Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

А тому я мовчки працював далі.

Тим часом почали надходити замовлення не тільки від рекламних агентств, але також від популярних журналів. Передусім чомусь від жіночих. Потроху я почав брати для них інтерв’ю і писати короткі репортажі з місця подій. Однак така робота не стала цікавішою за попередню — з рекламними журналами. З огляду на характер журналів для жінок брати інтерв’ю доводилося здебільшого в зірок шоу-бізнесу. Та от біда, на будь-яке запитання вони завжди давали стереотипну відповідь. Ви могли її передбачити ще перед тим, як поставили запитання. А іноді траплялося ще гірше — менеджер вимагав заздалегідь подати йому перелік запитань, щоб приготувати відповіді. Коли я запитував таку сімнадцятирічну співачку про щось, що виходило за наперед домовлені рамки, менеджер відразу втручався в розмову: «Запитання не за темою, відповідати не можемо». Я навіть всерйоз побоювався, чи без допомоги менеджера вона змогла б відповісти, який місяць іде після жовтня. Ясна річ, таку процедуру важко назвати інтерв’ю. Однак я працював, не жалкуючи сил. Перед кожним інтерв’ю збирав доступну інформацію, готував запитання, що не зустрічав в інших інтерв’ю. Виробляв план статті. Причому старався не заради визнання або похвали. Просто від таких зусиль я відчував незрівнянну ні з чим насолоду. То був своєрідний автотренінг. Практична — і якщо хочете, беззмістовна — напружена розминка для пальців і голови, що відвикли від роботи.

Соціальна реабілітація.

Ще ніколи досі я не був настільки зайнятий. Крім кількох регулярних замовлень, траплялося чимало випадкових. Робота, до якої нікого не змогли підрядити, обов’язково випадала мені. Так само, як і складна та хитромудра. У цьому суспільстві я зайняв становище, схоже на заміське звалище зужитих автомобілів. Якщо в когось щось виходило з ладу, він підкидав його мені. Підкидав пізно вночі, коли всі спали міцним сном.

Завдяки цьому мій банківський рахунок розбухнув до суми, яка мені раніше й не снилася, але через надмірну зайнятість я не мав часу на її витрачання. Я позбувся своєї тарадайки, від якої в мене голова боліла, І придбав за безцінь у приятеля «субару-леоне». Не останньої моделі, але з невеликим пробігом, стереомагнітофоном та кондиціонером. Автомобіля з таким причандаллям я ще ні разу в житті не мав. Переселився у квартиру на Сібуя, бо попередня була дуже далеко від центру. Якби не набридливий гуркіт на автостраді за вікном — досить пристойне житло.

Спав з жінками, з якими познайомився по роботі.

Соціальна реабілітація.

Я знав, з якими дівчатами варто спати. Знав, з якими вдасться, а з якими — ні. Знав також, з якими ні в якому разі спати не слід. Такий досвід приходить з віком. Я також відчував, коли треба обривати стосунки. А тому все проходило природно і гладко. Я нікого не мучив і ніхто — мене. При цьому розлука обходилася без спазм у горлі та щему на серці.

Найглибші стосунки я зав’язав із згаданою раніше дівчиною, що працювала в телефонній компанії. Я познайомився з нею на новорічній вечірці. Ми обоє були напідпитку, жартували одне з одним — і за взаємною згодою переночували в моїй постелі. Дівчина виявилася кмітливою, з чарівними стегнами. Ми часто сідали на мою «субару» і вирушали на прогулянку за межі Токіо. Іноді, коли в неї був настрій, вона телефонувала мені й питала, чи не можна приїхати й залишитися в мене на ніч. Такі прямі та відверті стосунки склалися в моєму житті вперше, але і я, і вона розуміли, що вони ні до чого не приведуть. І все-таки ми удвох спокійно насолоджувалися чимось схожим на відстрочку якогось присуду, який приготувало нам життя. Для мене то були дні, сповнені особливого душевного спокою. Ми ніжно обнімалися і пошепки вели розмови. Я частував її своїми стравами, приносив їй подарунки на день народження, а вона — мені. Ми відвідували джаз-клуби й пили там коктейлі. Ні разу не сварилися. Кожен знав, чого хоче від іншого. Однак усе це врешті-решт скінчилося. Скінчилося раптом одного дня так само, як обривається плівка у кінопроекторі.

