Гольт із батьком перевернули Мюллера на спину. Професор одразу ж підвівся, по телефону викликав швидку допомогу, а тоді подзвонив в університетську клініку.
Гольт стояв і дивився на Мюллерове обличчя, що розпливалося в нього перед очима, на обличчя вмираючої людини. Підборіддя одвисло, з горла виривався хрип. В кімнаті лунав голос батька:
— Головного лікаря… Швидко! Негайно! Алло, говорить Гольт… Колего, чудово, що я до вас додзвонився, йдеться про мого найближчого співробітника, його привезуть прямо до вас…
Батько говорив голосно, і все ж його слова ніби долинали звідкись здалека. Близько було одне тільки Мюллерове обличчя, таке знайоме, бліде, спотворене, позначене печаттю смерті. «Так, Мюллерові вже рясту не топтати. А ти хотів йому щось довести і завоювати його повагу, а може, й визнання чи просто дружній кивок головою, хотів почути, як бувало колись, дружнє запитання: «Як ся маємо, Вернер Гольт?» Надто пізно. Тепер зрозумій одно: ти хотів Мюллерового визнання, за всяку ціну хотів переконати його, що таки існує оте перетворення людини, про яке пише Бехер у своєму романі, ти так старався і, можливо, вже став трохи іншим саме заради Мюллера, хоч мета ще не зовсім досягнута. Ти йому вже не зможеш довести, що дійдеш до своєї мети. Ніколи. Смерть стала на заваді. Вона все перекреслила. Смерть поруч, і тому можеш сказати собі лиш одне: ти все зробив би для того, аби стати другом цього чоловіка, стати таким, як він… «Хронічний септичний ендокардит…» — далекий голос батька дає назву цій смерті.— Метастатична емболія судин мозку…» Хтось у синьому комбінезоні стоїть біля Мюллера навколішки і плаче, закривши руками обличчя… Під’їздить автомобіль, а ось і санітари, і ти дивишся, як ноші з Мюллером зникають в автомобілі, бачиш вечірнє сонце, його червоне проміння заливає завод, наче сяйво полум’яної заграви.
Гольт стояв біля барака поруч Гундель. Вони трималися за руки, не усвідомлюючи цього, міцно пригорнулись одне до одного. Їх заполонило почуття порожнечі й страху. Там, де щойно стояла автомашина, в повітрі зависла хмарка куряви, що поволі осідала на землю.
Увечері Гольт спробував працювати, але все валилося йому з рук. Він був украй збуджений, навіть розгублений. Чому його так вразила смерть цього чоловіка? Адже справжньої дружби з Мюллером у них, власне, не було! Хіба він, як і кожен на заводі, не знав, що Мюллер смертельно хворий, що йому ось-ось має прийти кінець? І все ж зараз, коли Мюллер лежав на смертнім одрі, Гольт не знаходив собі місця. Перед ним весь час стояло Мюллерове обличчя. То привітне: «Як ся маємо, Вернер Гольт?», то суворе й замкнене: «Ви і ваш друг— просто декласовані елементи». Гольт бачив це обличчя таким, яким воно було останнім часом, — блідим, згасаючим. І його огорнули спогади: смерть Петера Візе, постаті в тиковому вбранні… В ньому заворушилось сумління, бажання стати іншим і туга, справжня туга.
Наступного ранку Гольт подзвонив Готтескнехтові і вибачився за те, що не зможе прийти на заняття. Потім поїхав в університетську лікарню, що містилася на західній околиці міста у великому каштановому гаю. Він запитав про Мюллера. Знайшов потрібний корпус, але до хворого його не впустили. Мюллер ще був живий і на світанні приходив до пам’яті. Оце і все, про що дізнався Гольт. Тоді він розшукав головного лікаря, відрекомендувався, і його пропустили в палату.
Мюллер помирав, він лежав у безпам’ятстві, непорушний. Груди ледь помітно здіймалися. На восковому обличчі вже не видно було ознак життя — щоки позападали, разом із свідомістю згасла й воля. Суворі риси обличчя пом’якшились, розслабились, здавалось, Мюллер заспокоївся.
Гольт запам’ятовував обличчя вмираючого. Він знав, що це обличчя людини, яка страждала, боролась і була непереможна. Це обличчя йому завжди нагадуватиме про ті часи, коли зневажалася людська гідність, коли людину топтали, нищили, а він, Гольт, підкорявся і служив катам. Це обличчя, зрештою, застерігало і постійно нагадувало: не забувай Мюллера!
