1984: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

З попередніх роз’яснень випливає, що, за поодинокими винятками, неможливо висловлювати Новомовою неправовірні думки. Звичайно, нею можна промовити якусь дуже брутальну єресь. Можна, наприклад, сказати Big Brother is ungood (Старший Брат поганий). Але це твердження, яке для ортодоксального вуха є очевидним абсурдом, не можна довести за допомогою раціональних аргументів через відсутність необхідних для цього слів. Ворожі Ангсоцу ідеї можуть бути представлені лише в нечіткій безсловесній формі і можуть бути означеними лише у дуже загальних термінах, які узагальнюють і засуджують одразу велику групу неправовірних переконань, водночас не конкретизуючи їх. Загалом, використати Новомову з неправовірною метою можна, лише незаконно переклавши деякі слова назад на Старомову. Наприклад, у Новомові можливе речення Всі люди рівні, але лише у сенсі, яким у Старомові було б наділене висловлювання Всі люди мають руде волосся. Воно не містить у собі граматичної помилки, але висловлює очевидну неправду — те саме, що сказати: усі люди одного зросту, однакової ваги і наділені однаковою силою. Більше не існує концепту політичної рівності, і зі слова рівний було вичищене це побічне значення. У 1984 році, коли Старомова ще залишалася загальноприйнятим засобом спілкування, теоретично існувала небезпека, що застосовуючи слова Новомови, можна було пригадати їхні первісні значення. На практиці ж кожен, хто добре володів дводумством, міг легко уникнути цієї небезпеки, але за два покоління зникла навіть сама можливість таких помилок. Людина, яка від народження послуговувалася Новомовою, вже не знала, що слово рівний мало колись і другорядне значення — «політично рівний», або що слово вільний колись могло означати «інтелектуально вільний», як людина, яка ніколи не чула про шахи, не може знати про другорядні значення, притаманні словам ферзь або пішак. Існує багато злочинів і помилок, які така людина просто неспроможна вчинити, оскільки вони не мають назви, а тому їх годі уявити. Передбачається, що з часом визначальні характеристики Новомови ставатимуть усе промовистішими — зменшуватиметься кількість її слів, дедалі вужчими ставатимуть їхні значення і так само зменшуватимуться шанси їхнього неправильного застосування.

Коли Старомова буде остаточно витіснена, порветься останній зв’язок, що поєднує людей з їхнім минулим. До того моменту історія вже буде переписана, але подекуди збережуться не до кінця цензуровані фрагменти з давньої літератури, і, якщо поновити знання Старомови, їх можна буде прочитати. У майбутньому такі фрагменти, навіть якби їм пощастило зберегтися, стануть незрозумілими і непридатними для перекладу. Перекласти якийсь уривок зі Старомови на Новомову можна буде тільки у тому разі, коли йтиметься про якийсь технічний процес, просту повсякденну дію, або якщо він за своєю суттю буде правовірним (добродумним — як сказали б Новомовою). На практиці це означає, що жодна книжка, написана приблизно до 1964 року, не може бути цілком перекладена. Дореволюційну літературу можна піддати лише ідеологічному перекладу — тобто змінивши не лише її мову, а й зміст. Візьмемо, наприклад, добре знаний уривок із Декларації Незалежності:

Дотримуючись змісту оригіналу, Новомовою неможливо перекласти цей уривок. Найточніший його переклад стиснув би цей уривок в одне слово думкозлочин. Повний переклад можливий лише у вигляді ідеологічного перекладу, у якому слова Джефферсона замінили б на панегірик абсолютній владі.

Насправді таким чином уже було трансформовано велику частину літератури минулого. З міркувань престижу бажано було зберегти пам’ять про певні історичні постаті, водночас привівши їхні досягнення у відповідність до філософії Ангсоцу. Перекладаються різні письменники, такі як Шекспір, Мільтон, Свіфт, Байрон, Дікенс та деякі інші: коли це завдання буде виконане, їхні оригінальні твори з усією тією літературою минулого, якій пощастило зберегтися, будуть остаточно знищені. Ці переклади вимагають повільної і копіткої праці, і навряд чи можна сподіватися, щоб їх було закінчено раніше першого або другого десятиліття двадцять першого сторіччя. Існує також велика кількість суто утилітарної літератури — безцінні технічні посібники тощо, які зазнають тієї ж долі. Саме для того, аби на переклад цих творів було достатньо часу, останнє ухвалення Новомови відкладено щонайманше на 2050 рік.

