Вибрані твори. Том перший: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Хто бував у далекому плаванні, знає, як воно полонить душу, скільки несподіванок приносить.

От і прохають люди:

— Розкажи та й годі!

І мама прохає, й односели. А дядько Степан, тепер уже дід, — Вовкулака, навіть ультиматум поставив:

— Поки не оповіси, що ти чував та що бачив у тих заокеанських краях, з села не випустимо. Ач, як загордився, сучий син! А хто тобі напуття давав іти в моряки? Борознити моря-океани?

Вовкулака — наш сусіда, кошлатобровий, сутулий чоловік, у якого плечі завжди підняті високо вгору і якими він, мов птах перебитим крилом, увесь час сіпає, ніби хоче й не може злетіти, бо якийсь, мабуть, невидимий тягар, кинутий на ті плечі, гне діда до землі, не дає йому відірватися од неї. Він здебільшого мовчить, насуплений і неговіркий. Та я знаю, що дід не з мовчунів, — життя його підтоптало й стомило.

І хоч звуть його всі Вовкулакою — пам'ять про ті дні, коли молодому сільському бунтареві всеньке літо довелося переховуватись на белебні в погребі, уникаючи переслідування петлюрівської наволочі, — злостивого, підступного й вовчого в діда немає. Він добросердий, чулий.

Зустрівши мене, почав ото розпитувати, присоромлювати: зазнався, мовляв! Правда, Вовкулака приписує собі те, чого й не було, — ну, скажімо, мені він ніколи не радив іти в моряки. Та й повчає мене знову, як колись, давно, — неначе перед ним не моряк далекого плавання, а голопузий хлопчак.

Та я на нього не кривджусь: він це по-дружньому.

— Потайним став! — докоряє, не діждавшись від мене морських оповідок.

Що йому відповісти? Балакучим я ніколи не був, хизуватися теж не люблю.

— Утни що-небудь, боцмане! — і собі заволали хлопці, коли проїздом у село завітав до міської друкарні, в якій колись працював.

— Потрави баланду!

Семен Іванович — завжди чимсь невдоволений і буркотливий, сухоребрий, високий, як тичка, колишній верстальник, прозваний за балакучість Баландою, не второпавши, що до чого, обурився:

— Баланда тут ні до чого! — і додав: — Ти краще розкажи без вигадок, як плавав та які пригоди з тобою на морях траплялися.

От коли я таки пошкодував, що не красномовний вродився.

Пригоди… Що ж, їх ще буде й буде. Та й боцманом мене передчасно називають, хоч, скажу, морське ремесло я опанував: недарма ж на судні, як солоного зайця, ганяли, — коли-небудь і про це розповім. А зараз почну спочатку — власне, про те, як плавати починав.

Розділ перший

ДІВЧИНА В БІЛОМУ

— Ти знову гав ловиш? Читай, читай уважніше!

Продерши заспані, стомлені нічною працею очі, ближче підсуваю до себе ще вогкий відтиск газетної сторінки. Вчитуюсь у рядки, на які тицяє пальцем черговий редактор: «Від кожної вівці в цьому році тваринники сільськогосподарської артілі «Червоний шлях» одержали щедрий приплід — по дев'ять ділових поросят».

— ??!

— Зрозумів? — гнівається випусковий.

Що ж, такі речі бувають: метранпаж, який зверстує газету, часом з однієї статті помилково заганяє рядок в іншу, як-от і зараз. І, звичайно, потім усі гріхи сиплються на мене, «свіжоголового». А яка тут може бути свіжа голова, коли скоро світанок! У друкарні ж — задуха, спека. Їдучий свинцевий пил, пахне друкарською фарбою. Гудуть ротатори, заколисливо вистукує телетайп.

І все-таки я люблю газетярську справу… Після школи, не пройшовши за конкурсом до морського училища, влаштувавсь я в друкарню. Так, аби де працювати. Одначе потроху став звикати і навіть полюбив свою випадкову роботу.

Земля ще спить, ще сплять люди, а ти вже знаєш — першим! — що діється на планеті. Бо сюди, до цього сірого приземкуватого будиночка, сходяться з усіх усюд невидимі нитки. І цей телетайп, що приймає інформаційні повідомлення, здається мені мудрим, всесильним чудодієм, який недремно вислуховує пульс планети. Вона вся переді мною — десь там у ранковім тумані.

Якщо в нас є омріяне й заповітне, яке з певної причини ще не справдилось, загнане невдачами в глухі закутки свідомості, рано чи пізно, кажуть, воно проклюнеться, нагадає про себе. Всьому своя черга, як і тим сонцелюбним паросткам, що їх прибило морозами, а вони, всупереч холодам, вруніють кучеряво…

З моря надходили тривожні вісті: експедиційний корабель, теплохід «Буревісник», попав під радіоактивний дощ.

Коли судно досліджувало Маріанську — найглибшу у Світовому океані — западину, на атолі Бікіні американці провели атомний вибух. І хоч від місцезнаходження «Буревісника» атол лежав на значній відстані, пил смертоносного вихору, підхоплений тайфуном, розпорошився далеко над океаном.

Долетів він і до експедиційного корабля.

Це повідомлення ми набрали крупним шрифтом — ще одне застереження людству, що в світі неспокійно.