— Окань, — удруге звертається Наташа, — допомогти?
— Не треба, — ледь ворушачи язиком, каже він.
Е, ні, Василь, видно, таки наковтався води, вибився із сил. Ми з Наташею підпливаємо ближче.
— Давай руку!
Окань простягає руки. Ми тягнемо його вперед.
Очі у Василя померкли, голову він низько понурив… Ось набігла хвиля, хлопець на ній гойднувся, і ми побачили його згаслий погляд. Йому таки погано.
— Васильку, — ласкаво запитує Наташа, — що з тобою?
— Нічого страшного, — тихо відповідає. — Дух забило. — І, завагавшись, пополотнілими губами винувато прошепотів: — Я, пірнаючи, об щось ударився…
Ми оглянули його: трохи вище брови побачили свіжу рану.
Наташа, не роздумуючи, одірвала шмат сорочки.
— Солоний, — звернулась до мене, — допоможи! Треба його негайно перев'язати.
Ми заходилися бинтувати Василеві голову. Течія невблаганно зносила нас від товаришів.
— Ой! — скрикнув Окань, відчувши дотик до рани.
— Потерпи трохи! — заспокоїла дівчина.
Вона вміло наклала пов'язку, і кров зупинилась.
От тобі й море! Не знаєш, що тебе чекає… А Журавка, метрів за сто від нас буксируючи Паганеля і помітивши, як Наташа перев'язує Оканя, вже кричить:
— Що трапилося?
— Все гаразд, — відповів я. — Василь ударився об камінь — у голові дірка.
— Навіть тут жартуєте, — невдоволено озвався старший матрос. — Мало вам біди!
— Які жарти? — щиро обуривсь я. І дещо грайливо додав: — У посудині пробоїна — Оканя взято на буксир.
Журавка лише махнув рукою: базіки, мовляв! Що Солоний, що Окань — обоє рябоє.
Ми гребок за гребком просувалися вперед.
Течія поступово вгомонилась. Віялом в усі кінці розходились від неї широкі, але вже не такі загрозливі хвилі.
Слідом за боцманом, що «намацував» шлях, підпливали ми до низинного берега.
Хоч це була терра інкогніта, себто невідома земля, ми знали, що острівець зветься Кілі-Кілі, — невеличка цятка коралового суходолу, який лежить майже на півночі атола Туамако.
Розділ шостий
НОГА ВІДЧУЛА ТВЕРДЬ БЕРЕГОВУ
Минав час — спливала хвилина за хвилиною, а ми досі ще, ніби нас тримала якась невидима сила, лежали непорушно.
Я подумав: аби так трапилося, щоб тієї миті, коли ми вийшли з моря, стомлено впавши на пісок, нас угледів художник, — кращої композиції для картини «Морська катастрофа» годі й шукати.
Тропічна природа взагалі, — переконались ми пізніше, — не перестає вражати прибульця буянням рослинного світу, в якому щонайменший пагонець невтримно пнеться до сонця, квітне, розхлюпує п'янкі, запаморочливі пахощі.
Так само щедра вона й на барви: від світло-смарагдових до яскравих — оранжевих та жовтогарячих.