Доктор Бернгард промимрив щось незрозуміле і повернувся до виходу. Біля дверей він знову зупинився.
— Помовчте, не викручуйтесь! Ви хочете ліквідувати власність, я знаю!
— Ми хочемо ліквідувати, — терпеливо відказав Мюллер, — не взагалі власність, а буржуазну власність!
— Тим гірше! — заперечив Бернгард. — Виходить, ви хочете ліквідувати моє, а своє залишити при собі! — 3 перекошеним від злості обличчям він вийшов з контори.
— Цей тип дратує мене! — вигукнув Шнайдерайт.
Мюллер сказав:
— Отже, завтра вночі, о другій, їдемо. І не думай, що Бернгард дратує одного тільки тебе! Він псує кров усім. Думаю, що навіть самому собі!
Грузовик зупинився, Шнайдерайт зіскочив на землю і побіг уперед, до кабіни водія.
— Годині о десятій на брикетній фабриці, домовились?
Грузовик рушив з місця і погуркотів далі.
Шнайдерайт пройшов іще трохи вздовж шосе, потім звернув на путівець. За пласкими голими горбами сходило сонце. Шнайдерайт примружив очі й оглядівся довкола. Імла, наче серпанок, застилала краєвид. Вдалині у небо здіймалися корпуси брикетного заводу. Димарі випльовували в небо чад і густий чорний дим. З-за стіни з хмар, диму та вранішньої імли викочувався криваво-червоний сонячний диск. На захід розкинулася виїмка відкритих розробок, заповнена густим туманом. Зненацька знявся різкий ранковий вітер, розвіяв туман, і Шнайдерайт побачив колії та лінії електропроводів, вагони і паровози, над якими здіймалися цівки пари, могутні екскаватори, а вдалині — відвали породи.
Забовваніли бараки, по дорозі все частіше зустрічались люди.
— Де головний інженер? — зупинив якогось чоловіка Шнайдерайт. — Спасибі.— Крокуючи по шпалах уздовж колії, він незабаром побачив довгу шеренгу порожніх вагонів і паровоз, що пихкав парою.
Один вагон зійшов з колії, і біля нього зібрався чималий гурт людей. Серед них був і головний інженер, у кожанці, гамашах, із розкуйовдженим волоссям.
Разом з іншими він порався біля кількаметрового грубого залізного важеля, просунутого під вісь вагона. Шнайдерайт мовчки і собі приєднався до них. Усі разом підважили вагон, паровоз смикнув, але марно. Знову й знову лунало: «Ра-зом вго-ру!»
Тільки через годину вагон пощастило поставити на рейки, і довгий состав рушив з місця.
— Прокляття! — вилаявся інженер, невеличкий жилавий чоловік років п’ятдесяти.
Шнайдерайт глянув на свої долоні, червоні від іржі. Вони пішли в напрямі до бараків, інженер попереду, а Шнайдерайт за ним.
— Що тут у вас скоїлося? — запитав Шнайдерайт.
Інженер не відповів.
Вони зайшли в один з бараків. Крізь забруднені шибки пробивалося ранкове сонце.
— Сідай, — сказав інженер. — Поснідаємо. У тебе є що-небудь?
— Що сталося? — знову спитав Шнайдерайт. — Чому брикетний завод підводить нас?
— Може, ти гадаєш, що ми тут спимо? — відказав інженер. — Ми розпочали видобуток, хоча роботи по відкачці води з кар’єрів ще не були закінчені. А заради чого ми пішли на риск? Заради того, щоб ви одержали вугілля! Але я навіть гадки не мав, який великий цей риск.
— Ну, і що сталося? — допитувався Шнайдерайт.
— Уступ, який розроблявся розкришуючим екскаватором, зсунувся, — лаконічно відповів інженер. — Ну, й почалось! Прокляття! П’ять днів, як припинено видобуток. Три дні брикетний завод ще міг працювати за рахунок бункерів, а потім усе стало.
Шнайдерайт ходив туди й назад по маленькій кімнатці.
— Хто ж винен? — запитав він. — Хто несе відповідальність?
— Відповідальність, — повільно промовив інженер, — несу я. І винен також я — недооцінив небезпеку.
Шнайдерайт зупинився.