Мандри Лемюеля Гуллівера: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Гуїгнгнми не знають письма, і через те всі знання переходять від одного гуїгнгнма до другого в усних переказах. Але у народу, що живе в такій злагоді, плекає в собі самі чесноти, керується тільки розумом і не має ніяких зносин з рештою світу, історія дуже проста й зовсім не обтяжує пам'яті. Я казав уже, що вони ніколи не хворіють, а тому не мають потреби в лікарях. Проте в них є чудові ліки а трав од синців і ран.

Вони вираховують роки, стежачи за рухом сонця та місяця, але не знають поділу на тижні. Вони досить добре обізнані з рухом цих двох світил і розуміють природу їхнього затемнення.

Треба визнати, що в поезії вони перевершують усіх смертних. Точність їхніх порівнянь, правдивість і докладність описів — незрівнянні. У віршах вславляють вони звичайно дружбу та лагідність або ж складають їх на честь переможця в юнацьких змаганнях.

Будівлі в них, дарма що невигадливі й навіть грубі на вигляд, — дуже зручні й добре захищають мешканців од спеки й холоду. В цій країні є дерево, коріння якого, коли воно дійде сорока років, підгниває, і стовбур падає при першій бурі. Росте воно надзвичайно струнко. Загостривши його особливим каменем (гуїгнгнми не знають заліза), вони встромлюють стовбури в землю дюймів на десять один від одного, а потім переплітають їх соломою та гіллям. Так само зроблено покрівлі та двері будинків.

Заглиблення між копитом і бабкою правої передньої ноги заступає їм руку, і вони діють нею з неймовірною спритністю. Якось, на моє прохання, біла кобила з сім'ї мого хазяїна засилила нитку в голку. Вони доять корів, жнуть овес і виконують яку завгодно роботу, що потребує рук. У них є твердий камінь, схожий на кремінь. Гострячи його об інше каміння, вони витісують собі з нього ножі, сокири та молотки. Знаряддями, зробленими з того кременю, вони косять сіно і жнуть дикорослий овес, яким укриті майже всі їхні поля. На возах, запряжених єгу, копи та стоги відвозять до господи, де слуги топчуть ногами овес у особливих критих приміщеннях, а зерно зсипають у комори. Вони виготовляють грубий дерев'яний, а також і глиняний посуд, який висушують на сонці.

Коли з ними не трапляється нещасливого випадку, гуїгнгнми помирають тільки від старості. Ховають їх у найпотаємніших місцях, які лишень можна знайти. Ні друзі, ні родичі не виявляють по їхній смерті ні горя, ні суму, та й сам той, хто вмирає, сумує за світом не більше, ніж той, що повертається з гостини від сусіда додому. Пригадую, як одного разу мій хазяїн запросив до себе в гості одного свого знайомого з дружиною та дітьми. Прийшовши пізно ввечері, гостя дуже перепрошувала спершу за чоловіка, а потім за себе й наводила на своє виправдання дві причини. Перша, що вранці її чоловік схнувнх. Це слово надзвичайно виразне і в перекладі англійською мовою значить: пішов до своєї першої матері. Другою причиною запізнення були наради з челяддю про місце, де краще буде поховати небіжчика. Я спостеріг, що була вона так само спокійна й весела, як завжди. Місяців через три померла й вона.

Живуть гуїгнгнми звичайно років до сімдесяти або сімдесяти п'яти і дуже рідко — до вісімдесяти. За кілька тижнів до смерті вони починають підупадати на силі, хоч і не відчувають ніякого болю. В той час до них часто заходять їхні приятелі, бо їм самим дуже важко виходити з дому.

Проте, коли їм лишається прожити приблизно десять днів (а гуїгнгнми рідко помиляються в своїх розрахунках), вони вибираються віддати візити найближчим сусідам. Везуть їх у запряжених єгу санях, якими вони користуються й тоді, коли їдуть у далеку путь або пошкодять собі ногу. Повернувшися з такої подорожі, гуїгнгнм, що вмирає, врочисто прощається з присутніми, ніби лагодячись виїхати до якоїсь далекої країни, де він має перебути решту свого життя.

Не знаю, чи варто згадувати, що в мові гуїгнгнмів немає слова, яке означало б щось погане, крім слів, зв'язаних з потворністю та вадами єгу. Отже, щоб сказати про неслухняність слуги, примху дитини, камінь, що порізав ногу, про негоду або щось подібне, вони до основного слова додають «єгу». Наприклад — гхнм єгу, гвнагольм єгу, інлгмндвіглма єгу, а кепсько збудована оселя — інголмгнмроглнв єгу.

