Мандри Лемюеля Гуллівера: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Задовольнити його цікавість щодо нашого суду було мені найлегше, бо мене майже зубожила тяганина в найвищому суді, хоч я й виграв процес і дістав назад судові витрати. Король запитав, скільки часу звичайно витрачають у нас на те, щоб установити, де правда, а де неправда, і скільки це коштує грошей. Чи насмілюються адвокати доводити невинність запеклих злочинців, що ображають та утискують своїх співгромадян. Чи не впливають на судовий вирок політичні або релігійні міркування. Чи знають адвокати те добре, що є в законах інших країн, і чи шукають загальної справедливості, чи, може, діють, керуючись самими національними, провінційними та іншими вузькими інтересами. Чи беруть вони та судді участь у складанні законів, що їх потім самі тлумачать та коментують. Чи не трапляється адвокатам обстоювати думку, проти якої вони раніше виступали, спираючись при цьому на ті самі закони. Чи заможні вони, чи бідні. Чи платять їм за виступи в суді і, нарешті, чи обирають їх на членів нижньої палати.

Після цього король перейшов до фінансів; він сказав, що, мабуть, я помилився, коли вираховував, що наші податки на рік становлять п'ять або шість мільйонів; потім, коли я назвав суму видатків, вона, за його підрахунками, вийшла вдвічі більшою. Він, мовляв, бажаючи використати досвід у своїй країні, цілком точно записував мої слова і не міг помилитись у своїх підрахунках. А якщо я кажу правду, то він просто не розуміє держави, що розтринькує свої багатства, наче якийсь марнотратник. Він питав, хто наші кредитори і де ми беремо гроші, щоб платити їм. Йому дивно було чути про такі обтяжливі та згубні війни; він казав, що ми або дуже задерикуватий народ, або ж у нас лихі сусіди, і що наші генерали, мабуть, багатші за наших королів. Він запитував, які справи маємо ми поза нашими островами опріч торгівлі, дипломатичних зносин та оборони берегів з допомогою нашого флоту. Найбільше дивувала його наша наймана армія, яку ми, вільний народ, тримаємо й мирного часу. Якщо ми маємо самоврядування, казав він, здійснюване нашими ж представниками, то йому незрозуміло, кого ми боїмося або з ким маємо воювати. Він питав мене, чи не краще захищатимуть будинок його господар з дітьми та родиною, ніж півдесятка розбишак-галабурдників, найнятих десь на вулиці за невеличку плату. Адже такі захисники можуть дістати, мабуть, у сто разів більше, перерізавши горлянку тим, кого мають захищати.

Він сміявся з моєї чудернацької арифметики (як він зволив її назвати), з допомогою якої я вирахував кількість населення, підсумувавши число членів різних релігійних сект та політичних партій. Він не розумів, чому той, хто має переконання, що суперечать поглядам правлячої партії, мусить міняти їх.

Довідавшись од мене, що серед розваг нашої дворянської та поміщицької молоді є азартні ігри, король запитав, од якого й до якого віку дозволяють у нас цю розвагу та скільки часу на неї витрачають, чи не захоплюються нею люди так, що програють усе своє майно; чи не буває, що нікчемні, лихі люди, набивши руку в цім мистецтві, доходять великого багатства і ловлять у свої тенета значних людей, а ті, призвичаївшись до підлого товариства, кидають розвивати свої розумові здібності і, програвшись своєю чергою, починають вивчати та використовувати проти інших ганебну спритність шахраїв.

Мій історичний нарис розвитку нашої країни протягом останнього сторіччя надзвичайно здивував короля; в нашій історії він убачав самі змови, заколоти, вбивства, страти та заслання. Все це були, на його думку, наслідки зажерливості, незгоди, брехливості, зрадництва, жорстокості, гніву, безумства, злостивості, заздрощів, розпусти та чванливості наших політичних діячів.

