Пригоди Вернера Гольта: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Та, власне кажучи, я вже здоровий… Але тепер повинно початись лущення, і мені призначили гарячі ванни.

— Ти ж тут не залежуйся, скоріше виходь, — сказав Вольцов.

Ніхто з учнів більше не захворів, і тому в гімназії вчора знову розпочались заняття.

— Страшенна нудьга, — поскаржився Вольцов. — Ось вийдеш звідси, ми неодмінно щось придумаємо…

— Та я вже й сам міркував над цим… Щось пригодницьке!

— Пригоди — пусте! — рішуче заявив Вольцов. — Карл Май і рівні там нісенітниці — все брехня. Єдине, що справді заслуговує на увагу, це — війна!

— А що нового чути про мобілізацію в зенітну артилерію?

— Ще в цьому році, можливо, вже восени, нас візьмуть.

Ця перспектива враз відбила у Гольта будь-яке бажання вчитися. «Якщо мені поталанить, — подумав він, — то не треба буде повертатись у гімназію…»

— Після лікарні мені повинні дати два тижні відпустки, — мовив він, — а там уже й літні канікули… Просто чудово! Коли згадаю про Мааса…

— Маас — справжній сатана, — перебив Вольцов. Засунувши руки у кишені і широко розставивши ноги, він стояв на клумбі, а під його чобітьми потріскували стебла ніжних троянд та гвоздик. — Знаєш, що сказав Маас? Твоя скарлатина — це, мовляв, хитрий трюк, аби уникнути покарання. Але тут Гомулка підвівся і каже: «Такий трюк не кожний зуміє втнути, пане асистент!» Маас його відразу ж запроторив на дві години в карцер.

Іншим разом Вольцов привів з собою маленького Петера Візе. Він підсадив його через мур, а той, незграбно перелазячи, розідрав собі штани.

— Коли одужаєш, я гратиму тобі все, що тільки захочеш.

Через день він передав Гольтові книжки.

Гольт завжди багато читав, а в ці дні, лежачи в ліжку і з нетерпінням чекаючи, коли його випишуть, він, не перебираючи, буквально поглинав усе, що приносили йому з лікарняної бібліотеки. Тут були і його улюблені книжки: Стівенсон, Джек Лондон, Карл Май, «Повісті з життя індійців» Фріца Штейбена. їх він перечитував уже другий або третій раз. Тут потрапили йому під руку «Прикордонники» Гагерна, «Вибрані твори Ніцше» видавництва «Польова пошта», «Аve [5] Єва» Ганса Йоста і, звичайно, різноманітні воєнні романи і повісті. Книг про війну тут було найбільше, починаючи від «Подвигів підводника Віддігена» і кінчаючи такими, як «Семеро під Верденом», не кажучи вже про «Гай 125», «Вогонь і кров» та «Під час сталевої бурі» Ернста Юнгера, а також творів Беймельбурга, Цеберлейна, Етіггофера і інших. А тепер він накинувся на книжки, які передав йому Петер Візе. Це були «Новели» Шторма і збірник «Казок романтиків».

Лежачи в постелі, Гольт думав про героїв перечитаних книг. Він немов бачив їх перед собою живих: Елізабет, дочку лялькаря Лізай і чорняву Ренату з хутора… «От якби познайомитись з такою дівчиною», — несміливо мріяв Гольт. Вольцов зневажав дівчат. Він говорив, що кохання — почуття не гідне чоловіків. А Гольт завжди поєднував несумісне: в його уяві персонажі з «Пісні про Нібелунгів» або «Повісті про плащ короля Лауріна» [6] перепліталися з ватажками індійських племен, хоробрими ковбоями і постатями солдат у захисних шинелях, зливалися в єдиний ідеальний образ героя. На сповненому цікавих пригод життєвому шляху цього героя зустрічались і страшні казкові дракони, і привабливі дівчата з новел Шторма; як і Карл Моор[7], він фанатично боровся за справедливість… А тепер Гольт читав повість Новаліса про закоханих, які сховалися між скель у печері від грому та блискавки і «з’єднались навіки в першому поцілунку».

«Перший поцілунок… А який-то він буває?»

Гольт зростав єдиною дитиною в сім’ї. Не по літах розвинутий, він був то по-дитячому пустотливий, то серйозний і задумливий. Рано пробуджені статеві інстинкти викликали в ньому пристрасні бажання і мрійливість. Його дедалі більше вабили дівчата, але, не знаходячи в них особливої таємниці, Гольт оточував їх ореолом загадковості, дивився на все просте і природне немов крізь якийсь міфічний туман, котрий, як і в більшості прочитаних ним книжок, затьмарював справжнє уявлення про життя. Ганс Йост, наприклад, пише, що жінка покликана бути творцем життєдайної крові. В книгах Гольт читав про «вічне євангеліє жінок», про «загадковий міф статі», читав і думав. А відповісти на такі питання могло лише саме життя. Гольт згорав від нетерпіння скоріше пізнати всі таємниці, він прагнув пригод і подвигів.

Його батьки давно розлучились. Гольт залишився з матір’ю — дочкою багатого промисловця. Він дедалі більше виходив з-під її впливу, незважаючи на те, що вона його розпещувала, намагаючись цим завоювати прихильність сина. Одного чудового дня, уже під час війни, Гольт нарешті втік з дому. Його спіймали у Гамбурзі і повернули назад. А через рік, зглянувшись кінець кінцем на синові прохання, мати відпустила його вчитися сюди, в маленьке містечко. Їй говорив хтось, що це ідилічний куточок землі, справжній цілющий едем. До того ж воно розташоване далеко від промислових центрів, над якими вже нависала загроза бомбардувань.

