Вибрані твори. Том перший: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Я ходив по рифу, час від часу штрикаючи палицею в коралові заглибини, де в черепашках-хатинках причаїлися равлики. Досить їх збирати! І я, мов циркач-еквілібрист, який на хисткому дроті утримує рівновагу, пробирався краєм рифу, щомиті ризикуючи підковзнутися і впасти в океан. Я брів, переступаючи з ноги на ногу, і зовсім не дивився вниз. Води було до колін. Отже, про небезпеку годі й думати. Але я помилявсь…

Уже пройшов, балансуючи, не один десяток метрів. І тільки занурив ногу, намацуючи коралову твердь та збираючись ступити далі, як від болю скрикнув. Щось гостре раптом різонуло по моїй ступні.

Не тямлячи себе, рвонувся, намагаючись підняти ногу. Де там! Невидимий капкан її не випускав.

— Наташо… Наташо! Рятуй!!! — заволав з переляку.

— Чого репетуєш?

— Сюди! — махнув я рукою.

Вона підійшла. А я, неначе прикутий, як і раніше незрушно стояв на одному місці.

— Що трапилось?

— Не знаю… Подивись!

Збурена моїми рухами вода вляглася. Наташа глянула в неї, наче в скло.

— Солоний, — ледь чутно мовила, злякавшись не менше за мене самого, — ти в пастці. Стій і не сіпайся!

Вона взяла палицю. Набачивши щось під водою, встромила туди загострений кінець.

— Допоможи! — звеліла.

Пересилюючи біль, я з усієї сили натиснув на палицю.

— А тепер дай мені!

Наташа взяла дерев'яний важіль, і не встиг я й оком зморгнути, як вона різко нахилила його вбік.

— Ой! — зойкнув я, вивільняючи ногу з пазурів невидимої підступної істоти.

Великий та середній пальці почавило, але кров не текла.

— Солоний, Солоний! — докірливо хитнула головою моя рятівниця. — Ти відбувся легким переляком, бо тридакна з свого капкана жертву часом довго не випускає. Особливо небезпечно наступити на неї на глибині: там без повітря відразу задихнешся.

Ну й страхіття!

Я глянув під ноги. Піді мною, звівши докупи дугасті, з поперечними складками стулки, лежала велетенська черепашка тридакна.

Ах ти ж, підступна! Зі злості я став гатити її ногою.

— На, на, на!

— Ох і дурень! — засміялась Наталка. — Сам вскочив у халепу, а звинувачує інших. І взагалі, твої стусани тридакні, як слону шротинка: вона сховалася між стулок і горя не знає.

Коли злість минула і я вгомонився, забажалось уважніше роздивитись кусливого равлика.

Аби тридакна не відчула небезпеки і знову розкрилась, ми її тимчасово залишили. Через кілька хвилин, повернувшись, побачили: молюск — невідомо, як він туди потрапив: можливо, його викинуло хвилею, — лежав врівень з водою на неширокому кораловому плато. Стулки раз у раз рухались, і зсередини виривалися тоненькі водограї, яскраво спалахуючи в призахідному промінні.

— Лихо не без добра — в усякому разі, для тридакни, — зауважила Наташа. — Ти потривожив, і вона, опинившись майже на поверхні, заходилась викидати з себе накопичені за час перебування під водою залишки їжі.

Це був справді гігантський, метрової довжини, молюск. В його стулках ми побачили хвилясте, розцяцьковане коричневими смугами та зеленими плямами тіло.

— Мантія, — знаюче кинула Наталка. І додала: — Придивись пильніше: там мають бути два отвори.

— Є! — схиливсь я над широко розтуленим молюском.