Влада: вчора, сьогодні — навічно

«1984» — один з найголовніших і вже точно найважливіший роман минулого сторіччя. Важко пригадати якийсь інший літературний твір, який би без зайвої манірності, настільки ж чітко, правдиво і жорстко поставив перед загалом таку ж важливу проблематику. А саме: що таке влада? Яка її природа? Куди прямує сучасне суспільство? Що таке справжня смерть, і яка саме смерть є справжньою — фізична смерть індивіда, а чи смерть його внутрішнього єства, при збереженні фізичного тіла? Що таке свобода, і як вона співвідноситься з владою? Чи можливий бодай найменший прояв свободи, нехай навіть у вигляді можливості мати свої власні глибоко приховані, вільні від примусу думки, в умовах абсолютної тоталітарної влади?

Погодьтеся, досить вагомий обшир запитань, або й навіть наріжний — і то не лише для сучасного Орвеллу суспільства, а й для нашого часу також. Маю підозру, що ці питання залишатимуться актуальними ще дуже тривалий час, аж поки не зміняться самі підвалини людського соціуму і принципи функціонування нашої цивілізації.

« 1984» було завершено 1949 року — це майже середина бурхливого і кривавого XX сторіччя, злам індустріальної епохи розвитку людства і початок постіндустріальної, інформаційної ери. Саме закінчилася Друга світова війна — кровопролитна і надзвичайно ефективна за показником нищення людей і створених ними благ. Вона відбулася лише через двадцять років після не менш кривавої, але дещо менш технологічної Першої світової. Природно, що Орвелл у романі не приховує своїх похмурих прогнозів щодо подальшого напряму розвитку цивілізації. Друга світова війна завершилася використанням нової надпотужної атомної зброї, здатної водночас нищити мільйони людей і руйнувати величезні міста-мегаполіси. Винахід цієї зброї відразу ж змінює сам принцип майбутніх масштабних воєн і викликає правомірне запитання: що станеться у разі масового застосування воюючими сторонами атомної зброї?

У 1962 році під час Карибської кризи наш світ опинився за якихось півкроку від відповіді на це досі теоретичне запитання. На щастя, ми так і не отримали цієї відповіді. Поки що. А Джорд Орвелл, пишучи «1984» у сорокових роках минулого сторіччя, вже тоді передбачав подібну ситуацію і логічно припустив, що так само, як невдовзі після Першої світової війни розпочалася Друга світова, після Другої світової неодмінно має відбутися Третя світова війна, але цього разу вже із застосуванням атомної зброї. Власне, світ «1984» — це світ після умовної Карибської кризи, яка так і не була розв’язана. Або ж, якщо завгодно, була розв’язана саме атомною зброєю, і людство нарешті отримало відповідь на запитання щодо атомної війни. А відповідь полягала у тому, що тотальна атомна війна була абсолютно не вигідна жодній із сторін-супротивників, бо цілковите знищення цивілізації означало й зникнення самої влади. А оскільки сама суть війни це і є один із найвищих проявів влади, то така війна була б абсурдною, бо суперечила б самим підвалинам влади, а отже — суперечила сама собі.

Ведучи мову про антиутопії, варто згадати, що найвідомішими зразками жанру, поруч з «1984», вважаються «Ми» Євгена Замятіна (1920) та «О дивовижний новий світ» Олдоса Гакслі (1932). Обидва ці тексти були написані раніше за «1984» і так чи інакше могли впливати, а швидше за все, і вплинули на Орвелла і створюваний ним пізніше роман. Наведу уривки з рецензії Орвелла на роман «Ми», яку він написав 1946 року:

У цій рецензії Орвел також висловлює свою незгоду з концепцією майбутнього тоталітаризму за Замятіним (і Гакслі), в якому держава «компенсує відібрану у громадян свободу спокоєм і добробутом». Орвелл вважає, що майбутні тоталітарні режими характеризуватимуться не лише обмеженням свободи, але й навмисним загальним зубожінням населення, утримуванням його у постійному страху, пригніченні і неуцтві.