На другій аудієнції його величність підсумував свої враження від моєї розповіді. Поставивши мене собі на долоню і ніжко гладячи, він звернувся до мене зі словами, яких я ніколи не забуду:

— Ви намагалися виставити в найкращому світлі вашу батьківщину, мій любий маленький приятелю Грільдріг. Але натомість ви довели мені, що найпотрібніші якості для законодавця — неуцтво, лінощі та розбещеність. Що найкраще тлумачать і застосовують закони ті, хто завжди перекручує правду і сам ніколи не виконує її. Є у вас, правда, і дещо корисне, але воно на одну половину не здійснюється в житті, а на другу половину забруднене загальною розпустою. З ваших слів не видно, що доброчесність справді допомагає висунутись у вашому суспільстві; що за добрі прикмети дають титул лорда, за вченість і побожність звання єпископа, що солдата нагороджують за його подвиги й мужність, суддю — за безсторонність, сенатора — за любов до батьківщини, радника — за мудрість. Самі ви, — вів далі, — безперестанку мандруючи, уникли, сподіваюсь, багатьох вад ваших земляків, але, підсумовуючи ваші відповіді, яких мені так важко було домогтися від вас, я не можу не дійти висновку, що більшість ваших співвітчизників являють собою плем'я гидкої черви, найшкідливішої з тієї, яка будь-коли плазувала по землі.

РОЗДІЛ VII

Любов автора до батьківщини. Він робить королю дуже вигідну пропозицію, але його величність відхиляє її. Необізнаність короля з політикою. Наука в цій країні дуже недосконала й обмежена. Закони, військова справа та партії в їхній державі.

Тільки безмежна любов до правди не дозволила мені обминути цю частину моєї історії. Даремно було виявити своє обурення, бо з нього могли тільки посміятися; і я мусив терпляче слухати, як образливо трактували мою любу, благородну батьківщину. Я сумував так щиро, як на моєму місці сумував би й кожен із читачів, але монарх цей з такою цікавістю й так уперто допитувався до всіх деталей, що я з самої вдячності та чемності повинен був давати правдиві відповіді. На виправдання своє мушу, проте, сказати, що я майстерно обминув багато запитань і кожен пункт подав у куди сприятливішому освітленні, ніж дозволяла істина. Щодо моєї батьківщини, то я завжди дотримувався похвальної небезсторонності, яку Діонісій Галікарнаський[35] справедливо радить історикам. Він рекомендує затушковувати хиби та вади своєї політичної матері і якнайсприятливіше для неї висвітлювати її красу та чесноти. Саме це й намагався я щиро робити під час численних розмов із монархом, але, на щастя, без ніяких наслідків.

На виправдання короля мушу сказати, що він завжди жив оддалік од решти світу і був мало обізнаний із звичаями та правилами доброї поведінки, які переважають серед інших народів. Така необізнаність спричинюється до забобонів та вузькості світогляду, і тому ясно, що погляди цього ізольованого від інших країн монарха на чесноти та хиби людські ні в якому разі не можуть бути міркою для нас — культурних європейців.

На доказ цього і щоб показати сумні наслідки вузького виховання, я наводжу далі один неймовірний випадок. Аби здобути ще більшу ласку його величності, я розповів йому, що три або чотири сторіччя тому у нас винайдено порох; що, коли в купу такого пороху, нехай хоч із гору заввишки, потрапляє щонайменша іскра, він вибухає з гуркотом, сильнішим, ніж грім; що певна кількість такого пороху, забита в порожню залізну або чавунну трубу, виштовхує чавунку або свинцеву кулю з такою силою та швидкістю, що протистояти їй ніщо не може. Що найбільші викинуті таким способом кулі не тільки враз нищать цілі лави солдатів, а й руйнують ущент найміцніші мури, пускають на дно кораблі з тисячами людей, а з'єднані поміж себе ланцюгом — трощать щогли та снасті, шматують тіла людські й пустошать усе навколо. Що ми часто кладемо цей порох у великі порожні залізні кулі й кидаємо їх спеціальними машинами в обложені нами міста, і що вони зривають брук, висаджують у повітря будинки, вибухають і розкидають на всі боки залізні скалки, трощачи голови всім, хто трапиться поблизу. Що я знаю складові частини того пороху і що вони дуже дешеві й прості. Я вмію змішувати їх, можу навчити його робітників виготовляти такі труби, розміри яких будуть пропорційні всім речам у його королівстві, і найдовші з них не повинні мати більше як сто футів. Що двадцять або тридцять таких труб, заряджені відповідною кількістю пороху й куль, за кілька годин можуть зруйнувати мури найбільшого в королівстві міста і навіть знищити всю столицю, якщо вона повстане, коли йому завгодно буде встановити необмежену владу. Розповівши про все, я уклінно запропонував йому свої послуги в створенні нової зброї — на ознаку моєї вдячності за ласку та опіку.

