Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Одного дня після розмови щодо нової роботи я вийняв з поштової скриньки листівку. Листівку з фотографією космонавта у скафандрі, що пересувається по поверхні Місяця. Прізвища відправника на листівці не було, але я відразу здогадався, від кого вона.

«Гадаю, нам краще більше не зустрічатися, — писала вона. — Найближчим часом я, здається, вийду заміж за землянина».

З грюкотом зачинилися двері.

Даних недостатньо. Відповідь неможлива. Натисніть клавішу «скасувати».

Екран порожніє.

«Доки це триватиме? — думаю я. — Коли вже воно скінчиться?».

Я не дуже переймався її зникненням. Адже було ясно як день: у всьому винен я. Те, що вона мене покинула, — цілком природна річ. Від самого початку було очевидно, що так і станеться. Я це знав, знала й вона. А проте ми сподівалися на невелике чудо. Чудо, що трапиться нагода, коли в нашому житті, може, настануть вирішальні зміни. Але така нагода не наспіла… І вона пішла. Її не стало — і я засумував, але подібний сум я вже раніше переживав. А тому не сумнівався, що й цього разу його перенесу без особливих труднощів.

Бо я до всього звикаю.

Від такої думки мені стало гидко на душі. Здавалось, ніби до горла підкотилася з нутрощів якась чорна рідина. Я став перед дзеркалом у ванній і, дивлячись на себе, подумав: «Ось ти який!.. Ти стер у собі багато чого. Набагато більше, ніж можна було сподіватися». Обличчя в дзеркалі — неохайніше і старіше, ніж звичайно. Я ретельно вимив милом обличчя, натер шкіру лосьйоном. Повільно вимив руки і старанно витерся новим рушником. Потім пішов на кухню і, ковтаючи пиво з банки, навів порядок у холодильнику. Викинув прогнилі помідори, поставив у ряд банки пива, прибрав зі стола зайвий посуд, склав список потрібних продуктів…

До самого ранку я поглядав на місяць і думав: «Коли вже це скінчиться?» Настане інший день — і я зустріну десь іншу жінку. Все буде природно — ми притягнемося одне до одного, як дві планети. Марно сподіватимемося на чудо, якийсь час вичікуватимемо, стиратимемо свої душі — і розійдемося.

Коли вже це скінчиться?

2

Через тиждень після того, як надійшов від неї лист з фотографією космонавта на Місяці, мені довелося поїхати у відрядження до Хакодате. Як завжди, роботу й цього разу важко було назвати цікавою, але в моєму тодішньому стані я не міг особливо перебирати. Зрештою, будь-яка робота, яка мені коли-небудь випадала, нічим не відрізнялася одна від одної. На щастя чи на нещастя, взагалі природа речей така, що її вияви перестають змінюватися, як тільки ми доходимо до крайньої межі. Скажімо, як у випадку зі звуком. Досить перейти через певну частоту, як два близьких звуки вухо перестає розрізняти, а потім навіть чути.

Під час відрядження планувалося виконати замовлення одного жіночого журналу — познайомити його читачок з делікатесами Хакодате. Нам з одним фотографом належало обійти кілька тамтешніх ресторанів, мені написати текст, йому — зробити знімки. Загалом зібрати матеріалу на п’ять сторінок. Жіночим журналам потрібні такі статті, отже хтось повинен їх готувати. Так само, як вивозити сміття і розгрібати кучугури снігу на дорогах. Хтось же має це робити. Незалежно від того, подобається воно йому чи ні.

Упродовж трьох з половиною років я займався такою напівкультурницькою діяльністю. Так би мовити, «розгрібанням кучугур культури».

Після того, як через певні обставини я покинув фірму, якою ми удвох з компаньйоном управляли, я і півроку майже ні до чого не прикладав рук. І не мав бажання що-небудь робити. Попередньої осені в моєму житті багато чого сталося. Я розлучився з дружиною. Помер мій друг. Помер загадковою смертю. Подружка покинула мене, не сказавши ні слова. Я зустрів дивних людей, які втягли мене в дивну історію… А коли все скінчилося — я занурився у глибоку тишу, раніше мені незнайому. Моя оселя просякла страшно густим відчуттям відсутності інших людей. На півроку я відгородився у ній від світу. Удень виходив надвір лише для того, щоб купити якнайменшу кількість продуктів, потрібних для життя. Тільки вдосвіта вибирався з дому і без жодної мети прогулювався безлюдними вулицями міста. А з появою перших перехожих вертався додому й лягав спати.

Надвечір прокидався, готував собі сяку-таку вечерю, годував консервами кота. По вечері сідав на підлогу і, безперестанку прокручуючи в пам’яті події, що сталися зі мною, шукав між ними прихованого зв’язку. У голові переставляв їх між собою, перераховував моменти, коли ще залишався хоч якийсь вибір, роздумував над промахами у свої діях… І так це тривало до світанку. А потім знову вибирався з дому і безцільно блукав по безлюдних вулицях.

