1Q84. Книга ІІІ: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Господиня не веде розмов по телефону. Всіма справами займаюсь я.

Усікава сказав, що доведеться почекати кілька днів, коли вишле поштою документ, оскільки за правилами їхнього фонду зміст документа можна відкрити лише людині, якій він адресований.

— Так і зробіть, — відповів співрозмовник і поклав слухавку.

Усікава не дуже занепав духом через те, що не зміг поговорити із старою господинею. Зрештою, цього він і не сподівався. Хотів лише дізнатися, наскільки вона старається захистити своє особисте життя від сторонніх людей. Очевидно, дуже старається. Мабуть, у цій садибі її пильно оберігає кілька людей. Таке враження передавалося від тону чоловіка — напевне, секретаря, — який підняв слухавку. У телефонній книзі значилося її надруковане прізвище. Однак розмовляти безпосередньо з нею дозволялося окремим людям, а інших відкидали, немов мурашок, що заповзли у цукорницю.

Вдаючи, ніби шукає для оренди квартиру, Усікава обійшов тутешніх ріелторів і ніби ненароком розпитав про будинок, який використовується як притулок. Майже ніхто з них навіть не чув про такий будинок. Мовляв, у цій елітній частині Токіо вони мають справу головно з дорогою нерухомістю, а двоповерховий дерев'яний будинок їх анітрохи не цікавить. Їм вистачило зиркнути на обличчя й одяг Усікави, щоб не сприймати його як гідного співрозмовника. Здавалось, ніби вони ставляться до нього, як до мокрого паршивого пса з обідраним хвостом, що просунув свою морду в щілину дверей.

Коли Усікава майже зневірився, його увагу привернуло невелике агентство з продажу нерухомості, яке, здається, працювало в цьому районі досить давно. Черговий працівник, старий з пожовклим обличчям, охоче про все розповів. Чоловік з висушеним, як другосортна мумія, обличчям знав про все тут докладно й прагнув поговорити з будь-ким.

— О, той будинок належить дружині Оґати-сана. Колись його начебто здавали в оренду. Я не знаю, чому Оґата-сан його придбав. Бо не був людиною, що мусить жити з того, що здає в оренду житло. Мабуть, будинок використовувався як гуртожиток для обслуги. А тепер, здається, він став чимось схожим на «храмовий притулок» для жінок — жертв домашнього насильства. У всякому разі, для нашого брата ріелтора від нього нема жодної користі.

Сказавши це, старий замовк і засміявся голосом, схожим на дятлів.

— Ого, храмовий притулок? — здивувався Усікава й запропонував старому сигарету «Seven Stars». Той узяв її, закурив від запальнички Усікави й смачно затягнувся. Усікава подумав, що й сигарета давно такого прагла.

— У ньому переховують жінок, які прибігли з розпухлими обличчями після побоїв чоловіків. Звісно, плати за проживання з них не беруть.

— Виходить, це щось схоже на службу заради суспільства? — спитав Усікава.

— Еге ж, щось у тому роді. Мають зайвий будинок, а тому використовують його для допомоги людям, що опинилися у скруті. Бо, що й казати, грошей не знають куди дівати. Можуть робити те, що хочуть, і не турбуватися про видатки й прибутки. Не те що ми, прості люди.

— Однак чому дружина Оґати-сана розпочала таку справу? Був якийсь привід?

— Ну, тому що багата, для неї це своєрідна розвага, хіба ні?

— Навіть якщо це розвага, то невже є щось погане в тому, що вона з охотою робить добро нещасним людям? — усміхаючись, запитав Усікава. — Не всі багаті люди на таке спроможні.

— Так, це таки справді добра справа. Бо і я колись, признаюсь, постійно лупцював свою жінку, — сказав старий і, широко відкривши щербатого рота, засміявся. Так, ніби часте побиття жінки — радісна в житті подія, варта особливої згадки.

— Ну, то скільки людей зараз у ньому мешкає? — спитав Усікава.

— Я щоранку там прогулююсь, але знадвору нічого не видно. Завжди мешкало начебто кілька жінок. Бо у світі чимало таких чоловіків, що б'ють своїх дружин.

— Бо набагато більше тих людей, які шкодять суспільству, ніж тих, що приносять йому користь.

Старий, знову широко розтуливши рота, засміявся.

— Правду кажете. У цьому світі люди, які роблять зло, кількісно перевищують тих, що роблять добро.

Видно, Усікава старому сподобався. Але Усікава чомусь занепокоївся.

— До речі, що за людина ця дружина Оґати-сана? — ніби ненароком запитав Усікава.

— Я про неї мало знаю, — насупивши брови, як дух мертвого дерева, відповів старий. — Бо вона тримається усіх осторонь, майже не виходить з дому. У цьому районі я працюю давно, але бачив її рідко, й то здалека. Виїжджає з дому на автомашині, якою управляє її водій. Закупівлю продуктів робить служниця. Один чоловік — мабуть, особистий секретар — завідує всіма справами. У всякому разі, оскільки дістала добру освіту й багата, то з нами, злидняками, ніколи прямо не спілкується, — раптом зморщивши обличчя, старий підморгнув Усікаві.

Здавалось, що, можливо, і сам старий з пожовклим обличчям, й Усікава опинилися в центрі групи «злидняків».

— А давно дружина Оґати-сана зайнялася цим притулком для жінок — жертв домашнього насильства? — запитав Усікава.

— Ну, точно не знаю. Бо навіть розмову про якийсь «храмовий притулок» почув від людей. Коли ж це вона почала? До цього будинку стали вчащати люди років чотири-п'ять тому. — Узявши чашку, старий випив охололого чаю. — Приблизно тоді з'явилися нові ворота й охорона раптово стала помпезною. Як личить безпечному притулку. Якщо будь-хто може зайти у двір, то людям у будинку житиметься неспокійно.

Потім, ніби раптом опам'ятавшись, старий запитально глянув на Усікаву.

— Значить, ви шукаєте підходящий будинок?

— Саме так.