1Q84. Книга ІІІ: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Сам по собі це чудовий вчинок. Нічого підозрілого в цьому не було. Однак щось тривожило край його свідомості. А коли щось тривожило її, то він мав звичку шукати, що це таке. Мав звіриний нюх, а найбільше довіряв своїй інтуїції. Завдяки цьому досі не один раз рятувався від неминучої загибелі. Можливо, й цього разу слово «насильство» стало для нього ключовим словом. Ця стара пані була чутливою до проблеми насильства, а тому з охотою взяла під свій захист його жертв.

Усікава вирішив подивитися на цей притулок, що стояв на пагорбі у престижному житловому районі Адзабу. Будинок виявився старим, але по-своєму привабливим. Крізь щілини у ґратчастих воротах перед парадними дверима з різьбленим склом видніла чудова клумба й просторий трав'янистий двір. На землю падала тінь великого дуба. Останнім часом такі будинки стали рідкістю.

Та на противагу мирному вигляду будинку засоби його охорони вражали надзвичайною суворістю. Кам'яна огорожа з колючим дротом зверху. Наглухо замкнені міцні залізні ворота, за ними — німецька вівчарка, що несамовито гавкала, коли хтось наближався. Кілька спостережних відео-камер. Вулицею повз будинок майже ніхто не проходив, а тому надовго зупинятись не годилося. У цьому спокійному житловому кварталі містилося кілька іноземних посольств. Якби така справді підозріла людина, як Усікава, тут вешталася, то на неї відразу хтось звернув би увагу.

«Однак охорона надмірна. Навряд чи вона повинна бути такою, навіть якщо йдеться про притулок для жертв насильства. Треба дізнатися якнайбільше про нього, — думав Усікава. — Хоч би якою була охорона, крізь неї треба пробитися. Тим паче якщо вона така сувора. Для цього доведеться придумати якийсь спосіб. Добре посушити голову».

Потім він згадав про карликів у розмові з Ондою.

— А про карликів ви чули?

— Ні.

Відповідь була трохи зашвидкою. Якби Онда раніше про них ні разу не чув, то принаймні на мить задумався б перед тим, як відповісти. «Карликів?» — подумки перевірив би звучання цього слова. А вже потім відповів би. Така реакція звичайної людини.

Виходить, цей чоловік уже чув слово «карлики». Чи розуміє його зміст і реальну суть — невідомо. У всякому разі, чує його не вперше.

Усікава загасив недокурок, трохи задумався і після того запалив ще одну сигарету. Вже давно почав турбуватися про загрозу раку легенів. Та щоб зосереджено думати, потребував допомоги нікотину. Як складеться доля у найближчі два-три дні — зовсім не дрібниця. Тож чи варто клопотатися про здоров'я в наступні п'ятнадцять років?

Поки Усікава курив третю сигарету, йому в голову прийшла одна ідея. «Може, тепер щось удасться», — подумав він.

Розділ 2

(про Аомаме)

Одна-однісінька, та не самотня

Коли навколо стемніло, вона сідала на стілець веранди й поглядала на дитячий парк по той бік вулиці. Це було її найважливішим щоденним завданням, сенсом її життя. Вона невтомно спостерігала завжди — коли стояла гарна погода, хмарилося чи падав дощ. З настанням жовтня навколо щоразу холоднішало. І такими вечорами вона тепло вдягалася, вкривала коліна пледом, пила гаряче какао. До половини одинадцятої стежила за дитячою гіркою, потім, поволі розігрівшись у ванні, лягала в ліжко спати.

Звичайно, Тенґо міг прийти також удень, завидна. Та, мабуть, не приходив. Якби він з'явився в цьому парку, то лише тоді, коли стемніє і засвітиться ртутний ліхтар, а на небі виразно засяють Місяці. Нашвидкуруч повечерявши й одягнувшись так, щоб могла вибігти надвір, вона поправляла волосся і, всівшись на садовий стілець, зосереджувала увагу на дитячій гірці у вечірньому парку. Напохваті завжди мала автоматичний пістолет і бінокль фірми «Nikon». Побоюючись проґавити появу Тенґо, бігаючи до туалету, пила тільки какао.

Цілими днями вона невтомно його виглядала. Книжок не читала, музики не слухала, а прислуховуючись до зовнішніх звуків, не спускала очей з парку. Навіть пози майже не змінювала. Лише інколи підводила голову — якщо вечір був безхмарним — і, зиркаючи на небо, переконувалася, що там висить пара Місяців. А потім знову негайно вдивлялася у парк. Аомаме спостерігала за парком, а Місяці — за Аомаме.

Однак Тенґо не з'являвся.

У вечірній парк навідувалося небагато людей. Інколи показувалися пари молодих закоханих. Вони сідали на лавочку і, стискаючи одне одному руки, як пара пташок, нервово й коротко цілувалися. Та оскільки парк був надто маленьким, а освітлення надто яскравим, вони почувалися там неспокійно, а тому незабаром переходили кудись інде. Траплялось, що дехто заходив у парк, щоб скористуватися громадським туалетом, але, побачивши, що його замкнули, розчаровано (або й сердито) ішов собі геть. Серед них були й службовці фірм, які по дорозі додому сідали на лавку й, нахиливши голову, перечікували, коли вивітриться хміль. А можливо, не хотіли відразу повертатися додому. Опівночі там прогулював собаку самотній старий дідок. І собака, і дідок — мовчали — здавалось, втратили будь-яку надію.

