів, як дістатися в обсерваторію і, зачинивши за Плугарем двері, звернувся до Ольги:

— Сподіваюся, що ви влаштуєтесь у нас добре. Ви, здається, працюєте над кандидатською дисертацією? (Ольга кивнула). Ну, от і чудово. Тут є над чим замислитись. Раджу вам дослідити нову хворобу, яку ми умовно назвали «Страх простору». Виявляється, на нервову систему людини негативно впливає безмежжя космічного простору. Вона звикла до Землі…

Ольга сиділа, поклавши руки на коліна, і з цікавістю слухала міркування директора. Вона відчула, як ця непоказна собою людина захоплює її широтою свого мислення, багатогранністю світосприймання.

— Бачите, — гудів директорський бас, — умовності земного життя склалися історично. Відчуття ваги, обмеженість горизонту… А тут — усе незвичне, все не таке! Та от побудете — самі відчуєте, Ольго Іванівно. Це я, так би мовити, в порядку профілактики.

О, коли б він знав, які думки снувалися зараз в Ольжиній голові, не змальовував би, напевне, наукових можливостей Троянди космосу. Ольга почервоніла так, що й веснянок було не видно. Кілька разів починала говорити; але ніяк не наважувалась. А час ішов, скоро повернеться батько — і тоді буде пізно.

— Я хотіла попросити вас, товаришу директор, допомогти мені в одній справі…

І вона розповіла про свій задум.

Сюрпризи директора Троянди

— Ну, що ви скажете про наш інструмент? — спитав Плугаря директор, коли Іван Макарович повернувся з обсерваторії.

— Це якесь чудо! — у захваті промовив космонавт. — Сила його надзвичайна. Я сподівався, звичайно, що тут застосовуються збільшення в тисячі разів, але такого… Скажу відверто: такого збільшення і такої чіткості я не ждав.

Директор усміхнувся:

— Так, умови спостережень за планетами і навіть зорями перевершили наші сподівання. Сідайте, будь ласка.

— Вже тільки із-за однієї обсерваторії варто було запустити цього супутника, — продовжував Іван Макарович, сідаючи на металевого стільця, прикріпленого до підлоги біля столу. — Я розглядав місце нашої посадки. Видно, як на долоні! Вважаю, що вибір наш правильний.

Вони заговорили про дозволяючу силу телескопа, посадку на Місяць; уточнили порядок радіозв'язку з Трояндою, яка буде ретрансляційною станцією між Місяцем і Землею. Радіохвилі з «Комети» линутимуть до її антен, і, посилені в багато разів, штурмуватимуть повітряний панцир Землі, щоб там потекти в репродуктори…

— Ох і господар же з мене! — підвівся директор. — Гостей же, здається, треба пригощати? — Він зняв салфетку, і Плугар побачив на столі купу… бананів. — Прошу, це в наших тропіках… Скоро будуть і ананаси.

Іван Макарович із задоволенням їв банани. Соковиті ніжні плоди приємно освіжали йому горло.

— А тепер я вам зроблю сюрприз. — Директор вийняв із шухляди пачку фотографій і підсунув їх Івану Макаровичу. Плугар почав розглядати. Це були фотографії неба. На фоні далеких зірок біліли більші і менші кружечки. О, та вони групуються навколо центрального тіла!

— Це що — Юпітерова сім'я? — міркував уголос Плугар. — Але ж я не бачу на його диску характерних смуг!

— В тому ж то й справа, Іване Макаровичу, що це не Юпітер. Це фотографія зовсім іншої планетної системи. В інфрачервоних променях.

— Що ви кажете! Яка ж це зірка?

— Проксіма Центавра із своїми чотирма планетами. Тепер ми закінчуємо обчислення їхніх орбіт…

Очі в них сяяли від захоплення. Плугар кинувся тиснути директорові руку:

— Це таке відкриття, таке відкриття!.. Вітаю, щиро вітаю вас…

— Дякую, Іване Макаровичу.

Ні, закоханий не з таким хвилюванням дивиться на портрет омріяної дівчини, як оці двоє — на фото далекої планетної системи! Про існування інших сонячних систем давно висловлювалися здогадки, припущення, але все ж таки наша лишалася в одному екземплярі… А тепер ось вони — сусіди! Світло, що лине із швидкістю майже триста тисяч кілометрів на секунду, доходить до нас від Проксіми більше як за чотири роки. Таку віддаль, таку безодню важко навіть уявити, але там є рій планет, що обертаються навколо свого сонця… Може на них і життя є? Може там розумні істоти впіймали промінь нашого Сонця?

Замислені, сиділи вчені в цьому металевому ящику на маленькій штучній планеті. Променем далекої зірки велич Всесвіту заглянула їм у душу і на якусь мить ніби загіпнотизувала їх. Але справ багато, а життя таке коротке — треба діяти!

— Будете летіти назад — відвезете ці фотографії в Академію.

[2] Селена (гр.) — Місяць.