Моя розповідь про ці страшні знаряддя руйнування вкинула короля у великий жах. Він дуже дивувався, що такий нікчемний непомітний плазун (як він назвав мене) може мати такі нелюдські думки і так звик до них, що цілком спокійно розповідає про такі криваві страхіття, заподіювані цими згубними машинами, що їх, безперечно, вигадав якийсь лихий геній, ворог роду людського. Щодо нього самого, то, хоч як кохається він у нових відкриттях, але він ладен позбутися половини своєї держави, аби не вживати таких винаходів. Мені ж він порадив ніколи не згадувати про них, якщо я хоч трохи шаную своє життя.

Ось вони, наслідки недостатнього виховання та короткозорості! Обдарований усіма прикметами, що забезпечують йому любов та повагу народу, здібний, освічений, талановитий монарх, майже обожнюваний своїми підданцями, з якоїсь непотрібної, незрозумілої європейцям делікатності відмовляється стати цілковитим хазяїном життя, долі та свободи тих підданців! Кажучи так, я ніякою мірою не хочу зменшити заслуг цього справді прекрасного короля, хоч і розумію — моє оповідання принизить його в очах читача-англійця. Я наводжу цей приклад тільки як доказ конечної потреби об'єднувати науку з політикою, що роблять найбільші уми в Європі. Пригадую також, як одного разу я розповів йому про тисячі книжок, написаних нами про мистецтво керування, але це (всупереч моєму бажанню) викликало в нього ще більшу до нас відразу. Він сказав, що вважає за злочин будь-які інтриги, таємниці або хитрощі короля та його міністрів. Йому було важко зрозуміти, що таке державна таємниця, яку приховують не від чужої держави, а від власного народу. На думку його величності, правителеві потрібні тільки здоровий глузд, почуття справедливості, милосердя, прагнення швидко розглядати справи та ще декілька властивостей, настільки ясних для кожного, що за них не варто й згадувати. І він упевнено сказав, що той, хто знайде спосіб зростити два колоски там, де досі родив один, зробить для своєї країни та всього людства куди більше добра, ніж усі політичні діячі разом.

Освіта цього народу дуже вузька — вони вивчають тільки етику, історію, літературу та математику, яку вони, безперечно, знають дуже добре. Але в математиці їх цікавить тільки застосування її до життя — до поліпшення сільського господарства та техніки, за що у нас їх шанували б мало. Що ж до абстрактних ідей, то вони аж ніяк не вміщуються в їхніх головах.

Жоден закон у цій країні не має слів більше, ніж літер у їхньому алфавіті, який складається з двадцяти двох знаків, але й таких довгих законів у них обмаль. Всі вони викладені в найстисліших та найзрозуміліших виразах. Щоб тлумачити їх по-своєму, ці люди не досить хитрі, а за писання коментарів до законів винного карають смертю. Провадження судових справ, як цивільних, так і карних, дуже нескладне, і вони не можуть похвалитися тут якоюсь надзвичайною майстерністю.

