Вибрані твори. Том перший: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Що, потравили баланду? — сміючись, запитав він. — Ніч, як матадор, змахнула плащем, наступивши слонові на вухо, — вдало підробивши голос Оканя, передражнив він його. — Гальюнна поезія! — кинув уже сердито. І, промовляючи так, ніби перед ним стоїть Окань, заходився докоряти — Сачок всесвітній, базіка! Ти в мене завтра покрекчеш, забудеш фігуральність слів, їх пишну позолоту!

Боцман пішов так само несподівано, як і з'явився. Чортихаючись, згадуючи всіх грішних і праведних, він, мабуть, шукав Василя, щоб поговорити з ним наодинці. Десь у похмурому череві корабля, у довгому коридорі ще лунали його кроки.

Мені згадалась прочитана колись старовинна трагедія, в якій описувалось, як, мов грізна розплата за вчинені Дон-Жуаном гріхи, раптом вчулися важкі кроки командора — і земля розверзлась у грішника під ногами.

Та як би там не було, а з усього цього я зробив втішний висновок: уранці, коли скінчиться моя вахта, природознавці почнуть переправлятись на острів. Отже, поїду з ними і я.

Окань стояв на кормі, із заздрістю спостерігаючи, як ми вантажимо сіті, рушниці для підводного полювання, інше риболовецьке причандалля.

Бідний тезко — йому так кортіло побувати на острові!

Може б, якби він учора не посварився з боцманом, той узяв би і його. А тепер…

— Знаєш, — на диво щиро, без витребеньок, зізнавсь якось Василь, — коли дістанемось коралового суходолу, перш за все назбираю черепашок. Найрізноманітніших! їх, кажуть, на тих атолах безліч. Ну, а тоді, — мріяв він, — заведу колекцію, відвезу її додому, подарую рідній школі, на Молдаванці.

От тобі й колекція! Немарно кажуть: наперед ризиковано будь-що загадувати.

Я крадькома глянув на Василя. Мені навіть здалося, в його очах тремтять сльози. Втім, може, то й не сльози, а вітер водою забризкав обличчя. Щоправда, на його місці кожному було б кривдно: за тридев'ять земель їхав хлопчисько, аби побачити коралові острови, і от маєш.

Усе вже було готове, щоб вирушати в дорогу. Ті, хто зібрався пливти разом з нами: старенький ботанік Адам Варфоломійович, якого через його дивакуватість і самопожертву в ім'я науки прозвали Паганелем; худорлява, майже моя ровесниця, дівчина — іхтіолог Наташа, — сиділи в човні.

Старший матрос Журавка порався біля мотора, Мотовило допомагав боцману.

Ще кілька хвилин — і ми відчалимо.

У кораловому атолі, що оточував широку лагуну, було з десяток більших і зовсім крихітних острівців. На один з них — крайній з заходу, — рано-вранці висадилась група біологів. Ми ж повинні ліворуч обігнути атол. На його протилежному боці за довгим мисом є, свідчила лоція, невеличкий острівець Кілі-Кілі. Туди, — капітан на допомогу природознавцям виділив бригаду матросів, — ми й збиралися супроводжувати їх.

Острів той, де ми проживемо якийсь тиждень, у майбутньому стане базою, звідки дослідники поведуть розвідку океанського дна, пірнаючи в його глибини.

«Буревісник» стояв за кілька миль від берега — підступні коралові рифи заважали підійти ближче. Але й ця стоянка небезпечна: стрімкі течії раз у раз намагалися зірвати судно з якоря, віднести його далеко в океан або ще гірше — викинути на скелі. Тому капітан розпорядився увільнити на берег лише третину екіпажу: дехто з палубної команди ще вранці поїхав з біологами, щоб до обіду повернутись на судно; решта — вахтові та обслуга — була на борту.

Кілька матросів — ті, що вже не раз плавали в цих широтах, — нині стояли на палубі, готуючись фарбувати судно.

Серед цих морських вовків, яким коралові атоли не вдивовижу, дарма що він новачок на морі, був і Окань.

— Човен, хитнувшись, прокреслить шлях у небуття, — передражнивши Василя, уїдливо кинув підшкіпер, схиляючись через борт, за яким на легких брижах невтримно пританцьовував човен.

Окань, ніби сказане стосувалося зовсім іншого, ті слова пропустив повз вуха.

Та боцман, що якраз вкладав сіті, все те зважив і оцінив по-своєму.

— Годі, хлопці, його мучити! — звівшись у човні, пробасив він. І, звертаючись до Оканя, наказав: — Ану, базіко, мерщій сюди! А ти, — сказав він корабельному теслі, що вже сидів у човні, — вертайся на судно: атоли ти бачив стонадцять разів!

Василь, мов кіт, спритно стрибнув у човен. А похмурий, високий і плаский, ніби обтесаний, матрос невдоволено піднявся на палубу.

Отже, Окань з нами! Все складалось завдяки боцману краще кращого. Такий-от він, наш дракон, — уважний і зовсім не злостивий, як думалось раніше! Бо інший, мабуть, ще довго допікав би матросові за ту вчорашню сварку. А він, бач, забув про неї. Ще більше — навіть заступився за Василя, здогадався замість теслі взяти його з собою.

І хоч все те мене безпосередньо не стосувалося і трапилося не зі мною, я радів, відчуваючи, як щось важке й гнітюче ніби відлягло від серця.

Признаюсь, мені щиро хотілося, щоб поїхав і Окань. Як-не-як він мій напарник, до того ж земляк, теж з України в далекий порт прибився, став моряком. І взагалі, він гарний хлопець, — звичайно, якщо відкинути оту його дивну пристрасть висловлюватись загадково й велемовно.

Ми розмістилися на лавах уздовж бортів: Наташа, Паганель та Окань — на банках, ближче до корми, я з боцманом — у носовій частині. Мотовило, для рівноваги човна розставивши ноги, стояв посередині.

— Довго ти длубатимешся в тому моторі?! — нетерпляче запитав він Журавку, що в цей час, червоний од натуги, продував якусь трубку.

— Ти, Мотовило, в кожну шпарину пхаєш носа, так ніби без тебе й вода не освятиться! — образився Журавка. І вже примирливо додав: — Вода, чорт б її взяв, потрапила в розподільник пального. Зачекайте хвилину!