Легенди Старокиївські: читать начало книги онлайн

І уста має міцно стиснені, безкровні, бліді, неворушкі. А отже, немов пронизує Свангільд гострий погляд чорних палаючих очей, а мовчазні уста нагадують:

«Обіцяна – будеш моєю…»

І в темній ночі крижані кайдани стискують Свангільдине серце. Чи ж втече вона від долі? Чи ж не марно покинула сизі хвилі холодного Балту? Бо ж покинути землю – одно, але долі не кинеш по дорозі: вона – все при тобі.

І в радіснім краю, оточена почетом юних дівчат, відданих служебниць, покірливих, слухняних рабинь і рабів, – невесела живе Свангільд-князівна. Не до людей на дозвіллі іде вона – все до своїх лебедів, що їх сотки розмножила при своїм городищі. В горі ближчі тварини, ніж люди. Аж посполиті люде помалу гомонять, таємно шепочуть:

– Не прості то птахи у князівни. То – духи таємні у вигляді пташім. Служать і радять жриці чужій, пророкині. Від них звідує все. Тому і нема для неї таїни. Нема і хвороби людської чи скот’ї, щоб її не загнала в ліси-драговини. Нема рани такої, щоб не злічила…

Що ж Свангільд незмінно в одежі білій, у білім завої, а як у храмі – з білим квіттям, то люд, часто її бачачи, як годувала з рук своїх білих лебедів, що летіли на голос Свангільдин, обгортали її шовковим шелехом срібно-білих крил, зрошували перлами водяних бризків, – почав звати чужинку-князівну люд городовий:

– Діва Либедь. Лебідь-князівна.

І вірили всі, що, коли схоче, стає й сама «воріжка Либедь» білою лебедицею й між її лебедями не впізнає її отой чарівник, що мечем грозить їй у димі кадильному та шле закляття з імли вечерової. Тоді скрізь світами ширяє чарівниця-ворожка. Часами й невидимою стає – й тоді найчарівніше лічиве зілля скрізь узяти може, всяку неміч ізлічить, ізгоїть. Але ж – і противно: з найдальшого закутка світу може й додому найгіршу хворобу принести. Відає вона не лише про недуги, знає й про «воду мертву», що краплею одною найдужчого знесилить і в могилу вжене, але ж знає й про «воду живу», що нею на шмаття порубаному життя привертає й того, хто конає, дужим знову робить. Знає Либедь-князівна, чужа чарівниця, минуле, майбутнє і вічне. І нема в світі істоти, що мала б силу міцнішу, як Либедь…

Тішився люд. І боявся. Навіть коли хтось зачув увечері струни срібних струн з арфи Свангільд, що падали у воду з стрімкого берега, – ніхто не підходив до городища ні суходолом, ні човнами. Мало хто її знав і з обличчя: сливе не було таких, щоб сміливо поглянули на красну сестру князів.

А от же, знайшовся князів дружинник – Путятич[10] – Ізмарагд-Святогор, що не лише не боявся глянути на чарівницю, але ж і очі свої назавжди на ній би лишив. Бо ж ізроду був такий вже Ізмарагд: не бажав він можливого, а лише самого недосяжного.

– Лишенько ж моє! – бідкалась перед подругами Святогорова мати, ще коли був отрочатком: – Все те причинилось хлопчищеві від «жабиного каменю», що через свої вичуди доля йому до колиски поклала.

Путятич ніколи з тим чарівним каменем не розлучався: у гривні-ладанці день що день носив під одежею. Знав, як і кожен знає: «жабний камінь» виростає з мудрості зміїної в голові цариці гадів, щойно перейде володарка жабів і гаддя сто літ. Тяжко здобути той камінь, але ж здобути можна.

Т тому, хто володіє талісманом таким, не страшні ворог і меч, наговір і чари. Не відає власник «жабиного каменю» ні страху, ні жури, ні хвороби. Лише має він тугу за чимсь недосяжним.

Все це кожен знає. Таж не відав ніхто, як саме той камінь блакитнавий, прозорий, з вогником-іскоркою, що зіркою золотою в нім миготить, як він до Святогорової колиски дістався. Казали, що підкинула доля – Рожаниця.

– Отож, – казав Ізмарагд, – цей камінь – то доля моя. А про долю хто ж знати може, відкіль вона приходить і куди провадить?!

Може ж, ото саме та доля й провадила раз у раз стрункого Путятича до тихої заводі під городище Свангільдине.

– Таж там найліпше місце для лову! – стріпував Святогор свої кучері, – І на чирят-шилохвостів, і на какву смачну, дарма що маленьку, й на такого велета, як ненасить – баба-птиця. З соколами, часом і з писаним котюгою-пардусом ходив Ізмарагд на Свангільдину заводь, що тягла його, мов липовий квіт бджолу. А від заводі – вже до палат князівни шлях недовгий. Тож сталось, що де заясніє білий Свангіль-дин серпанок, враз коло неї – білої лілеї – мов тополь стрункий виростає й загарливий Путятич.

І палає зорею вранішньою принадне личко Либедь-князівни. І чорними сонцями сиплять проміння очі Путятича. Та і не самій сестрі вікінгів, те ж і князеві Києві до серця дружинник-юнак. Снагою, хоробрістю й родом – рівня. Бо ж старі люди знають:

– Враз із самим Дніпром в Україні цей рід стародавній об’явився. Такий же стародавній він, як і місто саме, що його й недавні фойнекійці «стародавнім» звали. Бо ж таки місто наше, що довкола городища нового повстало, яке нині Києвом зветься, від віку на цій землі лежить і від віку підошви його миє Дніпро – сивий Славута. А Кий? Що ж – Кий! Він лише зі сну збудив місто старе…

Збудити – збудив. Але ж мусить подбати, щоб знову до сну воно не запало, щоб на князівському Київському престолі було запевнене сидіння роду князівському. Таж не так це легко зробити, коли всі три брати-варяги не дівчат, лише вдову війну кохали, а з дів лише до діви слави залицялись. Тож і не одружився жоден.

І якось на дозвіллі сказав братам Кий:

– Чи не віддати б нам, браття, сестру за Путятича?

Розпочнем рід новий княжий, пов’язавши наш славний рід з славним родом цієї землі?

Але Хорив розважно похитав головою:

– Не діло, брате, мовиш. Таки ж ми всі троє чули її обітницю – дівою посвятною свій вік увесь звікувати. Предки, брате, за свідків були!

– А чому б тобі самому, брате, жінки не взяти, коли про рід майбутній дбаєш? – спитав Кніва Щек.

Усміхнулись блакитні очі Києві, як синя хвилька на водах дніпрових:

– Це саме, брате, й тебе міг би я спитати. І ти скажеш те, що скажу я: вояк війні належить, а коли він – ще й Провідник, то аби його на те стачило, й не сміє він серця свого м’ягчити справами родинними. Мусить думати лише про рід, а не про родину. А сестрі – з лиця її бачу – тяжко самітність нести, та й на літах вона вже. І хоч правда те, що обітницю богам вона подала, та ж саме боги – не люди й не вимагають від кволої людини того, що їй заважке.

Похитав головою Хорив. Промовчав Щек. А потім обоє вклонились братові:

– Ти – князь: най буде міцне твоє слово, що його ми все до розуму приймаємо.

[10] Старий київський рід.