Як і китайці, вони знають мистецтво друку з незапам'ятних часів, але бібліотеки їхні невеликі. В найбільшій їхній бібліотеці, яка належить королю, нараховують не більше тисячі томів, розміщених у галереї завдовжки тисячу двісті футів. Для читання столяр королеви спорудив мені в одній з кімнат Глемделкліч дерев'яний пристрій у формі сходів двадцяти п'яти футів заввишки; кожен східець був до п'ятдесяти футів завдовжки. Проти сходів ставили, притуливши до стіни, книжку. Я сходив на верхній східець, повертався обличчям до книжки й починав читати сторінку зверху. Щоб прочитати рядок, я мусив пройти вісім-дев'ять кроків з правого боку до лівого, тоді вертався назад. Прочитавши так кілька рядків, я спускався на один східець, а дочитавши сторінку, знов піднімався аж нагору й таким самим способом починав читати дальшу. Перегортав я їх обіруч, і це не завдавало мені великих труднощів, бо папір був не товщий за наш картон, а аркуші в найбільших фоліантах — не довші за вісімнадцять або двадцять футів.

Стиль книжок — ясний, мужній і плавний але не цяцькований, бо вони уникають зайвих слів та повторень. Я перечитав багато їхніх книжок, надто з історії та з питань моралі. Між іншим, мене дуже потішив маленький старий трактат, що завжди лежав у спальні Глемделкліч і належав її виховательці, поважній літній жінці, що цікавилася творами з питань релігії та моралі.

В цій книжці розглянуто вади людського роду, і вона має великий авторитет тільки серед жінок та простого люду. Проте мені цікаво було подивитися, що міг написати про це їхній письменник. Автор, як виявилось, повторював усі звичайні фрази європейських моралістів, показуючи, яке мале природою своєю, нікчемне та безпорадне створіння — людина; як нездатне воно захищати себе від негоди та лютих звірів: наскільки вищі одні тварини проти неї своєю силою, другі — прудкістю, треті — завбачливістю, четверті — працьовитістю. Він додав до цього, що останні сторіччя природа почала занепадати та вироджуватись і творить тепер лише маленьких недоносків, як порівняти їх з людьми, що жили в старовину. На його думку, є багато підстав гадати, що представники людської породи спочатку були більші розмірами і що за давніх часів навіть існували велетні, як розповідає про те історія та перекази і як стверджують величезні кістки й черепи, викопані по багатьох місцевостях королівства: розміром своїм вони набагато перевищують кістки теперішньої здрібнілої людської раси. Він запевняв, що самі закони природи вимагають, щоб спочатку ми були більші та дужчі й не гинули від кожного незначного випадку — черепиці, яка впаде з будинку, каменюки, кинутої хлопчаком, або струмочка, де можна втопитись. З цих міркувань автор виводив кілька правил моралі, корисних у практичному житті, але повторювати їх тут не варто. Я не міг не замислитись над питанням, чому всі так люблять розводитись на теми моралі, висловлювати своє невдоволення та скаржитись на нашу боротьбу з природою. Гадаю, що по уважному дослідженні всі ці скарги виявляться і в нас обгрунтованими не краще, ніж у того народу.

Бробдінгнежці пишаються своєю армією, що складається із ста сімдесяти шести тисяч піхоти і тридцяти двох тисяч кінноти, хоч навряд чи можна назвати армією зборища торгового люду по містах та фермерів у селах, які перебувають під командою дворян і не дістають ніякої платні або іншої винагороди. Правда, вони досить добре муштровані та дисципліновані, але чи могло ж би бути інакше, коли кожен фермер служить під командою свого поміщика, а городяни підлягають місцевій старшині, обраній, як у Венеції, загальним голосуванням.

Мені часто доводилось бачити військові вправи столичного ополчення на великому полі в двадцять квадратних миль, недалеко від міста. Хоч на полі було не більше двадцяти п'яти тисяч піхотинців і шести тисяч вершників, але я нізащо не міг би точно порахувати, скільки їх — таку величезну площу вкривали вони. Кавалерист на коні сягав щось із сто футів. Я бачив, як весь цей корпус за командою враз витягав із піхов мечі й вимахував ними в повітрі. Не можна уявити собі грандіознішої та дивовижнішої картини. Здавалося, ніби спалахувало десять тисяч блискавок, укриваючи собою все небо.

