1Q84. Книга ІІІ: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Інколи він згадував заміжню подругу. Власне, що вона зараз робить? Її чоловік по телефону сказав, що пропала. І тому більше з Тенґо не зустрінеться. Пропала. Ще й тепер це слово тривожило його. В ньому, безсумнівно, звучало щось зловісне.

А проте врешті-решт її образ поволі віддалився. Післяобідні години, проведені з нею, могли згадуватися лише як уже довершена минула подія. Через це Тенґо відчував докори сумління. Однак несподівано сила тяжіння змінилась, і залізнична стрілка остаточно пересунулася. Тепер вороття назад уже нема.

Зайшовши у батькову палату, Тенґо сів на стілець поряд з ліжком і коротко привітався. А тоді по порядку розповів, що робив досі від учорашнього вечора. Звісно, нічого особливого не робив. Повернувся на автобусі до міста, повечеряв у їдальні, випив пляшку пива і в готелі читав книжку. Ліг спати о десятій. Вставши рано, прогулявся містом, поснідав і години дві писав роман. Щодня повторював те саме. Але непритомному батькові щодня досить докладно доповідав, що робив. Звичайно, від нього не почув жодної реакції. Наче розповідав стіні. Все це було тільки звичним ритуалом. Однак іноді просте повторення мало немале значення.

Потім Тенґо читав уголос книжку, яку привіз із собою. Не якусь особливу, а уривок книжки, яку сам тоді читав. Якби напохваті була інструкція про користування газонокосаркою, то, мабуть, і її він читав би батькові. Тенґо намагався читати текст повільно, якомога виразнішим голосом, щоб слухачеві було зрозуміло. Тільки на цьому зосереджував свою увагу.

«Спалахи блискавки надворі щораз дужчали, й іноді синє світло заливало всю вулицю, але грому не було чути. Може, грім прокочувався, але я, розслабившись, наче й не сприймав його на слух. Дощова вода жмурами котилася вздовж вулиці. Здається, по ній все ще один за одним в їдальню заходили відвідувачі.

Товариш, з яким я прийшов раніше, не спускав з людей погляду, а тому я дивувався, але все ще мовчав. Навколо щирився гомін, збоку і спереду на нас так насувалися люди, що стало важко дихати.

Хтось кашлянув чи поперхнувся їжею, здавалось, дивним голосом, схожим на собаче „нюх-нюх“.

Раптом спалахнула страшна блискавка й своїм синім світлом обдала приміщення і людей у ньому. В ту ж мить так загуркотів грім, що, здавалось, дах провалиться. З переляку стрепенувшись, я побачив, що на нас витріщилися люди з обличчями, схожими не то на собачі, не то на лисячі морди, всі у європейських костюмах, декотрі з яких своїми довгими язиками облизували губи».[3]

Дочитавши до цього місця, Тенґо глянув на батька й сказав: «Кінець». На цьому твір скінчився.

Реакції жодної.

— Яке враження?

Батько не відповів.

Інколи Тенґо читав йому частину свого роману, яку написав вранці. Прочитавши її вголос, виправляв кульковою ручкою те, що не сподобалося, й ще раз читав. Якщо й цього разу залишався невдоволений звучанням тексту, то вносив нові правки. І знову читав уголос.

— Виправлений текст став кращим, — казав він, ніби звертаючись до батька за підтримкою. Та, звісно, батько не висловлював своєї думки. Навіть не казав, що не має значення, котрий з варіантів тексту кращий. Тільки лежав із заплющеними повіками на запалих очах. Як нещасний дім із наглухо замкненими дверима.

