Вибрані твори. Том перший: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

З боків вони підгнили й почорніли. Я розчавив ногою той «м'яч», лизнув язиком білий, мов крохмаль, м'якуш. Ніякого смаку — терпке та й тільки.

«Гаразд, візьму кілька штук із собою! — вирішив. — Мої всезнаючі друзі напевне скажуть, що воно таке».

Плоди висіли на гінких, схожих на ясени деревах. Я виліз, нагнув гілку, простягнув руку, аби дістати заморський фрукт. Овва! Він, чортяка, наміцно приріс. Все ж перекрутив вузлувате стебло — «м'ячики» один за одним покотилися в траву.

Назад дорога виявилась коротшою: після мене в траві та узбіч боліт лишився слід, і я не блукав — стежка вивела до лагуни.

— Відважному досліднику салют! — зустріла Наташа. — А це що? — запитала, розглядаючи мої трофеї.

— Хтозна, якісь гарбузи, — відповів я.

— Гарбузи?! — озвався Адам Варфоломійович. І, взявши важкенький «м'яч», поцікавився: — Де ви, колего, їх узяли?

— Там, у гущавині, — показав я в бік острова.

— Так це ж — знаєте що? — артокарпус, інакше — жака. Росте вона переважно на островах вулканічного походження, зрідка на коралових суходолах.

— Так, значить, це жака? — перепитала Наташа.

— Вона, — підтвердив Паганель.

— А що це таке? — пошепки запитав я.

— Васильку! — схопила мене за руку дівчина. — Ти. навіть не уявляєш, який ти молодець! Ці плоди, що ти приніс, — із хлібного дерева. Не куштував ніколи?

— Та я взагалі їх уперше бачу.

— Я — теж. Але багато про них читала.

— І про бунт на «Баунті» знаєте? — глянув на неї Паганель.

— Знаю, — відповіла Наташа.

Час уже й обідати. З собою ми взяли кілька кокосових горіхів: два зелених, з рідиною, яка заміняє воду; решта — спілі, всередині яких смачна-пресмачна і дуже поживна копра. В Полінезії вона буцімто основний продукт харчування. От і нас копра виручає з першого дня перебування на Кілі-Кілі. Шматка її, як долоня завбільшки, досить, щоб довго не хотілося їсти.

А тепер у нас ще й цей делікатес — плоди жаки.

Адам Варфоломійович розгріб пісок, звелів мені принести хмизу — в хащах вистачало! — і заходився видобувати, тручи палицю об палицю, вогонь.

Багаття запалало. Але всім нам довелося добряче попотіти, перш ніж пішов димок і затанцювала крихітна пелюстка полум'я.

Загадково всміхнувшись, ботанік повідомив, що він у земляній печі зараз пектиме перепічки… Коли дрова згоріли, Паганель присипав вугілля піском, притрусив листям, поклав зверху плоди хлібного дерева і знову насипав піску.

— Тепер чекаймо! — з полегшенням зітхнув. — З тіста жаки, замішаного на воді й підсмаженого, вийде смачна паста — попої, як звуть її полінезійці.

— А звідки ви це знаєте?

— О, таємниця! — так і не відповів на моє запитання Паганель.

— Наташо, що то за «Баунті», про який тебе запитував Адам Варфоломійович? — поцікавивсь я.

— Хочеш послухати?

— Дуже!

— Ну, гаразд, — і вона розповіла.