Вона пішла, залишивши в мені набагато більше відчуття втрати, ніж я сподівався. Тривалий час мене мучила нестерпна порожнеча. Я ні до чого не брався. Одне за одним всі мене покидали — і тільки я сам назавжди застиг в очікуванні кінця продовженої відстрочки вироку… Реальне життя обернулося в нереальність.

Однак передусім не це спричинилося до відчуття порожнечі.

Основною причиною було те, що в глибині душі я не відчував у ній потреби. Вона мені подобалася. Мені було приємно з нею поряд. Ми вміли наповнювати затишком той час, коли були разом. Вона розбудила в мені ніжні почуття. Але в кінцевому рахунку я міг без неї обійтися. Я зрозумів це чітко вже на третій день після того, як вона пішла. Таки-так, вона була права: навіть перебуваючи разом з нею, я залишався на своєму Місяці. Навіть відчуваючи своїм боком її груди, я прагнув чогось зовсім іншого.

Я потратив чотири роки на те, щоб своє життя знову поставити на тверду основу. Ретельно виконував отримані замовлення і тим самим повернув до себе довіру людей. Не скажу, що багато з них, — але дехто навіть подружився зі мною. А проте, само собою зрозуміло, що цього мені було замало. Абсолютно замало. Інакше кажучи, за той час я знову опинився на старті.

«Так от, — подумав я. — Виходить, що у свої тридцять чотири я вернувся на початок дороги. То що ж тепер робити? З чого почати?»

Довго думати над цим не довелося. Від самого початку я знав, що треба робити. Рішення уже давно витало, мов густа хмара, над моєю головою. Мені тільки не вистачало рішучості здійснити його, а не відкладати з дня на день. Я мушу повернутися в готель «Дельфін». Ось там усе почнеться.

Там я маю зустрітися з нею. З тією висококласною повією, яка привела мене до готелю «Дельфін»… Бо цього від мене домагається Кікі. (Тепер їй треба дати якесь ім’я. Нехай навіть тимчасове. Її звали Кікі. Я дізнався про це пізніше за обставин, про які розповім згодом. Принаймні в одному із закутків цього дивного тісного світу так до неї зверталися.) Безперечно, в її руках був ключ, здатний завести мій заглухлий мотор. Я повинен покликати її до себе. До життя зі мною, від якого вона відмовилася. А чи це можливо? Не знаю. І все-таки нічого іншого не залишається, як спробувати це зробити. Звідти й почнеться мій новий життєвий цикл.

Я спакувався і якомога швидше розправився з найнагальнішими замовленнями. Потім скасував всю роботу, передбачену розкладом на наступний місяць. Обдзвонивши своїх клієнтів, я повідомив, що через сімейні обставини змушений відлучитися на місяць з Токіо. Кілька редакторів трохи побурчали, але врешті-решт змирилися. Адже про щось подібне я просив уперше і, крім того, термін виконання їхніх замовлень виходив ще не скоро. Отож я не ставив їх у безвихідь. А тому ми дійшли в усьому згоди. Я пообіцяв, що рівно через місяць повернусь і знову візьмуся до роботи. Після того я сів у літак і відправився на Хоккайдо. Був початок березня 1983 року.

Однак, звісно, моє відлучення з поля бою не скінчилося за місяць.

4

Найнявши таксі відразу на два дні, удвох з фотографом я гасав вулицями засніженого Хакодате, переїжджаючи від ресторанчика до ресторанчика.

Інтерв’ю в мене завжди заздалегідь сплановані й результативні. У такій справі найважливіше — попередній збір відомостей і розробка докладного плану дій. Можна навіть сказати, що більшого й не треба. Перед тим, як брати інтерв’ю, я збираю всю доступну інформацію. З цією метою можна скористатися організаціями, що накопичують дані, потрібні таким людям, як я. Досить стати їхнім членом, сплативши внески, — і матимеш майже все, що тебе цікавить. Якщо, наприклад, скажеш, що збираєш відомості про ресторани в Хакодате, тобі дадуть їх удосталь. З інформаційного лабіринту велетенського комп’ютера швидко добудуть усе, що тобі потрібне, роздрукують, укладуть у конверт і пришлють додому. За це, звичайно, доведеться платити, та якщо взяти до уваги, що за ці гроші купуєш чужу працю та заощаджуєш свій час, — їхня сума не здаватиметься такою вже й великою.