Мене дуже зацікавило, яким чином король додумався організувати армію і навчити свій народ військової дисципліни. Адже його володіння ніде не межують з іншими державами. З розмов та з прочитаних книжок я довідався, що протягом багатьох сторіч бробдінгнежці хворіли на недугу, спільну для всього людства: дворянство намагалось поширити свої права, народ боронив свою волю, а король хотів бути необмеженим володарем. Все це не раз призводило до громадянської війни, якій поклав край дід теперішнього короля, порозумівшись з усіма партіями. Тоді й було засновано ополчення, яке завжди стоїть на варті порядків.

РОЗДІЛ VIII

Король і королева їдуть до кордонів. Автор супроводить їх. Докладне оповідання про те, яким способом покинув він країну. Він повертається до Англії.

У мене завжди було передчуття, що рано чи пізно я знову буду на волі, хоч сказати, як це має статися, або скласти більш-менш реальний план утечі я не міг. Корабель, яким я приїхав, був перший бачений біля цих берегів, і король наказав витягати на берег усяке судно, яке будь-коли з'явиться, і разом з пасажирами та екіпажем приставляти його возом до Лорбрульгруда.

Я прожив уже два роки в цій країні; на початку третього року мені з Глемделкліч довелося супроводити їх величності в подорожі до південного берега королівства. Мене, як уже я казав, возили в дорожній скриньці, що являла собою дуже зручну кімнату в двадцять футів завширшки. До чотирьох кутків стелі я наказав підвісити на шовкових нитках гамак, що правив мені за ліжко, коли я дорогою хотів спати. В ньому було не так трусько, як у ліжку. Над самим моїм гамаком тесляр на моє прохання випиляв отвір з квадратний фут завбільшки для доступу свіжого повітря в спеку; його я міг, за своїм бажанням, затуляти лядою, що ходила в жолобках.

Діставшись кінцевої мети нашої подорожі, король вирішив одпочити кілька днів у своєму палаці біля Фленфласніка — міста, яке лежало за миль вісімнадцять від узбережжя. Глемделкліч і я дуже потомилися. Я трохи застудився, а бідна дівчинка почувала себе такою слабою, що мусила сидіти в кімнаті. Мене кортіло побачити океан, бо тільки ним я міг би втекти звідси; вдавши з себе зовсім хворого, я попросив пустити мене до моря подихати свіжим повітрям і відрядити зі мною пажа, якого я дуже любив і на якого мене іноді звіряли. Ніколи не забуду, як неохоче дала свою згоду Глемделкліч, як зворушливо наказувала вона пажеві доглядати мене і як вона плакала, прощаючись зі мною, немов передчувала те, що мало статися. Хлопець забрав мене разом із скринькою і за півгодини приніс на скелястий морський берег. Там я звелів йому поставити скриньку на землю, підняв одне вікно й почав сумно дивитися на море. Я ще почував себе погано і сказав пажеві, що хочу трохи подрімати в гамаку, сподіваючись, що мені полегшає. Я ліг, а хлопець щільно причинив вікно, щоб і я не застудився, і, не передбачаючи, мабуть, ніякої небезпеки, подався шукати пташині яйця між скель. З вікна я бачив, як він шукав їх і знаходив по одному чи по два в розколинах. Незабаром сон знеміг мене. Через деякий час я раптом прокинувся, почувши, як хтось сильно сіпнув за кільце, прикріплене до верхньої дошки скриньки, щоб її легше було носити. Далі я почув, що скринька піднеслася високо вгору і помчала вперед з неймовірною швидкістю. Від першого поштовху я ледве не випав з гамака, але згодом скринька стала плавно погойдуватися. Я раз у раз кричав якомога голосніше, але даремно. Визираючи у вікно, я бачив тільки небо та хмари. Над головою я чув шум, неначе лопотіння крил, і помалу почав усвідомлювати собі весь жах мого становища. Я зрозумів, що якийсь орел схопив мою скриньку дзьобом за кільце і тепер летить, щоб з висоти скинути її на скелю й розбити, немов черепаху в її шкаралупі, а потім витягти мій труп. Адже птахи ці дуже розумні й обдаровані надзвичайно гострим нюхом, що дозволяє їм знаходити здобич, приховану краще, ніж був прихований я за дводюймовими стінами скриньки.