Містечко й справді було спокійне. Воно розкинулося серед мальовничої місцевості, довкола височіли порослі густими лісами гори. Гольт почував себе тут чудово. Він виріс у Леверкузені і Бамбергу. Синівські почуття до батька й матері, нехтування якими Гольтові прищеплювали ще в юнгфольку, а згодом у гітлерюгенді, тепер і зовсім згасли, перетворившись у палке бажання мати справжнього друга, покохати чарівну дівчину. Друга, здається, він нарешті знайшов.

«Вольцаву, — вирішив Гольт, — не слід розповідати про всілякі захоплення і страждання, про Елізабет, Ундіну і про перший поцілунок у печері серед скель».

Під вікном свиснув Вольцов. У того — зовсім інші турботи.

— Ти повинен якомога скоріше виховати в собі войовничі якості! — заявив він Гольтові.

В перших числах липня Гольта виписали з лікарні. Він підрахував про себе: «Десять днів відпустки, а з вісімнадцятого — літні канікули, отже, для мене навчальний рік, власне кажучи, вже закінчився. — До того ж посилилися чутки про те, що незабаром почнеться призов у зенітну артилерію. — Можливо, мені й пощастить, — думав Гольт, — аби тільки не йти більше в ту ненависну гімназію!»

Відпустку він проводив здебільшого на пляжі біля річки, а іноді ходив на прогулянки аж за околиці містечка. Одного чудового ранку він, вирізавши собі міцного кийка та прихопивши бутерброди, подався в гори. За кілька годин напруженої ходи позаду лишились останні села, і незабаром Гольта огорнула свіжа прохолода лісу. А після полудня він уже стояв на вершині високої гори і оглядав місцевість. Перед ним у звороті ріки на північний захід тяглося гірське плато, змережане урвищами і проваллями. Скелястими ущелинами вниз, до ріки, збігали гірські струмочки. Тут і там над плоскогір’ям, немов якоюсь силою виштовхнуті на поверхню землі, височіли на кількасот метрів гори, уже трохи нижчі, пізнішого вулканічного походження. На схилах, милуючи око, простелився зелений килим листяних і мішаних лісів. За ними проти сонця виблискувала ріка, а вдалині гори змінювалися хвилястими горбами, які поступово переходили в рівнину. Довкола не видно ні шляху, ні села, ні навіть якоїсь халупи. «Як тут чудово, — думав Гольт. — Але без компаса я не знайду дороги додому. Отут можна б жити, не гірше, ніж Моор із своєю ватагою!»

Гора, на яку піднявся Гольт, була немов обрубана велетенською сокирою. Спускаючись з вершини, він знайшов біля її підніжжя печеру. На південь вздовж однієї з ущелин тяглась каменоломня. З північного боку вода ї вітри оголили гірську породу. Перед Гольтом розкинулись широка полонина та густо порослий лісом, усіяний уламками скель непрохідний схил гори. Коли Гольт спустився південним схилом до каменоломні, перед ним шмигонула в кущі якась звіринка, напевне, лисиця. Переслідуючи її чагарниками, Гольт натрапив у зарос-лях ожини на велику розколину в скелі. Прихопивши з собою сухого хмизу, він проліз поміж уламками кам’яних брил в ущелину. Це була, мабуть, стара штольня. Уже через кілька метрів Гольт міг іти на весь зріст. Далі прохід розширювався. По стінах дзюрчала вода. Гольт запалив хмиз, дим потягло кудись вглиб. Раптом Вернер опинився у великій, сухій, метрів зо три заввишки, печері. Крізь широкий, як у шахті, отвір зверху падало яскраве денне світло.

Гольта охопила радість мандрівника, який відкриває нові землі. Все свідчило про те, що сюди вже давно не ступала нога людини. Дно печери було кам’янисте, а стіни — з крихкої породи. Шахта, що вела вгору, напевне, виходила в каменоломню.

Коли Гольт нарешті вибрався з печери, надворі вже вечоріло, і він вирішив тут-таки заночувати. Довкола було повно спілих суниць, хлопець чудово повечеряв. У цій місцевості, очевидно, водиться багато дичини. Під скелею, біля входу в печеру, росла густа висока трава. З сухого листя і моху Гольт влаштував собі постіль. Потім ще раз піднявся на вершину гори. Настала ніч. Далеко внизу фосфоричною стрічкою виблискувала ріка.

Повернувшись до печери, Гольт розклав біля входу багаття. Залишивши на ніч тліти велику головешку сухого пня, він ліг на свою постіль. Засинаючи, Гольт невідривно дивився на жевріючі вуглинки. Довкола пурхали кажани. В небі миготіло сузір’я Волосожару. Гольтові приснилося сповнене пригод життя тут, у горах, без гімназії, без Мааса. А ще він бачив уві сні співака, і принцесу, затишну печеру, де під перекоти грому і спалахи блискавки закохані з’єднались у першому поцілунку. Вранці, ще до схід сонця, Гольт вирушив назад, у місто.

Сестри Денгельман подали Гольтові, коли він повернувся додому, розкішний сніданок: яйця, бутерброди з шинкою, пиріг з маком. Це відразу насторожило його. «Адже весь час скиглили, що не знають, чим мене годувати, — подумав Гольт. — Мабуть, у спекулянтів дістали. І, напевне, хочуть піддобритись до мене».

[5] Аvе — здрастуй (лат.).

[6] Лаурін — король карликів в Тіролі, казковий образ середньовіччя.

[7] Карл Моор — герой драми Фрідріха Шіллера «Розбійники».