— Махмуда...
Він знову посміхнувся, бо й сам мав ісламське ім'я Махмуд.
— ...сина Сартакова, та Пулата-бека взяти з родинами. І сюди їх — також із родинами. Усім оголосити — готуємося до бою!
Приблизно за годину дві родини були доставлені й уже стояли навколінки перед кааном.
— Я все знаю... — просто та якось стомлено почав Джанібек.
— О повелителю!
— Тугаре, якщо хтось із них ще щось скаже без мого дозволу — убивай його дочку. За кожне слово — по дівчинці.
Хан трохи помовчав, насолоджуючись своєю всемогутністю.
— Так от, я знаю все. Якщо ви самі, власноруч, напишете те, що мені треба, то вам і вашим синам дарую смерть без пролиття крові[108], а дружин ваших і дочок повидаю заміж. За простих людей, та хоч живі будуть. Ні — усе одно скажете, який тайнопис, але почерку вашому після тортур можуть і не повірити. Тому мої кати для всіх щось вигадають.
Викриті шпигуни підняли на хана жахливі маски, які ще недавно були людськими обличчями.
— Ти, Махмуде, напишеш, що я зайняв міцну позицію, бо сподіваюся, що вони не посміють напасти, а на підході до мене — тумени Мамука, Теміра, Чаки, Мерана, — він називав тих темників, які дійсно могли підійти й ні за яких обставин не пристали б до роду Орду. Щоправда, після кількох воєн, чуми та голоду в жодному з цих туменів не могло бути більше як три-чотири тисячі, проте й десять-дванадцять тисяч — то чимала сила. — І, можливо, ще якісь, — провадив хан. — Тож я послав гінців до Кулпи. Однак ти не знаєш, про що я йому пишу. А ти, — його погляд упився в безвільне тіло Пулат-бека, — ти пиши, що я розраховую на підхід якихось туменів, яких — ти точно не знаєш, але гадаєш, що серед них будуть Ібрагім і Меран. І що я, не довіряючи вповні Кулпі, послав наказ йому вдертися в Угорщину, де мало залишилося війська, та спустошити обидві Команії[109].
Уже не зважаючи на приречених, яких потягли до величезної арби-юрти, Джанібек вів далі:
— Накажіть передовим загонам при кожній сутичці кричати, що я послав Кулпу пустошити землі Команії.
Повірити не повірять, та хоч чутки поповзуть.
День битви під Брацлавом обіцяв бути ясним.
Ханське військо чекало, і чекання це багатьом здавалося нестерпним.
Несподівано від війська половців і заколотників відділилися кілька тисяч, які, однак, цілком складалися з легкоозброєних, і помчали на передовий ханський полк. Коли ж до ханських воїнів залишалося усього нічого, вони розвернулися й помчали по дузі, сиплячи стрілами спочатку вбік, а потім назад.
Стріляти на скаку вперед можуть лише видатні вершники, бо так зайняті обидві руки, а управляти конем одними шенкелями... Ось і винайдений був цей засіб — хто казав, що скіфами, хто — ще кімерійцями, римляни називали його «парфянською стрілою», а тепер він звався «хоровод». При такій скачці коні, підкоряючись стадному інстинкту, скачуть за ватажками, і керувати ними набагато легше.
Проте Джанібек, певна річ, знав про цей фортель усе. І насамперед те, що дуже ефективний проти супротивника, який перебуває в русі, хоровод не такий страшний для тих, хто стоїть на місці.
Ось і тепер передові ханські шереги були пішими і стріляли, прикриваючись щитами[110], водночас коні половців підставляли ворожому обстрілові свої боки.
— По конях! По конях! — повторювали ханські сотники те, що й так усі знали.
Якщо вершник падав разом з убитим конем або якщо його скидав кінь поранений — він зазвичай гинув під копитами.
А між командувачем відбувався той напівтелепатичний діалог, яким супроводжується кожна битва:
«— У лоб! Атакуй у лоба, французе! Тільки зв'язавши мене боєм по фронту, ти зможеш послати кілька тисяч в обхід.
— Почекай, невірна собако! У мене тисяч на п'ять більше. Навіть якщо ти, за татарським звичаєм, частину війська залишив позаду[111], ти не зможеш на всіх ділянках бою бути однаково сильним. Або переможуть послані в обхід, або зламається фронт.
— Поки що ти зазнаєш більших втрат.
— Не набагато. Десять за дев'ять, і не більше. Зараз зрівняємо».
Шум бою перекрили труби, і половці, кинувши луки в сагайдаки, вихопили шаблі й почали атакувати ханську піхоту. Ті, своєю чергою, схопили списи, які до пори були встромлені в землю поряд із бійцями, — рідко який вершник може змусити коня йти на вістря багнетів.
Проте обстріл не минувся безслідно, у деяких місцях утворилися «прогалини» — і не всі з них устигли закрити.
Пішла жахлива рубка...
[108] Згідно зі старомонгольською релігією (вірою в Тенгрі-каана), душі страчених із пролиттям крові не могли розраховувати на добре посмертя. Це уявлення зберігалося — за традицією — і після ісламізації Орди. Мушу завважити, що страта київських князів, які потрапили в полон після горезвісної битви на річці Калка, була не ганебна, а, навпаки (за монгольськими уявленнями), проявом поваги до хороброго ворога.
[109] Велика та Мала Команії — області розселення половців в Угорщині.
[110] Про нехарактерну для татар велику кількість піхоти в цій битві повідомляє у своїй хроніці Маттео Віллані.
[111] Західноєвропейські полководці XIV ст. лише починали засвоювати такий тактичний прийом, як утворення резерву.