Облога Белза: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Тут було легше, бо повівав вітрець.

Тим, хто живе через сім століть, важко навіть уявити, в якому пеклі опинилися захисники Белза, після того як за його валами, у прямокутнику 220х180 метрів, зібралося п'ятсот воїнів, загалом понад дві тисячі людей, практично всі  — зі своєю худобою.

Сморід бив навіть по Ярошевому носі, а він, здавалося, до того був звичний. На валу було легше. До того ж цього разу його поставили не на напільний бік, а на той вал, що виходив на річку. Уночі поставили. Утім, поняття ночі було досить умовним  — світив повний місяць.

Із того боку вороги час від часу щось горлали, одні захисники не зважали, інші  — відгавкувалися, але якось ліниво. Поступово суперечка стихала...

Ярош і сам не міг потім відповісти, чому це він повернувся спиною до ворога, а обличчям до міста. Повернувся  — та інстинктивно, не думаючи  — ніколи було думати,  — зробив рух щитом. Те, що летіло в повітрі, із силою влучило в його щит  — від удару Ярош аж похитнувся.

До його ніг упала свинцева куля із пращі, але дивна, Ярош навіть не зразу й зрозумів. Куля була, як і личить, трохи довгастою. До одного з кінців гвіздком був прибитий шматок берести з видавленими значками. Ярош від подиву не зразу втямив, що це могло бути.

 — Так ти точно не бачив, звідкіля летіла?

 — То-о-о-чно...

«Як дитина. Зараз заплаче».

Воєвода подумки віддав належне зрадникові. Докинути кулю через вал з острогом та ще й на той берег річки  — важка справа. Проте якби місце, звідкіля полетіла куля, приблизно побачили й кинулися б туди, то втоптати пращу в сніг із лайном  — це можна зробити так швидко, що добра людина й перехреститися не встигне. А от, якби він пустив стрілу, то лук чи кушу сховати неможливо. Крім того, бересту, пришпилену до хвоста кулі, побачити легше, аніж обв'язану навколо древка стріли.

Чому світлої ночі? А в темряві можна не розрахувати по висоті і влучити в укріплення.

Прочитати, певна річ, не вдалося  — це якійсь тайнопис.

У воєводи майнула думка: як можна було б зробити так, аби зрадник виказав себе, однак... Надто вже щільно місто оточене. Інакше можна було послати людину, яка повернулася б із іншою людиною, а потім пустити поголос, що це наш прийшов, приніс важливі новини.

Не пройдуть тут люди.

Утім, треба подумати...

Треба подумати!

Наступного дня Ярошеві «поталанило» знову: саме він першим помітив, що корогва, яка підходить до польського табору,  — нова. Не та, що кудись ходила й зараз вертається, а нова корогва.

У польському таборі виникло пожвавлення, а за якийсь там «отченаш» поляки почали горлати:

 — Усе! Смерть ваша прийшла!

 — Угорці підходять! Не встояти вам!

 — Кінець вам!

Сказати, що це не подіяло, означало б сказати неправду. Не одна голова похнюпилася...

...Воєвода молився.

«Тягнути час! Тягнути!»

І раптом, саме тоді, коли він думав про одне, несподівано прийшло рішення, як зробити інше. Він мало не закричав: «Пришліть мені когось надійного»,  — але вчасно прикусив язика.

Хоч як дивно, але в такій пекельній тисняві, яка утворилася в Белзі, поговорити з кимось не просто сам на сам, а ще й так, аби ніхто не помітив, було проблемою,  — а якщо хтось побачить їх двох під час бесіди, то весь задум може зірватися.

Остаточне рішення прийшло в голову під світанок, коли Дрозд повернувся додому після чергового обходу стін, та, щоби зняти напруження, ліг із холопкою. Після того як та зняла з душі тягар, майнула думка підіслати її до того з бояр, кому він вірить повністю, до кінця, щоби пояснила на печі (в Белзі також бували татарські печі-лежанки, на ній вони тепер і перебували)... Але... окрема спальна кімната була розкішшю, яку міг собі дозволити навіть не кожен монарх.

«Ще підслухають, і піде поголос».

І раптом до нього дійшло, ДЕ його точно НЕ ЗМОЖУТЬ підслухати.

Це була така несподівана думка, що він аж засміявся.