Вибрані твори. Том перший: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Звернутий до нас своїм видовженим боком, він був не більше двох-трьох кілометрів завдовжки і, хоч протилежний берег заступала стіна дерев, через що важко було його роздивитись, певно, ще менший завширшки.

Розділ п'ятий

КАТАСТРОФА. РЯТУЙТЕ НАШІ ДУШІ!

До цього острова, подолавши бурунисту течію, нам і треба дістатися. Та… Ось він, той фатальний випадок, що будь-якої миті може трапитися на морі. Цього разу пін чомусь обрав саме нас.

А тепер скажи, Андрійовичу, хто ж диктує умови: ми чи море? І взагалі, як після всього цього не повіриш, що море — всесильне і бавиться людиною, як кіт мишею: у мить може проковтнути, й сліду не лишиться.

Мотор, кахикнувши, наче дідуган, замовк. Човен підхопила, понесла течія.

— Весла! — владно наказав боцман, вмить оцінивши небезпеку. Човен, потрапивши у вир, от-от міг наскочити на рифи або й зовсім перекинутись.

Я з Мотовилом стрибнув до весел, поспіхом вставляючи їх у кочети.

Інші теж заметушилися, мов по авралу. Та це й справді був аврал. Журавка досі ще — і безуспішно! — намагався завести мотор, Окань допомагав Наташі й Паганелю, аби ті не заважали стерновому пересісти з корми.

Якщо до цієї хвилини кожен з нас, матросів, почував себе на човні безтурботним, то тепер ми зрозуміли свою відповідальність за людей і довірений нам мотобот, миттю згадали про свої безпосередні обов'язки, а ще — про покору залізній волі боцмана, який голосом, що не допускає заперечень, наказував:

— На воду!

Ми з Мотовилом, як і належить після поданої команди, занесли лопаті весел до носа шлюпки, розвернули їх вертикально і почали гребти. Але течія була така шалена, що наші зусилля виявились марними.

Боцман зрозумів це першим. Він гукнув:

— Журавко, облиш мотор! Разом з Оканем… — Не докінчивши, подав команду: — Кочети вставити!

— Хлюпнула хвиля — й останній матрос зник у піняві морській, — недоречно встряв зі своїм базіканням Окань.

— Облиш балачки! — різко кинув боцман.

Хлопці, рівняючись на нас, загребних, теж вставили в гнізда кочети, розвернули їх рогатками вздовж планшира.

— Навались! — тепер уже всім нам наказав Андрійович.

За цією командою, що подається, коли треба збільшити швидкість човна, ми ще жвавіше запрацювали веслами, загрібаючи щораз дужче.

Енергійні помахи та сильні ривки трохи протистояли вирові: човен почало зносити ліворуч, де хвилі були не такі круті, а течія спокійніша.

Проте раділи ми передчасно. За якусь хвилину вода знову взяла своє: завирувала-закипіла. Гривасті хвилі, налітаючи звідусюди та перехлюпуючи через борт, штовхнули човен у шалений вир.

Ми не переставали гребти. Боцман теж взявся за весла, а Наташа й Паганель черпаками виливали з човна воду.

Даремно: течія зносила нас все ближче й ближче до скель.

Поштовх знизу був такий сильний, що Мотовило, перелетівши через Оканя, який сидів навпроти нього, впав у носову частину мотобота.

Хвиля, жбурнувши нас на підводний риф, осіла й розтала, а на її місці з піняви виткнулось оголене каміння. Не встигли ми глянути на ті примари, як під ногами відчули воду, що прибувала й прибувала.

— Полундра! — несамовито зарепетував Мотовило. — Тонемо! Братва! Рятуйся, хто може!

Він зопалу кинув весла, намагаючись стрибнути за борт.

Дужа рука Журавки схопила його за плече.

— Ти чого панікуєш?! — суворим поглядом обпік його старший матрос. — Ану, ні з місця.

Мотовило, понуривши голову, взявся за весла.

Цей мимовільний вибух переляку хвальковитого моряка на якусь мить подіяв і на нас: може, й справді краще стрибнути за борт, ніж чекати, поки човен перекинеться і накриє всіх з головою?