Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Я попросив ще одну порцію горілки і зав’язав з барменом сяку-таку розмову. Про погоду, про життя-буття та іншу всяку всячину. А потім начебто ненароком я сказав: «І тут усе змінилося, правда?» Розгублено всміхнувшись, той відповів, що перед приїздом сюди працював в одному з токійських готелів і про Саппоро майже нічого не знає. Тим часом до бару зайшли нові відвідувачі, і наша розмова скінчилася нічим.

Я випив чотири порції горілки з содовою. Відчував, що випив би ще скільки завгодно, але вирішив зупинитися на цьому й розрахувався з барменом. Дівчина все ще сиділа за столиком і слухала плеєр. Мати не з’являлася, лід у лимонному соку зовсім розтанув, але це її, здається, абсолютно не цікавило. А коли я піднявся з табурета, вона раптом глянула прямо на мене. Дві-три секунди розглядала моє обличчя — і ледь-ледь усміхнулася. А, може, просто в неї губи легко затремтіли? Та мені здалося, ніби вона всміхнулася мені. А тому — як це не дивно — у грудях у мене щось на мить здригнулося. Мені чомусь здалося, начебто вона мене вибрала. Досі я ні разу не відчував такого тремтіння. Я наче злетів над землею на п’ять-шість сантиметрів.

У цілковитому розгубленні я зайшов у ліфт, спустився на п’ятнадцятий поверх і вернувся у свій номер. «І чого це я так розхвилювався? — подумав я. — Невже через те, що якесь дванадцятирічне, чи скільки там йому, дівчисько всміхнулося мені? Та воно ж мені у дочки годиться…»

«GENESIS» — ще одна нікудишня назва для музичного гурту.

Однак поява такої назви на джемпері дівчини видалася мені надзвичайно символічною. Першопочаток.

«І все-таки навіщо таким вагомим словом називати рок-гурт?» — думав я.

Не роззуваючись, я звалився на ліжко, заплющив очі й намагався пригадати образ дівчини. Плеєр. Бліді пальці, що вистукували ритм на столі. Першопочаток. Розталий лід у склянці…

Першопочаток.

При заплющених очах я відчув, як алкоголь поволі розповзається по тілу. Я розв’язав шнурки, скинув черевики, роздягнувся і заліз під ковдру. Мені здавалося, що я набагато більше втомився і набагато більше сп’янів, ніж сам відчував. Я чекав, що жіночий голос скаже: «Слухай, ти сьогодні добряче перепив!». Однак ніхто не промовив ні слова. Я був сам-один.

Першопочаток.

Я простягнув руку до вимикача і вимкнув торшер. «Може, присниться готель „Дельфін“», — раптом подумав я в темряві. Але ніщо не приснилося. Прокинувшись уранці, я відчув нестерпну порожнечу. «Абсолютний нуль, — подумав я. — Немає ні снів, ні готелю. Я перебуваю в недоречному місці й зайнятий не тим, що треба».

Мої черевики лежали на підлозі, як пара здохлих цуценят.

Чорні хмари за вікном нависали низько над землею. Здавалося, що з неба от-от піде сніг. Я подивився на таке небо — і відразу відпала охота будь-що робити. Стрілки годинника показували п’ять хвилин на восьму. Натиснувши кнопку дистанційного контролю, я ввімкнув телевізор і, не вилазячи з ліжка, почав дивитися ранкові новини. Диктори розповідали щось про майбутні вибори. Через п’ятнадцять хвилин я встав і поплівся до ванни — сполоснути обличчя і поголитися. Щоб себе підбадьорити, замугикав увертюру з «Весілля Фігаро». Та незабаром мені здалося, що наспівую щось інше — увертюру з «Чарівної флейти». Поки намагався згадати, звідки ця мелодія, — зовсім заплутався. День видався поганий: до чого тільки брався — все виходило не до ладу. Коли голився, порізав підборіддя. Одягаючи сорочку, одірвав ґудзика.

За сніданком я знову стикнувся з дівчиною, яку побачив учора в барі. Вона була разом з жінкою — напевне, матір’ю. Але цього разу без плеєра. Одягнена в той самий джемпер з написом «GENESIS», вона сиділа за столиком і з нестерпною нудьгою сьорбала чай. Ні до хліба, ні до яєчні майже не торкалася. Її мати — напевне, таки мати — виявилася мініатюрною жінкою років сорока. Волосся зібране у вузол на потилиці. Светр з верблюдячого кашеміру поверх білої блузки. Брови — геть-чисто як у дочки. Ніс правильної форми, благородний. Те, як вона по-статечному неквапливо намазувала масло на тости, видавало в ній натуру, що звикла привертати до себе людей. В її рухах проглядало щось, властиве тільки жінкам, які звикли перебувати в центрі уваги.

Коли я проходив повз їхній стіл, дівчина зиркнула на мене. І всміхнулася. Цього разу її усміх був набагато виразнішим, ніж учора. У цьому я не сумнівався.

Снідаючи на самоті, я намагався про що-небудь думати, але після того, як дівчина обдарувала мене усмішкою, ніщо на пам’ять не приходило. Хоч би за яку думку я хапався, в голові прокручувалися одні й ті самі слова. А тому, поки снідав, утупився поглядом у перечницю і ні про що не думав.

