Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Колись у школі мені часто доводилося це робити. Щоразу, коли набирали дітей до нового класу, кожен учень по черзі виходив на середину аудиторії і розповідав своїм однокласникам щось про себе. У мене до цього душа не лежала. І не тому, що я не вмів розповідати. Просто така справа здавалася мені зовсім беззмістовною. Власне, що я знаю про себе? Невже я справді такий, яким себе уявляю? Якщо власний голос, записаний на магнітну плівку, здається чужим, то хіба уява не вимальовує мого образу у спотвореному вигляді, як їй заманеться?… Такі думки не покидали мене ніколи. І щоразу, коли я з кимось знайомився і мусив розповісти щось про себе, то почувався так, ніби самовільно виправляв оцінки в класному журналі. Душу заполонював неспокій… А тому в такому випадку я намагався розповідати про себе лише об’єктивні факти, які не потребують тлумачення або пояснення (скажімо, «тримаю собаку», «люблю плавати», «ненавиджу сир» тощо), та все одно мені здавалося, що розповідаю вигадки про придуману людину. І коли в такому стані слухав розповіді інших, то не міг позбутися враження, що й вони теревенять не про себе, а про когось третього. Виходить, що всі ми живемо у придуманому світі й дихаємо придуманим повітрям.

І все-таки доведеться щось розповісти. Все починається з розповіді про себе. З цього першого кроку. Правильно це чи ні — розсудимо пізніше. Хто розсудить — я чи хтось інший, — зараз не має значення. Так чи інакше, я мушу розповідати. І пам’ятати, що розповідаю.

Сир мені тепер подобається. Коли сподобався — не пам’ятаю. Сталося це непомітно, само собою. Мій собака застудився під дощем і здох від запалення легенів, коли я перейшов з початкової до середньої школи. Відтоді я собак не тримаю. А плавати люблю і тепер.

Кінець.

Однак у житті не все так просто закінчується. Коли хтось від життя щось вимагає (а хіба є на світі люди, що нічого від нього не вимагають?) — життя посилає йому запит про надання додаткових даних. Для побудови графіка потрібно нанести більше точок. Якщо цього не зробити, відповіді не буде.

Даних недостатньо. Відповідь неможлива. Натисніть клавішу «Скасувати».

Натискаю клавішу «скасувати». Екран порожніє. Люди в аудиторії починають жбурляти на мене що попало. «Розповідай! Ще розповідай!..» Учитель насуплює брови. Мені відбирає мову — і я завмираю перед класом.

Доведеться розповідати. Якомога довше. Бо інакше діла не буде. Правильно це чи ні — з’ясуємо пізніше…

Інколи вона заночовувала в мене. Вранці снідала разом зі мною і йшла на роботу. Вона також не мала імені. Бо вона — не головний персонаж цієї історії. І скоро зникне з її сторінок. Щоб не заплутувати читача, я її ніяк не називаю. Однак я не хочу, щоб хтось подумав, ніби я її зневажаю. Вона мені дуже подобалася, і навіть тепер, коли вона зникла, мої почуття до неї не змінилися.

Можна сказати, що ми з нею були друзями. Принаймні вона мала підстави називати мене своїм єдиним другом. Час від часу зустрічалася зі мною, але жила з постійним коханцем. Працювала в телефонній компанії — складала на комп’ютері рахунки за телефонні розмови. Про роботу я її не розпитував, а вона сама не розповідала жодних подробиць. Та, гадаю, чимось подібним вона займалася. Підраховувала, хто скільки наговорив по телефону, виписувала квитанції й розсилала абонентам. А тому свій телефонний рахунок я щомісяця виймав з поштової скриньки так, ніби отримав від неї особистого листа.

Зовсім без жодного зв’язку з роботою вона спала зі мною. Разів два-три на місяць. Мене вважала людиною з Місяця чи кимсь подібним. «Слухайте, чого б нам не вернутися на Місяць?» — хихикала вона. Тулячись голим тілом до мене в ліжку. Впираючись грудьми мені в ребра. Ми часто вели такі розмови на світанку. Знадвору долітав неперервний гул швидкісної автомагістралі. По радіо звучала одноманітна мелодія гурту «Human League». «Human League» — «Ліга людей»… Яка беззмістовна назва! Навіщо вибрали таку нісенітницю? Колись люди називали свої музичні групи набагато розумніше: «Imperials», «Supremes», «Flamingos», «Falcons», «Impressions», «Doors», «Four Seasons», «Beach Boys»…

На такі мої слова вона відповіла сміхом. І сказала, що я дивак. Що в мені дивного — не розумію. Себе я вважаю зовсім нормальною людиною з цілком нормальними думками в голові… «Ліга людей».

— Мені так добре з вами! — каже вона. — Іноді — наприклад, на роботі — страх як хочеться вас побачити…

— Гм…

— Іноді, — підкреслює вона й робить паузу на півхвилини. Пісня гурту «Human League» закінчується і починається щось незнайоме. — Саме в цьому й проблема… Ваша проблема, — провадить вона далі. — Мені надзвичайно подобається, коли ми отак… Однак не хочеться бути разом з вами щодня від ранку до вечора. Чого б це, га?

— Гм… — промимрив я.

— Я не хочу сказати, що почуваюся з вами незручно. Просто іноді мені здається, ніби повітря навколо нас раптом рідшає… Зовсім як на Місяці.

— І це лише початок…

— Слухайте, я не жартую! — вона підводиться на ліжку і заглядає мені в очі. — Я кажу це заради вас. Бо хіба, крім мене, ще хтось говорить з вами про вас?

— Ні, — відповідаю я щиро. Крім неї, ніхто.

Вона знову лягає і ніжно тулиться грудьми до мене. Я погладжую її спину долонею.

— І все-таки, коли буваю з вами, іноді повітря стає розрідженим, як на Місяці…

— Повітря на Місяці не розріджене, — підказую я. — На Місяці його зовсім немає. А тому…

— Дуже рідке!.. — шепоче вона. Може, знехтувала моїм зауваженням, а може, зовсім не почула — не знаю. Однак її шепіт мене непокоїть. Хтозна чому, але є щось у ньому тривожне. — Іноді воно раптом рідшає. І тоді мені здається, ніби я дихаю зовсім іншим повітрям, ніж ви… От таке відчуття.

— Даних недостатньо, — кажу я.

— Тобто — що я про вас нічого не знаю? Ви це маєте на увазі?

— Та я сам про себе нічогісінько не знаю! — відповідаю я. — Справді! І не у філософському розумінні. А в чисто практичному. Загалом не вистачає даних, розумієш?

— Але ж вам уже тридцять три, чи не так? — каже вона. Їй самій — двадцять шість.

— Тридцять чотири, — виправляю я. — Тридцять чотири роки два місяці.

Вона похитує головою. Потім злазить з ліжка, підходить до вікна і відслонює штору. За вікном видніє полотно швидкісної автомагістралі. Над ним висить біла скалка ранкового місяця. На ній моя піжама.