Пригоди Вернера Гольта: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Доктор Ціккель, згорблений дідок, своїм виглядом нагадував дванадцятирічного хлопчика, якому причепили старечу голову. Сьогодні на ньому були штани гольф, зелена куртка і біла сорочечка з відкладним коміром. Увійшовши до класу, він вигукнув хрипким хлоп’ячим голосом:

— Хайль Гітлер!

У нього була своєрідна манера говорити. Мова його рясніла зайвими словами на зразок «так би мовити» і супроводжувалась якимись дивними горловими звуками, схожими на покашлювання.

— Де… так би мовити… класний журнал… кхе-кхе? — запитав Ціккель.

— Ме-ме, — почулося з кутка у відповідь. Ціккель спалахнув, проте вдав, що йому байдуже… Він уже до всього звик. Раптом його погляд зупинився на безголовому кістяку. Йому перехопило подих, запалі старечі груди збудже-но піднімались і опускались.

— Це ж… кхе-кхе… неподобство… так би мовити…

Ціккель розгубленим поглядом обвів клас. Глянувши на акваріум, він захитався.

— Хто… хто це зробив?

— Пане вчитель! — злякано вигукнув маленький Цемцький. — Це не я! І не тільки я не винуватий. Всі інші також до цього непричетні!

Ціккель не тямив себе від гніву. Підійшовши до акваріума, він закричав з такою люттю, що його кволе старече тіло затряслось, мов у лихоманці.

— Хто… кхе-кхе… вкинув туди череп? Ви… кхе-кхе… негідники… кхе-кхе… боягузи… Хто зірвав… кхе-кхе… у бідного кістяка череп?.. Адже це… кхе-кхе… була колись… так би мовити… людина… Хто це зробив?..

Але тільки тепер він повністю збагнув розміри лиха, яке звалилось на його голову. Кілька секунд Ціккель не міг вимовити жодного слова, з тремтячих губів разом з слиною лише зривалось безпорадне «кхе-кхе».

— Вольцов! Це ви… рибок?

— Відчепіться од мене з своїми безглуздими підозрами, — буркнув не підводячись Вольцов.

І тут клас почав брехати, брехати нахабно і з такою впертістю, що Ціккель шаленів від люті. Впавши у відчай, він розпочав допит. Але це йому було не під силу. Від нудного і безплідного опитування він врешті зовсім стомився. Учні брехали дедалі нахабніше, глузували з нього, довівши старого мало не до сліз.

— Рибки? — перепитав Гольт, коли черга дійшла до нього. Він уже ледве повертав язиком і майже не мав сили підвестися. — Рибки зникли? Можливо… можливо… їх проковтнув череп!

Клас заревів від сміху. Але Гольт майже нічого не чув.

— Клятий хлопчисько!.. Кхе-кхе… Ану скажи ти, Феттер, куди поділися чудові червоні рибки?

— Червоні рибки? — глузливо перепитав Феттер. — Хіба ж то рибки? Я завжди думав, що то були томати!

— Пане вчитель, — вигукнув Цемцький, піднявши вгору вказівний палець, — я бачив червоних рибок! Ще вчора вони були тут! Авжеж! Тільки не шість, а менше!

— Скільки ж рибок… кхе-кхе… ви бачили? — з надією в голосі запитав Ціккель.

— Та так, приблизно від нуля до одиниці,— відповів Цемцький, невинно дивлячись великими блакитними очима вчителеві в обличчя.

Допит був безрезультатним. Потім слідство продовжував Маас. Гольт не брав участі в пустощах учнів під час перерви.

Він сидів зігнувшись на своїй парті. На лобі в нього виступили великі краплини поту, нестерпно боліла голова…

— У тебе обличчя аж пашить, — співчутливо сказав Гомулка. — І навіть ніби якийсь висип на ньому. Ти хворий?

Гольт заперечливо похитав головою.

Ясність у все внесла кішка. В кімнаті сторожа її вирвало неперетравленими рибками. Крім того, хтось з учителів чув, що в коридорі якийсь учень крикнув: «Принеси негайно Гільбертові кішку!» Це виказало Вольцова. Проте, стоячи біля своєї парти, він уперто брехав, що нічогісінько не знає, що марно до нього присікались і що він, мовляв, не винуватий.

Товстий Маас сидів за кафедрою, навалившись на неї усім своїм важким тілом. Сонячне проміння, що струменіло крізь вікно, вигравало на його облямованій сивим волоссям лисині. На круглому жирному обличчі сяяла переможна посмішка. З-за світлих рогових окулярів на Вольцова безжалісно дивились холодні очі.

— Догрались, Вольцов! — сказав він тремтячим від зловтіхи голосом. — Кепські ваші справи. І ніщо вам не допоможе, навіть коли ви й не признаєтесь. — Він дивився поверх рогової оправи окулярів на свою жертву. Маас понад усе любив вживати найзаплутаніші речення і з допомогою прихованої в них суворої логіки тримав весь клас у неослабному напруженні. А зітхання учнів в кінці якої-небудь занадто довгої і складної фрази було для Мааса найвищою нагородою.

— Наш заклад, — почав він одне з таких речень, — в якому колись панував дух старанності в навчанні і слухняності, який ви, Вольцов, заразили бацилою анархії і недисциплінованості, чого, звичайно, не. зможе санкціонувати вдруге навіть ваш дядько… — Тут Маас зробив паузу, аби ще збільшити напруження в класі, і патетично закінчив: — Тепер врешті звільниться від вас раз і назавжди. Я поздоровляю себе з цим успіхом.