Щодо роману Гакслі Орвелл категоричніший:

Ще одним підтвердженням впливу принаймні роману «Ми» на подальше написання «1984» є лист Джорджа Орвелла до Гліба Струве[32] від 17.02.44, в якому він дякує за те, що Струве надіслав йому книжку Замятіна, і, зокрема, пише: «Ви заінтригували мене романом «Ми», про який я раніше не чув. Такі книжки мене дуже цікавлять, і я навіть роблю нариси для подібного твору, який напишу раніше або пізніше».

Звичайно, належачи до жанру антиутопій, всі три романи мають ряд спільних рис у прогнозуванні можливого майбутнього цивілізації, серед яких деспотія влади, повне підкорення суспільства державою, злиття релігії і влади і надання останній метафізичних божественних рис, викорінення або боротьба з низкою природних інстинктів та характерних особливостей людини з метою ефективного здійснення влади і, нарешті, можливо найвизначальніша спільна риса — це опис майбутніх тоталітарних режимів як таких, що намагаються повністю знищити в людині особисте, індивідуальне, унікальне, переробити його і принести в жертву колективному, загальному, стандартному й уніфікованому. Тобто прадавній конфлікт «я — вони», на думку всіх трьох письменників, у майбутньому неодмінно вирішиться на користь «ми», оскільки саме такий стан суспільства і є головною передумовою здійснення над ним влади.

З другого боку, роман Орвелла має принципову відмінність від інших двох, а саме у трактуванні природи влади і її головної мети. У романах Замятіна і Гакслі метою влади був порядок у суспільстві, збереження його сталості, структури, надання існуванню його членів гармонії (у власному розумінні, звичайно), і навіть наділення їх щастям та спокоєм (в обмін на свободу, як це описується у романі «Ми», оскільки щастя є прямою протилежністю свободи, а тому задля того, щоб усіх зробити щасливими, потрібно всіх позбавити свободи). Тобто, якщо в обох випадках тоталітаризм має хоч якесь виправдання і влада лицемірно, а чи щиросердно виправдовувалася певною благою метою, то в Орвелла немає жодних ілюзій щодо справжньої мети здійснення влади. Свій погляд на кінцеву мету влади Орвел, найкраще виражає вустами О’Браєна:

Ось так, «черевик, який вічно чавить людське обличчя» — оце і є, за версією Орвелла, одвічна суть влади. І справді, поруч із цим відвертим і страшним у своїй правдивості визначенням природи влади, — і то саме людської влади, влади людини над людиною, — попередження про небезпеку, яку несе в собі механістичне суспільство, а чи обездуховлення людини унаслідок стрімкого розвитку науки і раціоналізації її існування вже не виглядають аж так зловісно і безпросвітно. Бо яка машина, яка умовна бездуховність чи раціоналізація світу може бути страшнішою за О’Браєна і за ту силу, яку він уособлює? До того ж від стерильного світу Олдоса Гакслі радше віє безкінечною нудьгою, яку відчуває головний герой у своєму невиразному бажанні повернутися до менш раціоналістичного існування, як такого, що більше відповідає людській природі. Тут немає місця тій сірій безвиході, невимовній самотності й усвідомленню приреченості на життя у світі, де минуле скасоване, знищене й розпорошене, а майбутнє навічно забетоноване у безкінечному сьогоднішньому дні, як це описано у «1984»:

У своєму романі Орвелл настільки глибоко і тонко ухопив саму суть тоталітаризму, розкрив принципи влади, справжню мету її існування і методи керування суспільством, що після публікації роман деякий час був під забороною навіть у Сполучених Штатах Америки — відносно вільне і демократичне суспільство, а надто його керівна верхівка вважали «1984» небезпечним навіть для себе. Що тоді казати про Радянський Союз, тоталітарна модель якого багато в чому стала зразком для творення похмурого світу «1984»? У країні навіки недобудованого комунізму цей роман побачив світ лише 1989 року, одночасно із «Архіпелагом ГУЛАГ», у якому Солженіцин, на відміну від останнього, прямо, без усіляких алюзій та фантазій, з конкретними іменами, місцями і датами описував злочини комуністичного режиму і його функціонерів проти власного народу. Отже, вочевидь, кремлівські геронтофіли, які своїми зотлілими на історичному вітрі руками все ще намагалися з усіх сил чіплятися за владу, а надто їхні вірні лакеї з численних міністерств, видавництв, редколегій і редакцій вбачали у цьому романі пряму небезпеку для того тоталітарного болота, яке вони розводили упродовж сімдесяти років. Мабуть, їх дуже обурював цей текст, якщо йому дозволили з’явитися лише за рік-два до краху про-гнилої червоної імперії, дозволили тоді, коли вже кілька років як дозволялося все, включаючи рок-музику, Бога, проституцію, рекет і навіть найжахливіше — приватне підприємництво.