Ті півроку я жив так день за днем. Саме так, від січня до червня сімдесят дев’ятого. Жодної книжки не прочитав. Газет не розгортав. Музики не слухав. Телевізора і радіо не вмикав. Ні з ким не зустрічався, ні з ким не вів розмов. Майже не брав у рот спиртного. Не мав охоти. Що відбувалося на світі, хто прославився і хто помер — я уявлення не мав. Та це не означає, що я відкидав будь-яку інформацію. Просто нічого нового знати не хотілося. І все-таки я відчував, що світ не стоїть на місці. Навіть замкнувшись у своїй оселі, я шкірою відчував його рух. Однак залишався до всього байдужим. Усе проходило повз мене непомітно, як тихий вітерець.

А я все сидів на підлозі і воскрешав у пам’яті своє минуле. І дивна річ — від такого неперервного нічного самозаглиблення упродовж півроку я зовсім не відчував утоми і нудьги. Бо надто велетенськими і багатогранними були події, які я пережив. Велетенськими і на диво реальними. Ніби відчутними на дотик. Вони здавалися монументом, що вивищується у нічній темряві. Пам’ятником, спорудженим на мою честь… Я геть-усе докладно проаналізував. Пройшовши крізь минулі події, я, звісно, зазнав пошкоджень. І то не малих. Чимало крові тоді з мене витекло. Деякі рани з плином часу зарубцювалися, інші згодом відкрилися. Однак упродовж півроку я жив відлюдно не для того, щоб лікувати їх. Мені просто був потрібен час. Півроку для того, щоб зібрати докупи все, що стосується пережитих подій, й конкретно, по-діловому, їх осмислити. Та це не означає, що я вирішив замкнутись у собі, вперто заперечувати зовнішній світ. Просто вся проблема зводилася до часу. Чисто фізичного часу, потрібного для того, щоб поновити сили і переродитися.

Про зміст переродження і спрямованість подальших зусиль я вирішив не думати. Бо це зовсім інше питання, над ним краще подумати пізніше. Передусім треба відновити душевну рівновагу.

Я навіть з котом не розмовляв.

Кілька разів хтось телефонував — я трубки не брав.

Інколи хтось стукав у двері — я не відповідав.

Приходили також листи. Мій колишній компаньйон писав, що турбується про мене — мовляв, не знає, куди я дівся, і що роблю. Що листа посилає навмання на мою колишню адресу. Що хотів би знати, чи не міг би мені в чомусь допомогти. Що справи в конторі йдуть більш-менш непогано. Згадав і про спільних знайомих… Я перечитував ці листи по кілька разів, щоб збагнути їхній зміст, — і запихав у шухляду стола.

Писала й колишня дружина. Торкалася кількох цілком практичних справ. Викладала їх надзвичайно по-діловому. І наприкінці повідомила, що збирається виходити заміж — за людину, зовсім мені незнайому. Сухим тоном листа наче хотіла сказати, що я того щасливця ніколи й не знатиму. Виходить, що мого приятеля, який залицявся до неї, коли ми розлучалися, вона також відшила. «Та це й не дивина», — подумав я. Адже я знав його як облупленого. Такий собі чоловічок, нічим особливим не виділявся. Бринькав джаз на гітарі, зірок з неба не знімав. Нецікавий і як особистість. І що її в ньому привабило — ніяк не второпаю. Та зрештою, це вже їхня справа, а не моя. «Про вас я не турбуюсь, — писала вона. — Ви у будь-якій ситуації дасте собі раду. Скоріше мене непокоїть, що станеться з людьми, яких доля може звести з вами у майбутньому. Останнім часом саме такі речі мене тривожать».

Я перечитав цього листа кілька разів — і також поклав у шухляду стола.

Ось так поволі спливав час.

З грошима труднощів я не відчував: на заощадження міг прожити принаймні півроку, а що робитиму далі, як вони скінчаться, вирішив подумати згодом. Минула зима, настала весна. Весняне сонце заповнило мою оселю теплим мирним світлом. Я щодня вдивлявся в лінії, які розмальовувало на підлозі сонячне проміння, і помічав, що потроху сонце змінювало свою траєкторію на небозводі. Весна будила в моєму серці різноманітні спогади про минуле. Про людей, які пішли. Про людей, які вмерли. Я згадав про двох дівчат-близнючок, з якими якийсь час жив разом. Було це сімдесят третього. Так, саме того року. Моя оселя тоді була поряд з полем для гольфу. Під вечір ми перелазили через огорожу з металічної сітки й довго прогулювалися по полю, підбираючи загублені м’ячики. І тепер, поглядаючи на вечірнє сонце, я згадував той, колишній, краєвид…

Де вони всі ділися?

Прийшли через вхід. Пішли через вихід.