Я з великою приємністю розповів би ще багато цікавого про побут та чесноти цього прекрасного народу, але читач знайде все це в окремій книжці, яку я незабаром маю написати. А тим часом почну розповідати про прикру катастрофу, що спіткала мене.

РОЗДІЛ X

Власна господа автора і його щасливе життя серед гуїгнгнмів. Він удосконалюється в доброчесності, розмовляючи з ними, їхні розмови. Хазяїн повідомляє автора, що той має покинути цю країну. Автор упадає в розпач, але скоряється. З допомогою приятеля-слуги він робить човен і навмання пускається в море.

Живучи новим життям, я ні в чому не відчував нестачі. З наказу хазяїна мені збудували хатку за тамтешнім зразком ярдів за шість од його дому. Я сам обмазав її стіни та долівку глиною і застелив рогожами власного виробництва. З конопель, які ростуть там у дикому вигляді, я пошив собі матрац і набив його пір'ям різних птахів, яких ловив у сильця, сплетені з волосся єгу. З допомогою гнідого огира я змайстрував два стільці. Зі шкурок кролів та звірятка, що зветься ннухнох, я виготував собі одяг, бо старий мій на той час зовсім зносився. З них-таки я зшив собі дуже пристойні панчохи. Черевики я підбив дощечками, а коли зносився верх, замінив його новим з висушеної на сонці шкури єгу. Часом я знаходив дупла з медом диких бджіл і домішував його до води або їв з вівсяним хлібом. Ніхто не міг би краще від мене підтвердити прислів'я, що природу дуже легко задовольнити і що біда всього навчить.

Загалом кажучи, я був цілком здоровий і спокійний. Мене не могли хвилювати ні зрада чи невірність друга, ні інтриги явного або прихованого ворога. Мені не доводилось ні давати хабара, ні підлещуватись, запобігаючи ласки якогось вельможі або його улюбленця. Я не потребував захисту ні від шахрайства, ні від насильства. Тут не було ні лікарів, щоб руйнувати моє тіло, ні юристів, щоб руйнувати мій достаток, ні шпигунів, щоб стежити за моїми словами та вчинками. Тут не було базік, моралістів, наклепників, злодюг, розбійників, адвокатів, блазнів, картярів, політиканів, дотепників, нудних балакунів, сперечників, насильників, убивць, шахраїв. Не було ні партій, ні політичних клубів, не було в'язниць, сокир, шибениць, батогів та ганебних стовпів. Не було шахраїв-крамарів та здирників-майстрів. Не було чванства й пихи. Не було чепурунів, бешкетників, п'яниць, не було тупих бундючних педантів, не було в'їдливих, вибагливих, дріб'язкових, шумливих, галасливих, ледачих, зухвалих, сварливих, фальшивих друзів. Не було ні негідників, яких правителі підняли з пилюки заради їхніх мерзот, ані благородних людей, кинутих у пилюку за їхні чесноти. Не було лордів, скрипалів, суддів та вчителів танців.

Мій хазяїн робив мені немалу честь, знайомивши з багатьма гуїгнгнмами, що приїздили до нього в гості, і дозволяв мені бувати в кімнаті під час загальної розмови. І він, і його знайомі часто зволили розпитувати мене й вислухувати мої відповіді. Іноді я мав честь супроводити його, коли він оддавав візити.

Я ніколи не дозволяв собі втручатися в розмову, а тільки відповідав на запитання і завжди робив це з великим жалем, бо шкодував часу, який я міг би краще використати слухаючи. І справді, в тих розмовах кожне слово мало глибокий зміст. Завжди панувала надзвичайна чемність без найменшої манірності; кожний з них, говорячи, потішав самого себе і своїх слухачів. Вони ніколи не перебивали один одного, серед них не чути було суперечок. Гуїгнгнми гадають, що недовга мовчанка в товаристві дуже корисна. Так воно і є: адже тоді в голові з'являються нові думки, які дуже пожвавлюють розмову. На таких зборах звичайно обговорювались питання про дружбу та доброзичливість, суспільний лад та економічний стан країни. Іноді темою були природні явища, стародавні перекази, межі доброчесності, непохитні закони розуму. Не раз дебатувалися майбутні постанови, що їх мали ухвалити найближчі національні збори, або ж обговорювались найкращі зразки поезії.