Час від часу Тенґо вставав зі стільця, випростовувався і йшов до вікна дивитися на зовнішній краєвид. Кілька днів поспіль були похмурими, одного дня падав дощ. Падав пополудні безперервно, оповиваючи сосновий бір важкою, темною вологою. І тоді зовсім не було чути шуму хвиль. День був безвітряний, і тільки з неба прямовисно сіялися дощові краплі. Крізь них пролітали зграї чорних птахів. Напевне, і їхні душі потемніли від води. Зволожіла й батькова палата. Вологою просякло все — подушка, книжки й стіл. Та незалежно від погоди й вологи, вітру й шуму хвиль батько безперестанку перебував у коматозному стані. Онімілість, немов жалобний одяг, огорнула все його тіло. Трохи перепочивши, Тенґо знову заходився читати батькові вголос. У цій тісній вологій палаті, крім цього, не мав що робити.

А коли йому набридало читати вголос книжку, він мовчки сидів на стільці й поглядав на батька, що все ще спав. І тоді роздумував над тим, що, власне, відбувається в його мозку. Власне, яку форму зберегла свідомість всередині його твердого, як старе ковадло, черепа? А може, там уже нічогісінько не лишилося? Як у покинутому домі, з якого вивезли геть усе майно й начиння та зникли сліди людей, що колись там мешкали. Однак і тоді, напевне, на його стінах і стелі закарбувалися спогади про минуле та його картини. Вирощених упродовж тривалого часу, їх не могло так швидко поглинути бездонне ніщо. Можливо, лежачи у простому ліжку приморської оздоровниці, у темряві порожнього дому його душі він бачив навколо себе картини й спогади, про які інші люди нічого не знали.

Згодом прийшла молода червонощока медсестра і, всміхаючись до Тенґо, поміряла температуру батька, перевірила залишки розчину в крапельниці й об'єм зібраної сечі. Кульковою ручкою на картоні написала кілька цифр. Усе робила наче за підручником, її рухи були автоматичними й жвавими. Стежачи за ними, Тенґо міркував над тим, що відчуває медсестра, якій доводиться доглядати старих людей з порушеннями функцій мозку, що не мають надії на одужання, в оздоровниці приморського містечка. Вона справляла враження молодої і здорової. Її груди й стегна під накрохмаленим білим халатом були малими, але потрібної ваги. На її гладкій шиї виблискував сріблястий пушок. Пластикова карточка на грудях свідчила, що її прізвище Адаті.

Власне, що привело її у цю глушину, в якій порядкує забуття і повільна смерть? Тенґо знав, що вона — здібна й працьовита медсестра. Ще молода і вправна. Якби хотіла, то, напевне, могла б переїхати в інший лікувальний заклад. У жвавішу й цікавішу місцевість. Чому навмисне обрала собі роботу в такому глухому закутні? Тенґо хотів дізнатися про причину й обставини, що спонукали її до цього. Якби запитав, то, мабуть, вона б щиро розповіла. Так йому здавалося. Однак подумав, що, по змозі, краще в такі справи не влазити. Бо, що й казати, він перебував у «Котячому місті». Колись йому доведеться сісти в потяг і повернутися у попередній світ.

Скінчивши визначену роботу, медсестра поклала карточку хворого на своє місце й незграбно всміхнулася до Тенґо.

— Особливих змін нема. Як завжди, те саме.

— Стабільний стан, — якомога радіснішим голосом сказав він. — Якщо казати точніше.

Вона трохи винувато всміхнулась і злегка нахилила голову. А тоді зиркнула на книжку, розгорнуту на його колінах.

— Ви її читаєте батькові?

Тенґо кивнув.

— Але сумніваюся, чи він чує.

— Все одно це добре, — сказала медсестра.

— Не знаю, чи це добре, чи погано. Бо іншого нічого не можу придумати.

— Усі не можуть.

— Бо, на відміну від мене, більшість у житті спішить, — сказав він.

Медсестра збиралася щось сказати, але запнулася. Так нічого і не сказала. Подивилася на батька, а потім на Тенґо.

[3] Уривок із «Токійського щоденника» Хяккена Утіди (1889–1971), відомого своїми численними дзуйхіцу (японськими есе) та короткими оповіданнями з несподіваним поворотом сюжету.