Пополудні Тенґо навідався у батькову палату й, сівши обіч його ліжка, розгорнув привезену з дому книжку й почав читати вголос. Прочитавши сторінок п'ять, перепочивав, а потім знову читав. Читав уголос усе — оповідання, життєписи й книжки про природничі науки. Мав значення не їхній зміст, а те, що він читав їх голосно.
Тенґо не знав, чи батько чує його голос, чи ні. Дивлячись на його обличчя, не помічав жодної реакції. Худющий нещасний старик, заплющивши очі, тільки спав. Не ворушився, і навіть не було чути, як дихав. Напевне, дихав, але підтвердити це вдалося б, якщо нахилити близько до нього вухо або перевірити, як запітніє дзеркало, прикладене до рота. З крапельниці в його організм перетікав фізіологічний розчин з ліками, а через катетер ледь-ледь скапувала сеча. Тільки ці два повільні, спокійні процеси показували, що він ще живий. Інколи медсестра голила його електробритвою й маленькими ножичками із заокругленим кінцем вистригала білі волосинки з вух і носа. Підрівнювала також брови, які й далі росли, незважаючи на його непритомність. Дивлячись на батька, Тенґо поступово перестав розуміти, чи є якась відмінність між людським життям і смертю. Чи взагалі вона є? Може, лише для зручності ми забрали собі в голову, що є?
Приблизно о третій прийшов лікар й розповів Тенґо про стан хворого. Розповідь була короткою і загалом однаковою. Мовляв, зміни немає. Хворий лише спить. Його життєві сили мало-помалу вичерпуються. Інакше кажучи, він поволі й невідворотно наближається до смерті. Якісь медичні контрзаходи, які треба було б ужити, поки що не намічалися. Нічого іншого не лишалась, як дати йому спокійно спати. Лише це міг сказати лікар.
Під вечір два санітари відвезли батька на обстеження. Кожного дня санітари були іншими й завжди мовчазними. Можливо, через великі маски на обличчі вони нічого не говорили. Один з них скидався на іноземця. Щуплий і смаглявий, він завжди пробував усміхнутися до Тенґо. Це вгадувалося по його очах. Тенґо також усміхався і кивав.
Через півгодини-годину батька знову привезли в палату. Тенґо не знав, яке обстеження над ним провели. Коли його відвезли, Тенґо спустився вниз, у їдальню, випив зеленого чаю і, згаявши хвилин п'ятнадцять, повернувся у батькову палату, сподіваючись, що на порожньому ліжку, може, з'явиться повітряна личинка, а в ній лежатиме юна Аомаме. Однак нічого такого не сталося. У напівтемній палаті залишився тільки запах хворого й безлюдне ліжко із западиною.
Стоячи перед вікном, Тенґо дивився на зовнішній краєвид. По той бік двора, порослого травою, простягався чорний сосновий бір, з-за якого долинав шум бурхливих хвиль Тихого океану. В ньому ніби вчувалося густе й похмуре звучання безлічі душ, що, зібравшись, перешіптувалися між собою. Здавалось, їхнє зборище вимагало участі ще більшої кількості душ, щоб почути ще більше розповідей.
Перед тим, у жовтні, Тенґо двічі протягом вихідного дня навідувався до оздоровниці в Тікурі. Рано-вранці сідав в експрес, приїжджав сюди і, сидячи коло батькового ліжка, раз за разом починав говорити. Однак чогось схожого на відповідь не чув. Лежачи горілиць, батько спав глибоким сном. Майже весь час Тенґо витрачав на споглядання краєвиду за вікном. А коли наближався вечір, очікував, що тут щось станеться. Та нічого не ставалося. Тільки сонце спокійно заходило за обрій і палату огортала легка пітьма. І тоді, зневірившись, Тенґо підводився, сідав в останній експрес й повертався в Токіо.
«Може, треба набагато триваліше бачитися з батьком, — подумав він одного разу, — а не приїжджати лише на один день. Можливо, я мав би виконувати глибше свої обов'язки». Особливо конкретної підстави для цього не було, але так йому здавалося.