7

Робити не було чого. Не треба було й не хотілося. Адже я прибув сюди лише заради того, щоб пожити в готелі «Дельфін». Та саме його, найголовнішої мети, й не стало. Що ж тоді робити? Здавайся, друже!

І все-таки я спустився у фойє, вмостився на розкішному дивані й вирішив подумати, чим би зайнятися сьогодні. Однак нічого не придумав. Оглядати місто або їхати кудись інде не мав охоти. Думав, було, згаяти час у кінотеатрі, але не знайшлося цікавого фільму. А, крім того, що за дурість — вирушати аж до Саппоро, щоб гаяти час у кінотеатрі!.. Чим же зайнятися?

Не було чим.

І я раптом вирішив піти у перукарню. Згадав, що через велику зайнятість у Токіо вже майже півтора місяця не стригся. Правильне рішення. Здорове й реалістичне. Випала вільна часина — йди в перукарню! Цілком розумно. За такий намір ні перед ким не червонітимеш.

Я зайшов у перукарню при готелі. Охайну й затишну. Побоювався, що буде черга й доведеться чекати, але в будень та ще й ранньої пори, звісно, жодного відвідувача я не побачив. На сіро-блакитних стінах перукарні висіли абстрактні картини, з динаміків ніжно струменіла музика Баха у виконанні Жака Лус’є. Я вперше в житті опинився в такій перукарні. А втім, називати все це «перукарнею» язик не повертався. Якщо так і далі піде, то скоро вдасться почути в лазні григоріанські хорали, а в приймальні податкового управління — музику Рюіті Сакамото… Підстригав мене молодий перукар років двадцяти з гачком. Про Саппоро він також нічого не знав. Коли я сказав йому, що колись тут стояв невеличкий готельчик, який також називався «Дельфін», без ніякого зацікавлення хлопець тільки проказав: «Невже?» Здавалося, що такі речі йому ні до чого. Байдужий до всього парубок. На ньому була сорочка від модельєрів салону «Men’s Вigi», але ремесло своє він знав добре, і я вийшов надвір задоволений принаймні цим.

Повернувшись у фойє, я знову почав думати, чим би зайнятися тепер. На стрижку я витратив лише хвилин сорок п’ять.

Але в голові була порожнеча.

Не залишалося нічого іншого, як сидіти на дивані у фойє і якийсь час спостерігати навколишню обстановку. За конторкою реєстрації я помітив учорашню дівчину в окулярах. Наші погляди зустрілися, і вона начебто ледь-ледь напружилася. Цікаво, чому? Невже моє існування щось у ній збурило? Хтозна… А тим часом годинник показав одинадцяту — пору, коли й про обід не завадило б подумати. Я вийшов з готелю і побрів вулицею, роздумуючи над тим, де і що хотів би з’їсти. Однак жоден ресторанчик, який мені траплявся по дорозі, мене не вабив, бо взагалі-то я не був голодний. Хоч-не-хоч я таки зайшов у першу-ліпшу забігайлівку і замовив спагеті з салатом. І пиво. З похмурого неба, здавалося, от-от мав випасти сніг, але все ще й не починав іти. Над містом зависла величезна хмара, схожа на Летючий острів із «Мандрів Гулівера». Усе на столі — і виделка, і салат, і пиво — набрало попелясто-сірого відтінку. У такий день годі щось путнє придумати.

Врешті-решт я вирішив піймати таксі, поїхати в центр і згаяти час за купівлею товарів в універмазі. Купив шкарпетки, пару нижньої білизни, батарейок про запас, зубну щітку для дороги і гострозубці для нігтів. А також сандвічів на вечір і склянку для бренді. Усього цього я не дуже потребував. Купував, щоб просто згаяти час. І в такий спосіб змарнував дві години.

Після того я прогулявся уздовж бульвару, без жодної мети зазирав у вітрини крамниць, а коли все це мені добре-таки обридло, зайшов у кафетерій і, попиваючи каву, знову розгорнув біографію Джека Лондона. А тим часом почало смеркати. День закінчився, як довгий нудний фільм. Виявилося, що марнувати час — досить виснажливе заняття.

Коли, повернувшись у готель, я проходив мимо конторки реєстрації, то почув, як хтось мене покликав. Виявилося — саме та дівчина в окулярах. Зверталася до мене з-за конторки. Я підійшов, і вона відвела мене до крайньої секції — прокату автомобілів з купкою буклетів, де не було ні душі. Покручуючи кульковою авторучкою на долоні, вона дивилася на мене так, наче хотіла щось сказати, але не знала як. Було видно, що дівчина не може подолати власної сором’язливості.

— Пробачте, — почала вона. — Ви не могли б удавати, ніби розмовляєте зі мною щодо прокату автомобіля? — А тоді кинула косий погляд на другий кінець конторки. — Справа в тому, що готельні правила забороняють нам вести приватні розмови з гостями.

— Гаразд! — відповів я. — Я запитую вас про розцінки за прокат автомобіля, а ви мені даєте пояснення. Зовсім не приватна розмова.