Не вихваляючись, можу додати, що моя присутність сама собою давала багато матеріалу для розмов. Мій хазяїн розповідав моїм приятелям про те, що чув од мене про мою батьківщину та про мене особисто, і це давало їм привід висловлювати не дуже похвальні думки про людство.

Не буду повторювати того, що вони казали. Зазначу тільки, що його милість, здавалося, розумів натуру людську краще, ніж я сам. Він легко вгадував усі наші хиби та вади (навіть і ті, про які я нічого йому не казав), уявляючи собі на нашому місці якого-небудь єгу, обдарованого деяким розумом, і приходив до висновку, — на жаль, надто справедливого, — що ми надзвичайно мерзенні та жалюгідні створіння.

Щиро признаюся, що всі свої знання, які мають хоч деяку цінність, я завдячую тільки повчанням мого хазяїна та розмовам його приятелів. Слухаючи їх, я пишався більше, ніж пишався б славою наймудрішої людини в Європі. Мене захоплювали їхня сила, спритність та доброчесність, а поєднання всіх цих чеснот в одній особі викликало в мене надзвичайну пошану до гуїгнгнмів. Спершу, щоправда, я не відчував перед ними побожного страху, властивого єгу та всім іншим тамтешнім тваринам, але незабаром він охопив і мене. Тільки до нього домішувалася шаноблива любов і вдячність за те, що вони ласкаво відрізняли мене від інших істот моєї породи.

Згадуючи свою сім'ю, приятелів, земляків та людство в цілому, я не міг не бачити в них справжніх єгу — і виглядом, і характером. Деякі розумові здібності та дар слова потрібні їм тільки на те, щоб розвивати природжені вади, які в зародку існують у кожного єгу. Коли мені траплялося бачити свою постать, відбиту у воді ставу або озера, я відвертав обличчя і ладен був радше бачити звичайного єгу, ніж самого себе. Перебуваючи весь час у товаристві гуїгнгнмів і з захопленням дивлячись на них, я поволі почав наслідувати їхні манери та рухи і нарешті настільки засвоїв їх, що мої приятелі ще й тепер кажуть, ніби я ходжу чвалом, по-конячому. Я сприймаю це як комплімент і признаюсь, що не зважаю за образу, коли хто-небудь глузує з моєї вимови, яка дуже скидається на іржання.

Одного ранку, коли я вважав уже, що щасливо влаштувався тут на все життя, мій хазяїн покликав мене до себе раніше, ніж звичайно. Видно було, що він почуває себе ніяково і вагається розпочати розмову. По короткій мовчанці, попередивши, що він не знає, як я поставлюся до його повідомлення, він розповів таке. На останніх зборах, під час обговорення питання про єгу, делегати висловили незадоволення, що він тримає в своїй сім'ї єгу (тобто мене) і поводиться з ним майже як з рідним собі гуїгнгнмом, а не як з твариною. Всім було відомо, що він часто розмовляє зі мною і ніби шукає розваги в моєму товаристві, всупереч законам природи та розуму й наперекір їхнім звичаям. Отже збори умовляють його поводитись зі мною надалі, як із звичайним єгу, або ж вислати мене туди, звідки я прибув. Першу пропозицію ті гуїгнгнми, що бачили мене, рішуче відхилили. Вони доводили, що, маючи деякі розумові здібності, поєднані з вдачею єгу, я з мстивості можу підбити цих тварин утекти в гори, аби звідти нападати вночі на їхні садиби та нищити їхню худобу, бо тільки цього й можна чекати від підлих тварюк, які так ненавидять працю.

Хазяїн додав, що гуїгнгнми — його сусіди — щодня напосідають на нього, щоб він негайно виконав умовляння зборів і вислав мене на батьківщину. Йому здається, що плавом я, туди не доберуся, і він думає, що мені слід було б збудувати сани, якими в нас, як я розповідав, їздять морем. В роботі мені допомагатимуть його слуги і, мабуть, багато хто з сусідів — гуїгнгнмів. Наприкінці він сказав, що якби не умовляння зборів, він сам охоче залишив би мене в себе на службі, бачачи, що я, в міру моїх сил, намагаюся позбутися властивих єгу поганих звичок і наслідувати гуїгнгнмів.

