Розмір має значення: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Отож вернімося до наших поляків. На Землі їх майже не лишилося, а звільнену територію де-факто почали заселяти сусіди, насамперед українці. Між нами, кажучи, це було не зовсім законно, бо офіційно ця територія вважалася резервною протягом п’яти сотень років, але ініціатива мас завжди переважала писані закони. Отже, в такий спосіб наша нація зробила іще один крок до відновлення України у стародавніх кордонах. Кожен школяр-двієчник знає, що назва УкрАйна походить від об’єднання племен укрів (на півночі Італії) та айну (північ Японії). Тепер до рідних укрів залишалося якихось два кроки. До айну трохи далі, однак ми з вами нікуди не поспішаємо, чи не так?

Я встиг іще багато про що подумати, в тому числі про абсолютно секретні речі, знати які нікому не можна, поки допив пиво і прилаштувався подрімати в зручному кріслі. Що там не кажіть, а технічний прогрес має свої переваги! Де й поділися старезні анабіотичні капсули, з яких, розповідають, виходив сам не свій, а дехто так і зовсім не виходив. Середні віки космічної експансії, дяка Богові, залишилися далеко позаду. Хай живе прогрес!

Спав я годин із шість, але добряче виспався, і коли стюардеса потрусила за плече, був уже у повній бойовій готовності.

— Перепрошую пана, але потрібна ваша допомога.

— Моя? — у голові одразу виникла версія про захоплення лайнера терористами, бо коли ж іще може знадобитися допомога суперагента УГС?

— Так, саме ваша, ви ж лікар?

Холєра ясна! Я ж і справді лікар. Якось забувся за цей прикрий факт. У моїх нових документах у графі «фах» дійсно значилося «лікар», бо хто ж іще може представляти корпорацію «Краса і сила» за кордоном?

— Що трапилося? — одягнув я професійний вираз на обличчя.

— Там пасажирці кепсько.

Щиро кажучи, з мене лікар, як із собачого хвоста сито. Але ж не будеш зізнаватися в цьому привселюдно — тільки легенду спалиш. Та й чогось-таки нас та навчили в Академії.

— Ведіть! — я впевнено підхопився та почалапав за худенькою дівчиною через прохід.

Очі ковзали по сонних обличчях пасажирів, намагаючись вгадати, хто з них стане моїм першим пацієнтом. Цей дядько? А може, ця елегантна пані? Однак у голові крутилася підступна думка: а що коли хвора — старенька бабуся? Шансів на це — дев’ять з десяти, в цього контингенту завжди виникають негаразди під час міжзоряних перельотів. Думка ця була не тільки підступною, а й панічною, тому що у стареньких бабусь бувають хронічні хвороби, які не подолати навіть академікам, не те що агентам-недоукам. Що я вмію? Зарубцювати рану, зростити кістку — яких іще навичок потребує наша робота? Отрути знаю непогано. Ги-ги-ги. Дуже смішно.

Проте гігантським зусиллям волі я відігнав від себе панічні настрої. Поміркуйте самі, якщо в бабусі є хронічні хвороби, значить і ліки мають бути з собою. Це елементарно. Варто лише як слід покопирсатися в ридикюлі.

А як помре, що тоді? Тоді одразу почнуть з’ясовувати, який лікар її довів до цього, і в результаті заберуть ліцензію. Отже, я залишуся без ліцензії. Ви не смійтеся, бо це — скандал, а скандал — найгірше, з чого можна починати секретну операцію, це я вам кажу як агент другого класу.

Я настільки налаштувався на хронічну бабусю, що коли ми зупинилися перед кріслом з молодою дівчиною, злегка отетерів.

— Прошу, — показала рукою стюардеса.

— Оце хвора?

— А то що?

— Та так, нічого, — я почухав потилицю. — І чим вона хво… Тобто, що трапилося?

У нашій лікарській професії головне — апломб. Утім, якщо не помиляюся, у будь-якій іншій професії так само. І я вирішив брати авторитетом.

— Чого мовчите? Що сталося з пасажиркою?

Стюардеса зашарілася від хвилювання, але чітко доповіла:

— Почули хрипи, задишку. Розбудити не вдалося, таке враження, що вона непритомна.

— Враження, — похмуро пробурмотів я.

Стюардеса почервоніла ще більше.

Що ж, враження правдиве. Принаймні мені теж так здається з висоти свого лікарського досвіду. Але до справи. Я зіщулився якнайогидніше і запитав:

— Ви вважаєте, я мушу просто тут надавати допомогу?

— Пробачте, — бідолашна дівчина, я її геть зачмирив, але що вдієш, треба рятувати легенду.

І поки транспортер перевозив крісло пацієнтки до службового відсіку, мені раптом спало на думку, що я дійсно не знаю, як вчинити. Аби це була старенька бабуся — там все зрозуміло, у неї скоріш за все якась хронічна хвороба, а значить, ліки мають бути в ридикюлі. А коли молода дівчина зненацька задихається і непритомніє, що тоді робити? У неї хоч є ридикюль?

Так я і спитав у бідолашної стюардеси, що вже остаточно розгубилася під моїм напором: