— Знайшли чим лякати! Думаєте, мало я перетаскав боєприпасів!
— Тоді відразу ж поїдете з нами в місто, — сказав незнайомець і глянув на своїх попутників. Він витяг бланк контракту і подав Гольту чорнильний олівець.
Контракт був складений французькою мовою, але ж ішлося про добре оплачувану роботу, і за два тижні дорога до Ути буде відкрита. Може, до тих пір знов відновиться рух по Геллентальській дорозі. Гольт був п'яний, він непевною рукою почав був виводити підпис, та нараз його погляд упав на одне місце у французькому тексті. Він не знав французької мови, але ці два слова зрозумів: Légion étrangère…[61] Він вмить протверезився. Підвів голову. Незнайомець, насторожившись, не зводив погляду з Гольтового обличчя. Гольт ухопив своє посвідчення, скочив на ноги і, не тямлячи себе від жаху й люті, штурхонув незнайомця на стойку, одчайдушно кинувся на іншого, що хотів заступити йому шлях до дверей, вискочив на вулицю і побіг так, ніби за ним гналася сама смерть.
Гольт мчав у напрямку гір, ніхто за ним не гнався, та він біг, охоплений панічним страхом. Біг, нахиливши голову, продираючись крізь сніговий буран, вгору схилом; там вітер підхопив його і з нездоланною силою погнав уперед. На якусь мить ген по той бік долини, на протилежному гірському схилові замерехтіли вогники якогось села. І Гольт, переборюючи стихію, подався до цих рятівних вогників. Місяць то вигляне з-за хмари і на мить освітить шлях, гори, то знову сховається, і тоді вже нічого, крім безмежної засніженої пустелі не видно. Дорога, здавалось, не мала кінця, а хурделиця аж з ніг валила. Лише за кілька годин, зовсім закоцюблий від холоду, Гольт постукав у ворота, його впустили. Це було не село, а відлюдний шварц-вальдський хутір.
За ніч двір завалило снігом. Уранці, прокинувшись з важкою головою, Гольт заходився відкидати сніг, розчищати у дворі доріжки. Він намагався хоч чимось бути корисним господареві, допомагав, де тільки міг. Його годували, спав Гольт на сіннику над стайнею, спав, забуваючи і страх, і втому. Через два дні селянин відвіз його в найближче село. Там Гольт перебув ще три дні у коваля, скупого на слова чоловіка, що день і ніч стояв біля ковадла.
Гори взимку були відрізані від усього світу. Сюди майже ніхто не забрідав з тих, що поверталися додому, тут не було жодного переселенця, якими аж кишіло в низинних селах. Тож люди співчутливо поставилися до Гольта, прагнули йому допомогти, розпитували сусідів і знайшли-таки селянина, що мав їхати саньми в Санкт-Блазіен. А від Санкт-Блазіена до мети Гольтової подорожі — рукою подати. Селянин охоче взяв його з собою.
Після кількаденної хуртовини над горами знову розлилася темно-синя голубінь, над засніженими лісами засяяло сонце. Гольт, закутаний у ковдри, сидів у санях. Він був у пречудовому гуморі, бо ж домігся свого і наближався до мети. Сани бігли від одного гірського села до іншого, все далі й далі в гори, засніженими лісовими дорогами, ущелинами, через перевали. Гольт милувався дикою красою шварцвальдських краєвидів.
Вже сутеніло, коли крізь столітні ялини замерехтіли вежі і дахи Санкт-Блазіена.
За кілька марок він найняв кімнатку у заїжджому дворі і одержав теплу їжу. Наступного дня почистив свій добряче зношений сірий костюм, черевики, поголився. Розпитуючи про дорогу, Гольт натрапив на чоловіка, що взяв його з собою. Біля полудня він добрався до мети — до озера. Сонце золотило його береги.
— Лісова хатина? Це он там, на північному березі,— показала Гольтові якась жінка.
Він подався просто по льоду, глибоким, аж до колін, снігом.
І ось за ялинами він угледів дерев'яний будинок — великий, на міцному гранітному цоколі, тихий, мов вимерлий, з зеленими віконницями під величезним нависаючим дахом, вкритим товстим шаром снігу.
6
Гольт пройшов через палісадник. Двері замкнені. Грузнучи в глибокому снігу, він обійшов навколо будинку і зазирнув у вікно.
— Отже, таки знайшов дорогу й сюди, в глухий закуток за сімома горами! — почув він голос за спиною.
