— Ваш твір порадував мене, — сказав він. — Я з задоволенням відзначаю, що ви позбулись тієї точки зору, яку колись захищали. Пам’ятаєте нашу розмову про національну провину, яку ви колись хотіли звернути на моє покоління?
— На цю тему в мене була розмова у Фрейбурзі з доктором Гомулкою, — сказав Гольт. Готтескнехт був здивований. Гольт розповів, як він зустрівся з адвокатом. — Невдовзі після цієї розмови у Фрейбурзі багато дечого для мене стало ясним, — продовжував він. — Адже ви знаєте, як це буває: людину завжди щось хвилює, вона багато пізнає, і, здається, усе це кудись безслідно зникає. Та одного дня виявляється, що досить слова, думки, якогось поштовху — і несподівано розкриваються нові взаємозв’язки… Інколи таким поштовхом буває книжка. Так у мене було з романом Бехера «Прощання». Цю книжку дав мені Цернік, я читаю її уже вдруге, і вона мене дуже хвилює. Прощання з — як би це сказати? — з рідним середовищем, із звичним світом і водночас з цілою епохою. Мене це безпосередньо торкається, так само як і вас, усіх нас. Це тема нашого життя.
— Чи не хотіли б ви розповісти про свої спостереження перед класом? — запитав Готтескнехт. Пролунав дзвоник. Готтескнехт зупинився. — Продовжуйте наполегливо працювати й далі, Гольт, — сказав він. — Ваші успіхи можуть стати прикладом для інших і настроюють мене вельми оптимістично! — І він став знову давнім Готтескнехтом, таким, яким був колись. — Адже на вашому здоров’ї це не позначається? От ї гаразд! Завітайте якось до мене в гості! І передайте щирий привіт Гундель та Шнайдерайтові, вони обоє також повинні завітати до мене. Про що це я хотів іще вас запитати? Ага! Хто такий отой Цернік? Мені здається, що ви багато чим завдячуєте саме йому.
Після уроків Гофман поскакав на милицях за кафедру.
— Отже, товариші, зараз усі залишаємось і зробимо транспарант до 1 Травня! Одноголосним рішенням свого представника весь клас у повному складі бере участь у демонстрації!
— Це що, наказ? — запитав Гейслер. — Травнева демонстрація нас взагалі не обходить.
Гофман ткнув милицею в бік Гейслера.
— Ви тільки гляньте на цього паскудного реакціонера!
Клас загудів наче вулик.
— Нічого нами командувати! — кинув Аренс, який, нудьгуючи, саме полірував свої нігті об вилогу піджака. — Ви можете нас тільки попросити взяти участь у демонстрації.
— А ваш транспарант, — додав Гейслер, — можете робити самі! — І він вийшов з класу.
Аренс і Гольт пішли услід за ним. З школи й до школи їм було по дорозі. Аренс усе наполегливіше запрошував Гольта на прогулянку до греблі.
— Може, поїдемо 1 Травня? Погода сприятлива.
Думка про гори, ліси, озеро, про весняний краєвид міцно переплелася в душі Гольта з образом Гундель. Але 1 Травня Гундель буде з Шнайдерайтом, маршируватиме з своєю групою.
— Краще, мабуть, візьмемо участь у демонстрації,—сказав Гольт.
— Ви маєте рацію, — відповів Аренс. — А то ще, може статися, вскочимо в халепу. Інколи я боюся, що цей Гофман може здорово нашкодити. Він, між іншим, у тій самій партії, що й обер-штудієндиректор.
У Гольта з голови не йшла думка про Гундель. Він бачив її щодня, жив у одному з нею приміщенні і однак стояв осторонь від неї. І він відчував, що вона усе далі віддаляється від нього. Це нікуди не годиться — залишати надто довго їх удвох із Шнайдерайтом! Гольт повинен постійно нагадувати їй про себе. Можливо, йому ще вдасться на 1 Травня відбити Гундель від Шнайдерайта і його групи. Може, вона все ж погодиться провести день з ним.
Шнайдерайт у піднесеному настрої носився повсюди, організовуючи заводські збори, які мали відбутись увечері напередодні 1 Травня у великому, хоч і хисткому пакгаузі за бараками.