Незалежно від цього я сам не сиджу на одному місці, а роздобуваю інформацію також особисто. Адже існують туристичні бюро з рекламними проспектами. І бібліотеки з провінційними газетами та публікаціями. З таких джерел я черпаю досить багато матеріалу. Вибираю з нього цікаві для мене заклади й телефоную до них, щоб дізнатися про їхні години роботи та вихідні дні. Таким чином я зберігаю чимало часу для самого інтерв’ю. Потім я беру блокнот і складаю план на цілий день. На карті міста прокреслюю свій маршрут. Елементи невизначеності намагаюсь звести до мінімуму.

Після того ми з фотографом обходимо по черзі всі ресторани у списку. Разом — десь тридцять. Страви, ясна річ, тільки пробуємо на смак і без жалю залишаємо на тарілках. Виходить таке собі вдосконалене споживання. На цьому етапі приховуємо, що ми репортери. І нічого не фотографуємо. Тільки вже надворі обговорюємо якість страв й оцінюємо її за десятибальною системою. Ресторани з доброю оцінкою залишаємо у списку, з поганою — викреслюємо. Загалом розраховуємо відсівати більшу половину. Паралельно з цим контактуємо з місцевими журналами, які нам рекомендують ще п’ять ресторанчиків, що не ввійшли до нашого списку. Заглядаємо й до них. Вибираємо. І тільки склавши остаточний список, телефонуємо в кожний заклад, повідомляємо назву журналу і просимо дозволу на інтерв’ю з фотографуванням. Усе це забирає два дні. Увечері в готельному номері я накидаю рукопис репортажу.

Наступного дня, поки фотограф швиденько фотографує страви, я розмовляю з власником ресторану. Також нашвидкуруч. Загалом ми вкладаємося у три дні. Звичайно, є репортери, які встигають це зробити за коротший час. Але вони заздалегідь нічого не перевіряють. Обходять тільки популярні в місті заклади. Інші примудруються писати про страви, навіть не пробуючи їх на смак. Як захочуть, то й напишуть. Чесно кажучи, я сумніваюся, чи багато хто з журналістів докладає стільки зусиль до написання подібного репортажу, як я. Така робота забирає багато енергії, якщо ставишся до неї сумлінно, але її можна виконувати також абияк, якщо заманеться. Від того, готують репортаж сумлінно чи сяк-так, його якість майже не залежить. На перший погляд в обох випадках результат здається однаковим. І тільки якщо уважно придивитися, помітно незначну відмінність.

Усе це я пояснюю не для того, щоб вихвалятися. Просто хочу, щоб стало зрозуміло, в чому полягає суть моєї роботи та якого напруження вона вимагає.

Разом з нинішнім фотографом я працював уже кілька разів перед тим. У нас виявилося багато чого спільного. Ми були схожі на санітарів у моргу зі стерильно-чистими білими рукавичками, з великими масками на обличчі й тенісними кедами без жодної клямки на ногах… Працюємо оперативно й узгоджено. Зайвих балачок не ведемо, поважаємо роботу один одного. Обидва розуміємо, що такою невдячною роботою заробляємо собі на прожиток. Хай там що, а якщо вже щось робимо, то робимо сумлінно. У цьому розумінні ми — справжні професіонали.

Увечері третього дня я дописав репортаж.

Четвертий, резервний день виявився вільним. Виконавши своє завдання і не знаючи, чим би ще зайнятися, ми взяли напрокат автомобіль, відправилися за місто й цілісінький день каталися на лижах. Вечір провели за їдою та питтям саке. День минув неквапливо й привільно. Рукопис репортажу я передав фотографу, щоб той відвіз його до Токіо й можна було доробити його без мене. Перед тим, як лягти спати, я зателефонував у довідкове бюро Саппоро й попросив телефонний номер готелю «Дельфін». Чекати довго не довелося.

Я сів на ліжко й віддихався. Тепер принаймні відомо, що готель «Дельфін» не збанкрутував. На душі трохи полегшало. Адже ніхто не здивувався б, якби той готель перестав існувати. Я перевів подих і набрав записаний телефон. На тому кінці телефонної лінії підняли трубку. Настільки швидко, що здавалося, ніби не могли дочекатися мого дзвінка. Тому я трохи розгубився. Щось тут явно не так. Надто професійно.

По телефону відповіла дівчина. Дівчина? «Що за мара?» — подумав я. Готель «Дельфін» не належав до тих закладів, де на реєстратурі сидять дівчата!