Вибрані твори. Том перший: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Номер той зверстали вчасно, але знову-таки, чи то з вини друкарів, чи, може, і через мою неуважність, трапилась якась помилка. Випуск газети затримали на кілька годин, і друкарню залишали аж перед ранком.

Місто спало, повите голубою імлою. Вгорі, обабіч звивистих вулиць, палахкотіли «свічки» щойно розквітлих каштанів; у посвітлілому небі, немов кораблики в океані, пливли хмарини. Немов кораблики…

Всі ми, стомлені працею, йшли похнюплені й злі. Та від якогось передчуття чи весняного буяння в серці кожного бриніла невимовна радість — радість, що світ, сповнений таємниць, лежить відразу за порогом.

Я був під впливом прочитаного, стривожений трагічним випадком, що трапився з «Буревісником». Дізнався й про те, в яких-то далеких краях побував цей морський блукач. Заздрив: те, про що ми довідуємося з газетних повідомлень, мореплавці, певно ж, бачать на власні очі.

Безперестанку пливли кудись хмарки. А я все думав про білобокий кораблик, про загадкові далі.

… Після друкарні працював я і в редакції — хронікером, але недовго. Мене кликала голуба стихія.

З непереборною силою ожила в мені потаємна, колись підтята мрія.

Залишивши усе, я подався до моря.

Коли я його вперше побачив, зрозумів: він той єдиний кораблик, якого так давно шукаю.

Експедиція, в яку я був зарахований на один рейс, вивчала екваторіальні течії. Після тримісячного плавання «Шокальський» повернувся до рідного берега. Стали на зовнішньому рейді, неподалік від Руського острова. З далини проступали контури гір, на схилах сопок ріс ріденький, що проглядався наскрізь, ліс. Довга лісосіка, як драбина, вела ген угору. Теплінь, прозорість, як і в нас на Україні, коли пробуджуються берези і в прозоро-вологій тиші скресають ріки.

А потім митники оформили прихід. Судно пришвартували до берега.

Тут, біля Мальцевської переправи, зупиняються всі експедиційні кораблі. Причал вважається надійним і зручним. Моряки його хвалять за вдале розташування: під боком центр міста, кінотеатр, магазини.

Та мені було однаково, де стояти. Знайомств на березі я ще не завів, а блукати по місту, аби згаяти час, не хотілося. Я жив на судні і лише зрідка, коли траплялася вільна хвилина, бігав у магазин або навідувався до кінотеатру, в якому тоді демонструвався багатосерійний «Тарзан».

Цей причал і справді вдало розташований. А тільки не в тому розумінні, як то вважають тутешні моряки. Невелика смуга суходолу, густим садом відгороджена од шумливої вулиці, немов гірське плато, з якого відкриваються довколишні вершини, розкинулася внизу, над затишним плесом затоки і лісом корабельних щогл. Недаремно тут височів метеорологічний пост — вся бухта лежала як на долоні, і жоден вітер не минав цього узгір'я. Руді, порослі злинялою травою скелі, на яких хтось хазяйновитий спорудив дерев'яні сходи, стрімко спускалися до води.

Минали останні години моєї останньої вахти. Небо починало сіріти. Мені першому було видно, як прокидався порт. Власне, він і не спав. Цілу ніч у затоці сновигали буксири, кидали якір прибулі кораблі, в рейс лаштувалися інші. Та на світанку кораблів поряснішало. Он праворуч, по фарватеру, як гуси на ставок, у море потяглася низка риболовецьких сейнерів. Частіше засновигали буксири.

Від пагорбкуватого острова насувалася хмарна завіса. Клубочився туман, крапельками роси осідаючи на обличчі. Видимість — нульова, і я раз по раз калантирив у ринду. Густий мідний дзвін стелився над рейдом, вплітаючись у пряжу таких же дзвонів, що долинали з сусідніх кораблів.

Віддзвонив я своє, віддзвонив! Лишалось пошкодувати, що все так складається: через кілька днів я списуюсь із судна.

І тоді, в останні дні мого вахтування, трапилась ця зустріч…

З тих дерев'яних сходин, що на кручі, я не раз спостерігав, як у гавань заходили кораблі, скреготом витравлених якір-ланцюгів сколихнувши тишу. Я люблю, коли здалеку повертаються кораблі. Так радісно на серці і — трохи сумно. Метеорологи, помітивши, що я тут часто вештаюсь, запропонували:

— Наймайся, хлопче, до нас на роботу — спостережники нам потрібні.

Якось увечері, повертаючись з міста, над сходинами помітив я щось біле. І неначе білопінне марево сколихнулося внизу. «Не вишня, бува, розквітла в цю передчасну провесінь?» — майнула думка.

Кошлаті сутінки, стемнілі в передгроззя, клубочилися довкола. Та я розгледів-таки білопінне «марево»!

На краю кручі, з накинутою на плечі хустиною, по-весняному гарно вбрана, стояла не знайома мені дівчина. Ніжний і чистий, як у лісового струмка, голос раптом вивів сповнену надій і потаємних сподівань пісню — про те, як море розлучає з коханим і що воно не владне їх розлучити.

І голос, і ті слова будь-кого схвилювали б, не зоставили байдужим. Я наважився підійти до співухи.

Не пам'ятаю, хто сказав, що коли ми виграємо в одному, неодмінно програємо в іншому. Хтозна, можливо, й справді ми втрачаємо, нехтуючи тим, що нам дарує випадковість. Можливо, ми необачні й жорстокі, і проліски, пророслі з-під снігу, через короткозорість серця не маємо за квіти, а то й гірше — топчемо їх. Можливо. Бо кожна мить неповторна, а чиясь дорога, перехрещена з твоєю, іде у безвість, вчасно не втримана при тій випадковості. Лишається запізніле, гірке каяття…

Так думав я. Але не тоді — пізніше. Нині ж передо мною стояли сині, з чеканням, мовби мало трапитись диво, очі — все те, на що очікуєш, до чого прагнеш; її з дитинною невинністю розтулені уста; і море, і вітер…

Та що мені було до того! Когось ждали і не діждалися, чиїсь не збулися надії. Бо дівчина когось-таки чекала.

Спалахнула блискавка, освітивши узбережжя й кручі.

Отоді й побачив я внизу стиснутий бортами сусідніх суден, щойно прибулий кораблик. Білий, як диво-марево, кораблик. Слов'янською в'яззю на кормі його було викарбуване єдине слово: «Буревісник».

Розділ другий

ЗУСТРІЧ У ЗЕЛЕНОМУ КУТКУ