Вибрані твори. Том перший: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Отже, по останній. Як у нас кажуть, на коня — і гайда!

— Чому по останній? — заперечив я. Мені згадалося колись прочитане з життя моряків вітрильного флоту, і я мовив:

— Моряк повинен бути гарно поголений і… трохи напідпитку. Тож налий — в очах у мене анітрішечки не потемніло.

— Душа в тебе темна, — прикинувшись розгніваним, випалив Лисогурський.

Відповідь, нічого не вдієш, влучна: до кишені по слово Миколі не удаватись.

Я прикусив язика. Та й навіщо його гнівати? Як-не-як, він мій гість.

Проте Лисогурський обізвався сам:

— Налити я можу — шампанського ще півпляшки є. А тільки запам'ятай, голубе: п'яним можна бути не обов'язково від вина.

Його повчання змусило мене огризнутись:

— Тоді від чого ж п'яніють?

— Від чого? Ну, хоч би од морських вітрів, від того, що господь бог не обділив нас пригодами. І ще скажу: застаріла ота формула про моряків.

Пристрасті розпалювались. Прощальна вечірка могла закінчитися скандалом. Невідомо, правда, чого. Ніхто з нас — де там! — не полюбляв пити. А моє базікання про це з посиланням на авторитетні джерела ніщо інше, як просто жарт.

Та Микола гарячкував:

— Навіть хто так думає, той ганьбить звання моряка! Це кажу я, Лисогурський, що море знає з пелюшок.

Він, може, й не хизувався, але причетність свою до моря явно перебільшував. Ми знали: Лисогурський на флоті не з пелюшок, як він твердить, а всього-на-всього після морського училища. Чого його потягло до моря, для нас лишалося загадкою. З діда-прадіда Лисогурські були степовиками. Микола теж працював біля землі. А потім, на подив батькам-хліборобам, викинув колінце: подався в Арктичне училище.

Я пам'ятаю навіть, як Микола розповідав про своє «посвячення» в моряки. Похилого віку тітка, в якої він мешкав, з нагоди закінчення племінником училища влаштувала святкову вечерю. Зібралися тітчині подруги, такі ж, як і вона, самітні вдовиці, заходилися, значить, «квоктати» над його нерозумною головою: навіщо йому, мовляв, здався Льодовитий океан! Чи не краще було б влаштуватися в місті-герої?

Невський проспект, театри, музеї. Та і її, тітку стару, доглядав би.

Одначе вибір було зроблено.

Три роки працював хлопець на Діксоні, аж потім вже переїхав сюди.

Він зараз гарно сказав про моряків. Ціцерон та й годі! Але той, третій, що сидів з нами, — Світило, Вольдемар Світило, підвівшись, помацав Миколині скроні:

— Температурить! Як людина, що тямить трохи її медицині, раджу: мерщій в ліжко і гарячу припарку.

— Відчепись! — одхилив його руку Лисогурський і запропонував: — Незважаючи на жахливі пережитки, залишені нам у спадщину добою вітрильного флоту, на прощання все-таки вип'ємо! Не часто трапляється така слушна нагода.

Розчепіривши ноги, ще й рукою схопившись за стіл, так, ніби під ним не підлога, а палуба і хвиля, що набігає і зараз змиє його за борт, Лисогурський — високий, міцно скроєний, але трохи вайлуватий хлопець — силкувався наповнити спорожнілі келихи.

Потім ми залишили прокурену хату і вийшли на повітря.

В обличчя війнуло пахощами чорнобилю, глини, прілого листя. Навіть тут, біля океану, земля нагадувала про себе, пробуджуючи в кожного з нас найзаповітніше.

Внизу, вподовж усієї бухти і над нею, крізь вечірній серпанок мерехтіли вогні міста. Вони були далеко — ген на сопках і узгір'ях. А тут, у цьому вибалку, як вода за бортом, хлюпотіло море темряви. І в тій пітьмі, десь поруч, чули ми, дзюркотів струмок. Напоєний соками землі, він поспішав до океану, прокладаючи своє річище по голубій планеті.

На сусідньому мисові хрипів ревун, застерігаючи мореплавців про мілини й підводне каміння. Перегукувались кораблі.

Микола перший порушив мовчанку:

— Не знаю, як хто, а я, братове, іду спати. Прощавайте!

Схопивши нас на оберемок і незграбно обійнявши, Лисогурський попрощався, подавшись на Сахалінську до трамвайної зупинки.