У цей вечір вони хотіли влаштувати й танці. Професор Гольт безуспішно намагався знайти якийсь оркестр.
— Оркестр? Не треба! — заявив Шнайдерайт. — Ми все зробимо самі!
Він привів з менкебергської групи молоді акордеоніста і гітариста, а також якогось невеличкого рудоволосого хлопчину, що грав на величезному саксофоні й жахливо фальшивив.
— Це нічого, — сказав Шнайдерайт, — для танців найголовніше — ритм.
Гольт без найменшого інтересу стежив за усіма цими приготуваннями. Увечері, стоячи біля вікна мансарди, він бачив за бараками вогні, гірлянди лампочок, чув віддалений шум. Він розумів, у чому справа: комуністи і соціал-демократи об’єдналися. Це була подія великого історичного значення. Він міг би пояснити й обгрунтувати необхідність цієї події: про все це писали в газетах, брошурах, книжках. Але піднесеного настрою Шнайдерайта, Гофмана, Еберсбаха, Гундель він усе-таки не розумів. Політична подія може бути важливою, цікавою, ба навіть захоплюючою. Але те, що вона когось може зробити щасливим і що з цього приводу слід влаштовувати щось на зразок весілля, — цього він збагнути не міг.
Гольт ніяк не наважувався поговорити з Гундель — боявся, що вона відмовить йому. Лише вранці 1 Травня він попросив її провести з ним день. Вона саме вийшла, щоб іти на місце збору. їй хотілося з молоддю піти на демонстрацію, і Гольту так і не пощастило відрадити її. Вона запросила його з собою. У її святковому настрої було щось захоплююче, і він вже мало не погодився був піти з нею, та раптом згадав, як він бундючно випровадив Шнайдерайта, і не зміг переступити через своє самолюбство і з’явитись у групі. А ще раз вибачатися перед Шнайдерайтом він не збирався.
Засмучений тим, що він знову лишився сам, Гольт подався в місто. Він трохи пройшов із якоюсь колоною демонстрантів, і хоч люди йшли не в ногу, а як кому заманеться, Гольт відчував чимдалі більшу відразу до марширування строєм. На одному з перехресть він зупинився і з годину споглядав колони демонстрантів, що проходили повз нього, червоні прапори, портрети не знайомих йому вождів робітничого класу, дивився на транспаранти з гаслами, які його не хвилювали. Люди були йому також чужі й далекі. Він бачив натхненні, по-святковому радісні, сяючі обличчя поряд з обличчями байдужими, замкненими, холодними. А потім він бачив самі лише натхненні лиця — то повз нього проходили групи молоді. Гольт угледів серед них також Шнайдерайта і Гундель. Він одвернувся й пішов геть звідси. Людський потік виніс його на велику, очищену від руїн площу. Він опинився перед трибуною, чув голоси ораторів, що гриміли з гучномовців, чув чужі, незвичні для нього звуки флейт, вітальні вигуки «ура», які він, не замислюючись, підхоплював, хоч і не знав, на честь кого вони проголошувались.
Гольт почував себе чужим і самітним. Він рушив із площі в тихіший район міста. Йшов вулицями в прапорах, залитими травневим сонцем, в напрямку Менкеберга і ненароком натрапив прямо на Аренса.
Аренс, у світло-сірому двобортному костюмі, в пильнику, лайкових рукавичках і капелюсі, мав трохи жалюгідний вигляд. Він, видно, потрапив десь у давку.
— Справжній цирк, ви не вважаєте? — запитав він. — Позад мене стояв Гофман — нестерпна людина! Він як навіжений увесь час гатив мене по плечах і горлав: «Веселись, друже, чого це ти не в гуморі?» Ні стида, ні сорому, — обурювався Аренс, — так, наче в мене справді є якісь підстави для радості! Вам не здається, що ми зовсім здуріли?
— Ви хочете сказати, що при Гітлері ми наче подуріли, чи не так? — сказав Гольт. — При Гітлері ми дійсно подуріли.
— Але ж само собою! — вигукнув Аренс. — Я саме це, звичайно, мав на увазі, саме це! Ми всі, зрештою, проти Гітлера.