Та майже завжди у вечірню пору людей не було видно. Навіть жоден кіт мимо не проходив. Безлике світло ртутного ліхтаря вихоплювало з темряви тільки гойдалку, дитячу гірку, пісочницю й замкнений громадський туалет. Дивлячись тривалий час на такий краєвид, Аомаме занепокоїлася — їй здалося, ніби вона залишилася на безлюдній планеті. Як у фільмі, в якому описано світ після атомної війни. Яка ж його назва?… «На березі».

Однак Аомаме й далі зосереджено спостерігала за парком. Як вартовий моряк, що, вибравшись на високу щоглу, вистежує рибні косяки або зловісний ворожий перископ у морських просторах, її уважна пара очей вишукувала тільки одного — Тенґо Кавану.

Можливо, Тенґо, живучи в іншому районі, того вечора випадково проходив поблизу. Якщо це правда, то надії на те, що він знову навідається до цього парку, майже немає. «А проте, може, це не так», — думала Аомаме. Одяг і поведінка Тенґо, який сидів тоді на дитячій гірці, чомусь підказували, що він просто вийшов на недалеку вечірню прогулянку. І по дорозі, зайшовши в парк, піднявся на дитячу гірку. Можливо, щоб подивитися на Місяці. Якщо це так, то до його оселі звідси можна дійти пішки.

У кварталі Коендзі непросто знайти місце, щоб споглядати Місяці. Тут рівна земля і майже немає високих будинків, на які можна було піднятися. А от дитяча гірка у вечірньому парку цілком годилася для такої мети. Тут тихо й ніхто не заважатиме. Якщо Тенґо захоче дивитися на Місяці, то обов'язково знову прийде сюди. Так припустила Аомаме. Але тієї ж миті подумала: «Е ні, можливо, так усе просто не вийде. Може, він уже знайшов краще місце на даху висотної будівлі, щоб дивитися на Місяці».

Аомаме коротко хитнула головою. «Е ні, не треба припускати зайвого. Я не маю іншого вибору, як вірити, що Тенґо колись прийде до парку, й далі наполегливо чекати. Я не можу піти звідси, бо наразі цей парк — єдина точка дотику, яка нас обох поєднує».

Аомаме не натиснула на гашетку пістолета.

Це було на початку вересня. Вона стояла на аварійній зупинці столичної швидкісної автостради номер три під час затору й, освітлена сліпучими променями вранішнього сонця, встромила в рот чорне дуло пістолета фірми «Heckler amp; Koch». У костюмі від Дзюнко Сімади й туфлях на високих каблуках від Шарля Журдана.

Навколишні люди в автомобілях, не здогадуючись, що станеться, прикипіли до неї своїми поглядами. І жінка середнього віку в сріблястому «Mercedes-Benz coupe», і засмаглі водії на високих сидіннях трейлерів. У них перед очима Аомаме збиралася розтрощити мозок кулею калібру дев'ять міліметрів. Іншого способу, крім укорочення власного життя, вона не мала, щоб зникнути з 1Q84 року. Натомість вона зможе врятувати життя Тенґо. Принаймні так обіцяв лідер, коли присягнув, попросивши власної смерті.

Аомаме особливо не шкодувала, що мусить померти. «Здається, усе вже визначилося після того, як я опинилася у світі 1Q84 року. Я досягла виконання свого плану. Тож який сенс далі жити самій у цьому світі з незрозумілою логікою, де на небі два Місяці, а людським життям розпоряджаються карлики?»

Та врешті-решт вона не натиснула на гашетку пістолета. В останню мить ослабила вказівний палець правої руки й витягла з рота дуло пістолета. І, як людина, що нарешті винирнула з глибокого моря, сильно вдихнула й видихнула повітря — так, наче повністю змінила його в організмі.

Аомаме не вкоротила собі життя, бо почула далекий голос. Тоді, коли напружила палець на гашетці, навколишній шум повністю зник і настало безгоміння. Її оточувала глибока тиша, як на дні басейну. Там смерть не була чимось темним і страшним. А, очевидно, чимось природним, як навколоплідна рідина для ембріона. «Непогано», — подумала Аомаме. І майже всміхнулася. Та саме тоді вона почула голос.

Здавалось, цей голос долинав з далекого місця й далекого часу. Раніше вона його не чула. Видно, обігнувши не один крутий поворот, він загубив свій первісний тембр й особливості. А залишилося від нього тільки порожнє, позбавлене змісту відлуння. Однак у цьому голосі вона відчула рідне тепло. Здавалось, голос називав її прізвище.

Аомаме розслабила палець на гашетці, примружила очі й прислухалася, намагаючись розібрати слова, які видавав голос. Та ледве почула (а може, їй здалося, що почула) тільки власне прізвище. Решта видалася їй завиванням вітру в печері. Потім голос віддалився, ще більше втратив зміст і потонув у безгомінні. Зникла порожнеча, яка її оповивала, миттю повернувся навколишній шум, наче затичку вийняли з вуха. Опам'ятавшись, вона відчула, що намір померти вже її залишив.