У другій половині листопада Тенґо нарешті вирішив узяти відпустку. У підготовчій школі він пояснив, що мусить доглядати батька, який перебуває у важкому стані. І це була правда. Замінити себе у школі попросив свого університетського однокурсника — одного з небагатьох, з ким підтримував хоч якийсь зв'язок і після закінчення університету один-два рази на рік спілкувався. Той однокурсник мав славу особливого дивака навіть на математичному факультеті, багатому на диваків, й був надзвичайно здібним. Однак, отримавши університетський диплом, він не влаштувався на солідну роботу, не займався наукою, а, коли мав настрій, викладав математику у приватній школі, якою керував його знайомий. Решту часу гаяв як заманеться на читання різних книжок і риболовлю в гірських річках. Тенґо випадково дізнався, що він має вчительський талант, якого сам не цінує. Крім того, він не мусив напружуватися на роботі, бо належав до заможної родини. Одного разу перед тим він прочитав лекцію замість Тенґо і серед учнів здобув добру репутацію. Тенґо зателефонував йому, пояснив свою ситуацію, і той легко погодився допомогти.
Після того у Тенґо залишилася ще одна проблема — що робити з Фукаері, яка проживала разом з ним. Він не знав, чи доцільно залишати саму в своїй квартирі її, далеку від цього світу дівчину, на тривалий час. До того ж вона, уникаючи людей, переховувалася. А тому запитав її саму, чи вона стерегтиме квартиру, чи хоче тимчасово перебратися куди-інде.
— Куди ви вирушаєте? — запитала вона серйозно.
— До «Котячого міста», — відповів Тенґо. — Батько лежить непритомний. Уже досить давно спить глибоким сном. Мені сказали, що, можливо, він недовго протягне.
Те, що одного надвечір'я на ліжку палати з'явилася повітряна личинка, Тенґо обійшов мовчанкою. І те, що в ній спала юна Аомаме. І те, що повітряна личинка до найменших дрібниць була такою, якою її описала Фукаері у своєму оповіданні. І те, що потай сподівається ще раз її побачити.
Примружившись й міцно стуливши губи, Фукаері довго не спускала з нього очей. Ніби хотіла прочитати послання на його обличчі, написане дрібними ієрогліфами. Майже мимохіть Тенґо торкнувся рукою обличчя, але жодного напису не відчув на дотик.
— Гаразд, — сказала невдовзі Фукаері й кілька разів кивнула. — Про мене можете не турбуватися. Я постережу квартиру. — Потім, трохи подумавши, додала: — Наразі небезпеки немає.
— Наразі небезпеки немає, — повторив Тенґо.
— Про мене можете не турбуватися, — повторила Фукаері.
— Щодня телефонуватиму.
— Тільки не залишіться у «Котячому місті».
— Постараюсь, — сказав Тенґо.
Він зайшов у супермаркет і накупив чимало харчових продуктів, придатних для легкого приготування страв, щоб протягом певного часу Фукаері не довелося нікуди виходити. Тенґо добре знав, що вона не має ні хисту, ні охоти до куховарства. А тому хотів уникнути ситуації, коли, повернувшись за два тижні додому, побачить у холодильнику розм'яклі колись свіженькі продукти.
У целофанові пакети Тенґо напхав переміну білизни й речі туалету, кілька книжок, письмове приладдя й папір. Як завжди, вирушив з Токійського вокзалу на експресі, в Татеямі пересів на звичайну електричку й зійшов на другій зупинці в Тікурі. На станції відвідав туристичне бюро й пошукав готель в японському стилі, в якому зміг зупинитися за порівняно дешеву плату. Оскільки курортний сезон уже скінчився, вільний номер знайшовся легко. Цей простий готель полюбляли в основному приїжджі рибалки. В тісному, але чистому номері пахло новими матами. З вікна на другому поверсі було видно рибальський порт. Плата за перебування в ньому з урахуванням сніданку й вечері виявилася дешевшою, ніж він сподівався.