Це Ута. Вкрившись кожухом, вона лежала в шезлонзі, що стояв просто на снігу серед оголених кущів. Гольт відразу ж упізнав її.
— Ти що, перейшов через гори лише задля того, аби витріщитися на мене? — запитала Ута. — Ходи візьми для себе в будинку ковдри і шезлонг.
Він слухняно пішов у коридор, де пахло гноєм, а звідти у велику, простору кімнату. Незважаючи на нависаючий дах, світло заливало кожен закуток кімнати. Стеля на важких сволоках, у кутку кахельна піч. По середині західної стінки вимуровано камін з грубо отесаного червоного гнейсу. Умебльована кімната скромно: тахта, що правила одночасно й за постіль, стіл і кілька табуреток. Крізь збляклі очеретяні мати просвічувала вимита до білого підлога. Перед каміном стояла старовинна прядка. А на східній стінці, обабіч дверей, — стелажі з книжками. На підвіконниках і східчатих підставках зеленіло й вилося навіть зараз, серед зими, безліч кімнатних рослин.
Гольт взяв з тахти ковдри.
Ута спала або вдавала, що спить.
Гольт закутався в ковдри і, лежачи на морозяному повітрі, й собі почав дрімати. Зимове сонце напрочуд теплим промінням пестило йому обличчя.
У голові роїлися спогади. Колись Ута була зіркою містечкового товариства, що складалося з офіцерів, чиновників і послужливих купців. її вважали розумною і начитаною, а про те, як вона склала екзамени на атестат зрілості, ще й через рік говорили в усіх школах. Однак усе це в ті часи не мало великого значення. Серед лейтенантів і школярів вона славилася тим, що їздила верхи, фехтувала на рапірах, вигравала кубки з теніса. Гольт тоді був засліплений сяйвом її слави. Він колись, та й зараз, ніяк не міг збагнути, як могло статися, що Ута з вершини своєї слави опустилася до нього.
Він лежав непорушно. На найближчий схил, на будинок і парк упали довгі тіні західних гір, а вершини на сході усе ще сяяли у сонячному промінні. Відчутно похолоднішало.
Ута вибралась із шезлонга і аж тепер подала Гольтові руку. Рука в неї була не ніжна й випещена, як колись, а загрубіла й пошерхла. Вбрання на Уті якесь дивне, нагадувало мішок з грубої, вузлуватої тканини, підперезаний грубим скрученим мотузком. її світле волосся, — довше, ніж колись, — вільно спадало їй на плечі. З-під подолу виднілися ручної в’язки панчохи, на ногах — черевики без каблуків, з сплетеним з тонких ремінців верхом.
Гольт пішов услід за нею в будинок і піднявся крутими дерев'яними сходами. Нагорі Ута відчинила двері в порожню кімнату, де, окрім залізного ліжка, нічого не було.
— Переодягнись! — наказала вона. На вбитих у дощану стіну гвіздках висіли старі штани, поношений пуловер. — Роботи непочатий край, — сказала Ута холодно й байдуже. І вже на сходах додала: — Для тебе також!
Гольт убрався в якесь старе лахміття. Ущиплива репліка Ути його не зачепила. її непривітні, ніби знехотя кинуті слова не могли ввести його в оману, але холодна зустріч все ж витвережувала. В душі Гольт сподівався, що вони зустрінуться ніжно, як у ті давні часи. А зараз зрозумів, що вона відчуває свою вищість над ним.
Ута чекала на нього внизу в чоловічому вбранні. Вона показала Гольтові будинок — велику кімнату, кухню, кладовку, ляду, що закривала хід у погріб з глибоким колодязем, а потім стайню. І весь час говорила тільки найнеобхідніше. Ута розводила овець молочної східнофрісландської породи і мериносів; крім того, тримала пару рідкісних ангорських кіз, виведених якимось французьким поміщиком.
— А оці мериноси, — додала вона, показуючи на довгохвостих, майже чорних овець, — не місцевої німецької породи, а справжні іспанські вівці з Ескоріалу.
В кутку стайні, за складеними аж під саму стелю кубами пресованої соломи, окрема загорода. Гольт протиснувся крізь вузький прохід у солом'яній стіні. В загороді стояла пара ангорських кіз. Козел — велика, дивовижна для тутешніх країв тварина з страшними рогами, закрученими мов гвинти, що стирчали в різні боки. Коза була кітна, роги вона мала коротші, ніж у козла. Довгими шовковистими пасмами звисав її шерстяний убір.
[61] Іноземний легіон (франц.).