На стільці біля вікна лежали Мюллерові речі, на спинці висів піджак. Гольт зняв з вилоги значок — червоний трикутник — і вийшов з кімнати.
Гольт повернувся додому і взявся до роботи. Але по обіді йому не дали працювати.
Прийшов Шнайдерайт. Він мав стомлений, змучений вигляд. Їхні погляди зустрілися, і нараз вони відчули, що між ними проліг невидимий місток, що ніби з’єднав їх. То був сум за Мюллером. Не встиг Гольт запропонувати Шнайдерайтові сісти, як той вже умостився на краю ліжка і оперся ліктями на широко розставлені коліна. В руках він тримав тоненьку книжечку.
— Пробачте, я не хотів одривати вас від роботи, — сказав Шнайдерайт, кивнувши вбік столу. Його низький голос звучав надзвичайно монотонно. — Мені лише хотілося коротко вам про щось розповісти, вірніше, дещо переказати. Напередодні свят ми з Мюллером їздили на шахту. Коли ми поверталися назад, Мюллер довго говорив зі мною. Вже тоді було видно, що йому лишилось недовго жити. Адже ви знаєте, який у нього був стан — ядуха, слабість, від якої він обливався холодним потом.
— Не стільки від слабості, як од болю, — сказав Гольт. — Я тільки сьогодні дізнався, що протягом останнього року він мучився від жахливого болю: тромби в печінці, нирках, селезінці… Він обливався холодним потом від тих жахливих нападів болю.
— І приховував! — вигукнув Шнайдерайт. — Чорт забирай, яка це мужня була людина!
— Велетень! — додав Гольт. — Я вважаю, що це був велетень, а його життя — мірило…
На міцно стулених губах Шнайдерайта промайнула посмішка.
— Ви хочете сказати, що нам обом треба прагнути…
— Щось подібне, — промовив Гольт. — Причому ви, звичайно, з самого початку досягли більшого, це ясно.
Вони знов поглянули один на одного, і Гольт на якусь коротку мить відчув, як в душі у нього оживає давня туга по другові, ота туга, що часто понімала його, ще коли він був хлопцем… Шкода тільки, що поміж ними стала Гундель. Гольт дивився на цього сильного, сміливого чоловіка, з яким зустрівся надто пізно, майже з сумом. А тоді, коли ще не було пізно, коли він хотів помститись за Рут Вагнер і мріяв, як Карл Моор, боротися за справедливість, тоді Шнайдерайт сидів у в’язниці, і замість нього прийшов інший. Так воно й сталося, що він, Гольт, чимдалі більше заплутувався в страшних помилках.
Шнайдерайт, очевидно, відчув, що Гольт у цю хвилину ставиться до нього більш-менш приязно, і пожвавішав.
— Скажіть чесно, коли б Мюллер вам щось порадив, щось запропонував, ви виконали б його бажання?
— Безперечно, — відказав Гольт.
— От і гаразд! — Шнайдерайт задоволено кивнув. — Під час отієї останньої поїздки ми, власне, говорили й про вас. Мюллер не випускав вас із поля зору до самої своєї смерті. Зустрівшись нещодавно з Еберсбахом, він запитав про вас і довідався, що ви стали кращим учнем з математики. Мюллер вірив у вас і сказав мені: «З Гольта ще будуть люди. Згадаєте мої слова».
— Ви не будете мене обдурювати, — промимрив Гольт, з усіх сил намагаючись не показати Шнайдерайтові, яке сильне враження справило на нього це повідомлення.
— Признаюсь, — продовжував Шнайдерайт, — для мене було загадкою, як це Мюллер знаходив час для таких речей, як він міг пам’ятати навіть про вас. Він так чудово розумів вас, як, можливо, ви й самі себе не розумієте. Між іншим, мені за вас теж перепало.
— Ви чесний, — промовив Гольт.
— Я радий, що ви вірите мені, бо ще не закінчив. Мюллер тоді сказав: «Гольт повинен прочитати «Маніфест», я впевнений, що він ухопиться за правду, яку там знайде, як потопаючий хапається за рятівний круг». Це його слова. І я подумав: дай візьму з собою одразу й книжку.
Він устав, поклав на стіл невеличку книжечку і намірився піти з кімнати. Гольт, як і досі, сидів непорушно.
Шнайдерайт, дивлячись на нього, сказав: