Вибрані твори. Том перший: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Пригадую, повечерявши, ми всілися біля куреня.

Того вечора природознавець багато розповідав цікавого.

— Праматір усього живого, — казав він, — океан. І всі ми між собою — від медузи до людини — родичі.

— По-вашому, якась репана жаба моя сестричка? — обурився Мотовило.

— Виходить, що так, — підтвердив Адам Варфоломійович. — Якщо порівняти вашу, Анатолій Са… Са… — на півслові затнувся він, забувши, як Мотовила по батькові.

— Саврадимович! — підказав я.

— Дякую! — ввічливо кивнув Паганель у мій бік. — Отже, якщо порівняти, Саврадимовичу, вашу і жаб'ячу кров з морською водою, то в них виявиться багато спільного. У рідині вашого і жаб'ячого тіла є ті самі елементи і майже в однаковій пропорції, що і в морській воді.

— А я-то думав: чого в Мотовила на підборідді гармошкою звисає воло. Він схожий на…

— Завів! — сердито перебив Оканя Анатолій. — Ти краще глянь на свої колеса, — огризнувсь він.

Так воно буває завжди: спочатку жарт, потім сварка. Та цього разу все обійшлося мирно. Після Паганелевої розповіді ми довго не лягали спати, говорили про все на світі.

— Цікаво так багато, як Паганель, знати! — з доброю заздрістю мовив Мотовило.

— Людині взагалі властиво думками поринати в таємниче, — сказав настроєний на філософський лад Окань. І раптом спрямував розмову в інше русло: — А тільки в житті не завжди робиш те, до чого лежить душа…

Спочатку ми не зрозуміли, чим викликане його нарікання. Та слово за слово — мій тезко став відвертішим. Після різних там натяків зізнався, що мріяв бути поетом.

— Мрії не судилося здійснитись, — журливо додав. — От і чищу разом з вами гальюни. Море, чайки, острови — аякже, романтично! — уїдливо сказав він сам про себе.

Ми допізна тоді вели розмову. Про що тільки не говорили!

Гарні вони хлопці — Василько Окань, Анатолій Мотовило, дарма що кожен, як і я, із витребеньками. Ну, а хто, скажіть, не має вад? Он на сонці і то плями… Правда, в Журавки вад, здається мені, немає. Володя взагалі мій ідеал: розсудливий, врівноважений. Та й морське ремесло знає на зубок.

І долі Журавка не проклинає. Чого ж бо нарікати! Він першокласний матрос, робота йому люба, заочно навчається в технікумі — одне слово, знає, чого хоче, не те, що гм… дехто з нас.

Окань з Мотовилом твердять: мовляв, життя їх не пестить. А по-моєму, всі ті балачки — дурні. Бо коли людина чогось прагне, її не спинять ніякі перешкоди, і нічого тут вплутувати долю, бога, чорта.

Василько мріяв стати поетом; звичайно, поет — це щось зоряно-високе, і, щоб його досягти, замало хотіння: потрібне обдарування. Чи є воно в Оканя — баба надвоє ворожила. Адже добірка віршів про зорі та про плакучі верби, яку Василь надрукував у районній газеті, ще ні про що не говорить.

І, отже, проклинати долю та кепкувати з того, що ми прості матроси, нам нічого. Ця праця теж дає багато втіхи — ніщо, взагалі, не минає безслідно, кожен крок людини залишає на її серці зарубки. І байдуже: стане Василько поетом чи ні. Мені здається, якщо ми не глухі до правди та краси — це, може, необхідніше, ніж уміння віршувати. Якось я бачив, як дорожні майстри ремонтували вулицю. В'язучий, розплавлений гудрон суцільним шаром покривав бруківку. Вогнисте вариво палило всяку стеблину. Здавалось, не могло вціліти ніщо живе. Та ба!

— Минулої весни, — сказав кремезний чоловік, — я особисто стелив тут шлях. А бач, проросла трава. Спухирила, плечима підняла асфальт — і потяглася до сонця.

Проходячи там, я помітив, як на старій бруківці крізь щілини справді вибивались зелені паростки. Напоєні земними соками, вони виявились сильніші за камінь.

І я подумав: ось взірець життєлюбства!

Образ тих пагінців згадався мені немарно. Тож я й розповів про них хлопцям: нехай, скиглії, знають — навіть трава бере своє, а ми ж — люди!

Друзі, бачив, повеселішали, геть відігнали похмурий настрій.

— Ай справді, чого журитись? — озвався Окань. — Все стане на своє місце. Ти, Солоний, геній, що навів нам той приклад.

Геній чи ні, а сказав так, як воно є. Узбережжям ішли ми зараз утрьох до західного краю Кілі-Кілі.

Звідси добре було видно увесь атол. Оточивши довкруг лагуну, присадкувато підвівшись над водою, зеленими цятками лежали вдалині коралові острівці. До найвіддаленішого, розташованого на протилежному кінці лагуни острівця, де того пам'ятного і нещасливого для нас дня висадились наші товариші, — далеченько: крізь голубий серпанок видніли лише верхівки пальм.

— Кілометрів десять, — на око прикинув я.

— Якщо не більше, — додала Наташа. — А отже, нам туди не дістатися.