Мене охопив невимовний розпач, і я, не витримавши, впав непритомний до ніг мого хазяїна. Коли я опритомнів, він сказав, що вважав мене за мертвого (бо така природна слабість їм невідома). Я кволим голосом відповів, що смерть була б для мене щастям. Далі я сказав, що не наважуюся засуджувати умовлення зборів та наполегливість його друзів, але моєму дурному розумові ця постанова здається надто суворою. Я зазначив також, що сам не зможу пропливти й ліги, а до найближчої землі не менш як сто ліг, що багатьох матеріалів, потрібних для побудування невеличкого судна, яким я міг би виїхати звідси, в них немає. Проте, скоряючись ласкавій пропозиції його милості, я спробую зробити човен, дарма що вважаю таку спробу за безнадійну, а себе самого за приреченого на загибель. А коли я навіть випадково й урятуюся від смерті, що ж то буде для мене за життя серед єгу, де я знову віддамся своїм колишнім нечестям, не маючи перед собою прикладів, які скеровували б мене на правильну путь. А втім, я знаю, що вирок мудрих гуїгнгнмів добре обгрунтований, і не мені — жалюгідному єгу — ставити його під сумнів. Отже, уклінно подякувавши йому за обіцяну допомогу і попросивши дати мені певний час на збудування човна, я сказав, що докладу всіх зусиль, щоб урятувати своє нікчемне життя, а повернувшись до Англії, сподіваюся прислужитись своїм землякам, вславляючи чесноти гуїгнгнмів, як приклад, вартий всілякого наслідування.

Мій хазяїн ласкаво дав мені два місяці на збудування човна. Він звелів гнідому огирові, моєму приятелеві (хай вибачить він, що я насмілююсь називати його так), виконувати мої розпорядження, бо я сказав хазяїнові, що мені досить буде його допомоги і що я покладаюся на його прихильність до мене.

Разом з ним я насамперед подався до берега, туди, де колись висадили мене бунтівники. Я зійшов на горбок і, роздивившись навкруги, помітив у північно-східному напрямі щось схоже на острівець. Видобувши підзорну трубу, я виразно побачив його. Він був, за моїми розрахунками, ліг за п'ять од мене. Гнідому огирові він здавався тільки блакитною хмаркою, бо, не маючи ніякого уявлення про інші країни, опріч своєї власної, він не міг одрізнити в морі далеку річ так, як ми, люди, що часто маємо справу з цією стихією.

Відкривши острів, я вирішив, що він буде першим етапом у моєму засланні. Про те, що зі мною буде далі, я намагався не думати.

Повернувшись додому, я порадився з огиром, і ми вдвох подалися в гайок. Там я своїм ножем, а він гострим кременем, насадженим на дерев'яне держално, понарізували дубового гілля. Не втомлюючи читача докладним описом нашої роботи, скажу тільки, що з допомогою огира, який виконував найважчу частину роботи, я за шість тижнів виготував для себе човен на зразок індіанської піроги, тільки набагато більший, і обтяг його шкурами єгу, що їх позшивав конопляними нитками власного виробництва. Потім з того самого матеріалу я виготував вітрило, вибираючи для нього шкури наймолодших тварин, бо у старих вони занадто грубі та цупкі. Я зробив також чотири весла, наготував запас вареного м'яса кролів та птахів і поставив у човен дві посудини — одну з молоком, а другу — з водою.

Я випробував човен на великому ставку біля будинку мого хазяїна, потім виправив те, що було в ньому негаразд, і замазав усі шпарки лоєм. Зробивши все це якомога ретельніше, я на возі, запряженім єгу, під доглядом гнідого огира та ще одного слуги обережно відвіз човен на берег моря.

Коли все було готове і настав час мого від'їзду, я з повними сліз очима і з серцем, що розривалося від жалю, попрощався з моїм хазяїном, його дружиною та дітьми. Та його милість, почасти з цікавості, почасти з приязні до мене, захотів подивитись, як я сідатиму в пірогу, і пішов зі мною на берег у супроводі багатьох своїх приятелів. Перечекавши з півгодини, поки скінчиться приплив, і побачивши, що вітер саме дме на острів, я вдруге попрощався з хазяїном. Я збирався впасти перед ним на землю, щоб поцілувати йому копито, але він зробив мені честь, ласкаво піднісши його до моїх вуст.

Мені відомо, що мої вороги поширюють злісний наклеп, твердячи, ніби це неправда. Декому й справді здається неможливим, щоб така значна особа зробила стільки честі якомусь миршавому єгу. Але хай читач повірить, що я зовсім не поділяю нахилу деяких мандрівників вихвалятися ласкою, якою їх обдаровували в чужих країнах. Якби мої критики були краще обізнані з благородною й доброзичливою вдачею гуїгнгнмів, вони швидко змінили б свою думку.