Незабаром шум подужчав, удари крил почастішали, і скринька заколивалася, неначе ліхтар у бурю. Я почув, як орла (я певний, що то був орел), хтось ударив кілька разів з великою силою, а потім я полетів униз так швидко, що мені аж дух забило. Сплеск води, оглушливіший, ніж ревіння Ніагарського водоспаду… і падіння припинилося. Хвилину було тихо й темно, а далі скринька підіймалася, і крізь верхні шибки вікна замерехтіло денне світло. Я зрозумів, що впав у море, і через вагу мого тіла та речей, що були в скриньці, а також широких залізних пластинок, що скріпляли її, вона занурилася футів на п'ять. Я й досі вважаю, що за орлом, коли він ніс мене, погналися інші орли; між ними зчинилася бійка за здобич, і він, боронячись од нападу, випустив мене з дзьоба. Залізні пластинки знизу (вони були найміцніші) дозволили скриньці зберегти рівновагу під час падіння і не дали розбитися, коли вона вдарилась об воду. Всі частини в ній були добре припасовані, двері ходили не на завісах, а підіймалися та спускалися по жолобках, і це робило скриньку такою щільною, що в неї не просочилося і краплі води. Я через силу зліз з гамака, наважившися попереду відсунути ляду в стелі, щоб упустити всередину свіжого повітря, без якого я мало не задихнувся.

Як хотілося мені тоді знову бути з моєю любою Глемделкліч, яку я бачив тільки годину тому! І, правду сказати, я не міг не пожаліти свою бідну няньку, що мала зазнати стільки горя, розлучившись зі мною і втративши ласку королівську та своє становище при дворі. Навряд чи багато мандрівників бували в тяжчій скруті, ніж був тоді я, кожної хвилини чекаючи, що скринька розіб'ється або принаймні її перекине першим же поривом вітру чи хвилею. Одна розбита шибка — і смерть неминуча, бо вікна скриньки захищали лише залізні грати, прибиті знадвору на випадок якого-небудь дорожнього нещастя. Я бачив, як крізь численні шпарки, хоч вони були й невеличкі, в скриньку почала просочуватися вода; я затуляв їх, як умів. Я не здужав підняти покрівлю, хоч дуже хотів зробити це, щоб вилізти нагору, де я міг би протриматись на кілька годин довше, ніж сидячи замкнений у цім, сказати б, трюмі. Та якби я на день-два і запобіг небезпеці, мене очікувала жахлива смерть з голоду та холоду. Так перебув я чотири години, кожну мить вважаючи за останню, а інколи навіть бажаючи смерті.

Я казав уже читачеві, що на глухій стіні моєї скриньки були дві міцні клямри, щоб крізь них слуга, везучи мене верхи, просував пояс, застібаючи його потім пряжкою. Дійшовши до розпачу, я раптом почув, як щось стало шкребтися по цій стіні, а далі мені здалося, що скриньку пхають або тягнуть по воді; я відчував ніби поштовхи, від яких хвилі підіймалися майже до верху моїх вікон, залишаючи мене в темряві. У мене прокинулась надія на порятунок, хоч я й не уявляв собі, звідки він міг прийти. Я відгвинтив один із моїх стільців, що був завжди прикріплений до підлоги; з великими труднощами я знову пригвинтив його під самою лядою, яку перед тим одсунув. Вилізши на цей стілець і наблизивши голову до отвору, я почав голосно гукати всіма відомими мені мовами. Далі я прив'язав до палиці, яку звичайно носив із собою, хустку, вистромив її і став вимахувати нею; отже, якщо поблизу був човен або корабель, моряки мали зрозуміти, що в скриньці замкнено якогось нещасливця.

[35] Діонісій Галікарнаський — грецький історик і ритор (учитель красномовності). Жив у першому сторіччі до нашої ери.