Він ще не знав, як довго тут затримається, але сказав, що поки що заплатить уперед за три доби. Власниця готелю не заперечувала. Вона обтічно пояснила, що готель замикається об одинадцятій і що приводити до себе жінок не бажано. Тенґо також проти цього не заперечував. Облаштувавшись у номері, подзвонив в оздоровницю. Медсестрі, що взяла слухавку (як завжди, це була жінка середнього віку), сказав, що хотів би побачитися з батьком, і запитав, чи вона не заперечує. Медсестра відповіла, що ні, не заперечує.
— Кавана-сан усе ще спить, — повідомила вона.
Ось так почалося перебування Тенґо в «Котячому місті» на морському березі. Вставши рано-вранці, він прогулювався уздовж берега, спостерігав, як у рибальський порт заходять і вирушають з нього риболовні судна, після того вертався у готель і снідав. Щодня на стіл подавали одне й те ж — сушену ставриду, яєчню, помідору, розрізану на четверо, приправу з водорості, суп з місо й молюсками «курбікура», варений рис, — але чомусь усе було смачним. Після сніданку Тенґо сідав за стіл й писав роман. Після довгої перерви він писав текст авторучкою, і це приносило йому насолоду. Робота в незнайомій місцевості, подалі від звичайного життя, змінила його настрій на краще. Було чути одноманітний гуркіт моторів риболовних суден, які вирушали з порту або поверталися додому. Цей звук йому подобався.
Тенґо писав роман, дія в якому розгорталася у світі з двома Місяцями на небі. У світі, де існували карлики й повітряна личинка. Запозичений з «Повітряної личинки» Фукаері, той світ тепер став його власним. Коли він зосереджувався на папері, то його свідомість жила в тому світі. Бувало й так, що вона залишалася там, навіть коли він відкладав авторучку й відходив від стола. Тоді мав таке відчуття, ніби тіло й свідомість відділилися одне від одного і не вдається визначити, де реальний світ, а де фантастичний. Напевне, подібний настрій опановував головного героя «Котячого міста». Центр ваги світу непомітно переміщувався на інше місце. І таким чином головний герой, можливо, ніколи не міг сісти на поїзд, що вирушав з міста.
Об одинадцятій Тенґо доводилося виходити з номера, щоб його прибрали. І тоді, переставши писати, він неквапливо прямував до станції, заходив там у кав'ярню і пив каву. Іноді з'їдав сандвіча, але частіше обходився без нічого. Брав у руки ранковий випуск газети й уважно перевіряв, чи нема в ній статті, яка мала б до нього якесь відношення. Однак чогось подібного не знаходив. «Повітряна личинка» вже давно зникла зі списку бестселерів. На перше місце в ньому вийшла книжка під назвою «Як схуднути, досхочу наїдаючись того, чого хочеться». Чудова назва! Мабуть, продається навіть з чистими сторінками.
Випивши каву й проглянувши газету, Тенґо на автобусі їхав до оздоровниці. Туди прибував найчастіше у проміжку між половиною першої та другою. У приймальні завжди недовго розмовляв з медсестрою. Тепер, коли він затримався у місті на якийсь час, медсестри почали ставитися до нього трохи приязніше й добріше. Як родина, що спокійно прийняла блудного сина.
Одна молода, років понад двадцять, медсестра, невисока, з волоссям, зібраним у вигляді кінського хвоста, з великими очима й червонощока, побачивши Тенґо, завжди сором'язливо всміхалася. Та відтоді, як він побачив дівчинку всередині повітряної личинки, думав лише про Аомаме. Інші жінки здавалися йому тільки невиразними тінями, що іноді проходили мимо. У закутку його голови постійно зберігався образ Аомаме. Він мав враження, що десь у цьому світі вона живе. І, можливо, шукає його. А тому того вечора за допомогою особливого каналу прийшла на зустріч з ним. Отже, й вона його не забуває.
Якщо те, що сам бачив, не галюцинація…