1Q84. Книга ІІІ: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Замкнутися самій надовго у тісному місці, ні з ким не зустрічатись і не розмовляти — усе це, якщо реально спробувати, нелегко перетерпіти. Навіть непіддатлива людина через певний час завиє. Особливо якщо за нею полюють.

— А хіба я досі жила в просторому місці?

— Можливо, це — ваша сильна сторона, — відповів Тамару. — Та все одно краще бути насторожі. Якщо напруження безперервно триватиме, то непомітно нерви розтягнуться, мов гума. А коли повністю розтягнуться, то повернутися назад не зможуть.

— Постараюсь бути насторожі, — сказала Аомаме.

— Здається, я вже казав, що ви — уважна людина. Практична й терпляча. Себе не переоцінюєте. Та як тільки втратите пильність, то, незважаючи на свою уважність, обов'язково зробите ту чи іншу помилку. Самотність роз'їдає людину, немов кислота.

— Я думаю, що не самотня, — оголосила вона наполовину Тамару, наполовину собі. — Одна-однісінька, та не самотня.

На тому кінці телефонної лінії на хвильку запанувала мовчанка. Мабуть, співрозмовник роздумував, яка відмінність між словами «одна-однісінька» й «самотня».

— У всякому разі, тепер буду ще обережнішою. А за ваше застереження дякую, — сказала Аомаме.

— Я хотів би, щоб ви зрозуміли одне, — застеріг Тамару. — Ми з усіх сил вас підтримаємо. Та якщо виникне хтозна-яка екстремальна ситуація, то, можливо, вам самій доведеться з неї виборсуватися. Може, ми не зможемо вчасно примчати вам на допомогу. Або ж якісь обставини взагалі стануть нам на перешкоді. Скажімо, якщо вважатимуться небажаними наші стосунки з вами.

— Я це добре розумію. Маю намір сама себе захистити, бо сама вирішила тут залишитися. За допомогою металевої бити й вашого подарунка.

— Цей світ жорстокий.

— Бо якщо є бажання, то обов'язково буде випробування, — сказала Аомаме.

Тамару знову ще трохи помовчав, а потім мовив:

— А ви чули про історію останнього випробування, що випало слідчому таємної поліції за часів Сталіна?

— Здається, не чула.

— Його завели у квадратну кімнату, в якій стояв тільки звичайнісінький дерев'яний стільчик. І от від начальника він дістав такий наказ: «Добудь з цього стільця зізнання і напиши протокол. Поки цього не зробиш, з кімнати ні на крок не ступиш».

— Надзвичайно сюрреалістична історія, правда?

— Та ні, це не сюрреалістична, а від початку до кінця реальна історія. Сталін реально створив параноїчну систему й за час свого правління загнав у могилу приблизно десять мільйонів людей. Здебільшого своїх співвітчизників. Ми живемо реально в такому світі. Добре закарбуйте собі це в голову.

— Ви знаєте стільки розважливих історій!

— Не зовсім. Просто призбирую їх відповідно до потреби. Щоразу запам'ятовую лише те, що може реально знадобитися, бо систематичної освіти не дістав. Якщо є бажання, то обов'язково буде випробування. Як ви сказали. Це правда. Тільки бажань мало, й вони здебільшого абстрактні, а випробувань сила-силенна, й вони здебільшого конкретні. Цього я навчився за власний рахунок.

— Так урешті-решт які зізнання добули з дерев'яного стільця слідчі-початківці?

— Сумніваюсь, чи варто над цим замислюватись, — відповів Тамару. — Бо це буде щось схоже на коан[2] секти Дзен.

— Сталінської секти Дзен, — сказала Аомаме.

Трохи помовчавши, Тамару поклав слухавку.

Того дня пополудні, користуючись велотренажером і лавкоподібним спортивним знаряддям, Аомаме зайнялася фізичними вправами. Таким відчутним навантаженням вона вже давно не насолоджувалася. Після того змила піт під душем. Слухаючи радіо, готувала прості страви. Передивилася по телевізору вечірні новини. (Жодна з них її не зацікавила.) А коли сонце зайшло за обрій, вийшла на веранду й спостерігала за парком. З тонким пледом на колінах, біноклем і пістолетом. І лискучою новенькою металевою битою.

«Якщо Тенґо не з'явиться, то я проводитиму одноманітне життя у кварталі Коендзі, поки не скінчиться 1Q84 рік, повний загадок. Готуватиму страви, робитиму вправи, переглядатиму новини й, перегортаючи сторінки Пруста, чекатиму, коли з'явиться Тенґо. Очікувати його — головне моє завдання. Наразі тільки ця слабенька нитка прив'язує мене до життя. Як того павука, якого я побачила, коли спускалася аварійними сходами із столичної швидкісної автостради. Маленького чорного павука, що, затаївся у жалюгідному павутинні серед бруднуватої металевої арматури. Розгойдуване вітром, що продував між опорами автостради, воно, засмічене, ледве трималося купи. Дивлячись на все це, я почувалася засмученою. Та от зараз я опинилася в такому ж становищі, як і той павук».

«Треба дістати касету з „Симфонієтою“ Яначека, — подумала вона. — Вона мені потрібна під час фізичних вправ, її музика пов'язує мене з якимось невизначеним місцем. Виконує роль гіда. Треба додати її до наступного списку замовлених товарів».

Тепер, у жовтні, залишилося тільки три місяці відстрочки. Годинник безперестанку вибивав час. Усівшись на садовий стілець, Аомаме й далі спостерігала крізь щілини непрозорих пластикових жалюзі за парком і дитячою гіркою. Ртутний ліхтар обдавав дитячий парк мертвотно-блідим сяйвом. Цей краєвид викликав у її пам'яті безлюдні проходи в будівлі акваріума. Невидимі фантастичні риби безшумно, ні на мить не зупиняючись, пливли між деревами. Два Місяці на небі вимагали від Аомаме визнання.

«Тенґо-кун, — прошепотіла Аомаме. — Де ти зараз?»

Розділ 3

(про Тенґо)

Усі звірі в європейських костюмах

[2] Коан — запитання, які використовуються для пізнання суті дзен-буддизму.