До кінця життя Орвелл був послідовним і переконаним соціалістом. У когось, певно, цей факт може викликати природне здивування, оскільки у «1984» він безжалісно критикує саме соціалістичну модель суспільства, нехай і у крайньому тоталітарному його прояві. Тут варто зазначити, що Орвеллове розуміння соціалізму відрізнялося навіть від того, як його розуміли англійські соціалісти, які, із захопленням спостерігаючи за Радянським Союзом 30-х років, вважали, що для утвердження соціалізму у світі потрібна «міцна рука», яка б «мудро вела свідомі пролетарські маси до світлого майбутнього». Вони бачили лише прикрашений «індустріалізаціями» і «п’ятирічками за три роки» фасад червоної диктатури, яким СРСР прикривав від усього світу геноцид за соціальними та національними ознаками, як то голодомор 1932-1933 років, депортації цілих народів, смертні вироки без суду і слідства, концентраційні табори, в яких десятками мільйонів гноїли незгодних із режимом, та інші нелюдські злочини проти людей, що коїлися навіть не в ім’я утвердження якихось ефемерних майбутніх ідеалів, а лише задля утримання і поглиблення влади й терору. Орвелл же до самої смерті був переконаний, що справжній соціаліст — це той, хто прагне повалення тиранії, а не її утвердження. Саме тому він так негативно сприймав подальший перебіг подій у Радянському Союзі, коли після революції й повалення панівних класів утвердилося не безкласове суспільство, як було обіцяно більшовиками, а до влади прийшов новий панівний клас, набагато жорстокіший, кривавіший і лицемірніший за попередній.

Як зазначає сам Орвелл, до 1930 року він не мав чітко окреслених політичних поглядів. Він став соціалістом радше через відразу до знедоленого, занедбаного життя бідніших верств промислового робітництва, аніж через теоретичне захоплення плановим суспільством.

Після закінчення школи, коли майбутньому письменникові не було ще й двадцяти років, він виїхав у Бірму і вступив у лави Імперської поліції в Індії. Це була озброєна поліція, чи пак жандармерія. На цій службі він пробув п’ять років. Це був перший крок до усвідомлення Орвеллом підвалин влади і контролю над людьми як неминучої умови її існування.

У 1936 році Джорж Орвелл одружився. Майже того самого тижня почалася громадянська війна в Іспанії — перша ластівка майбутніх грізних подій, що на довгі роки охоплять Європу, а разом з нею і півсвіту. Подружжя виявило бажання поїхати до Іспанії та взяти учать у війні на боці іспанського уряду. В Іспанії Орвелл пробув близько шести місяців на арагонському фронті, поки фашистський снайпер не прострелив йому шиї.

Як писав сам Джорж Орвелл, у ранньому періоді війни чужинцеві нелегко було розібратися у внутрішній боротьбі, що велася між різними політичними партіями, прихильними до уряду. Через низку випадкових подій він вступив, як більшість чужинців в Іспанії, не до міжнародної бригади, а до міліції — P. О. V. М., прилучившись до так званих іспанських троцькістів. Таким чином, у першій половині 1937 року, коли комуністи здобули контроль (чи частковий контроль) над іспанським урядом і почалося переслідування троцькістів, Орвелл з дружиною раптом опинились між переслідуваними. Письменник тоді ще не знав, що для Сталіна в Іспанії точилося дві війни — другорядна війна проти фашизму і головна, таємна війна проти Троцького, за одноосібний вплив на міжнародний комуністичний рух. Насправді Орвеллу з дружиною дуже пощастило, що їм вдалося виїхати з Іспанії живими, та ще й не бувши жодного разу заарештованими, оскільки багато з-поміж їхніх друзів було розстріляно, інші просиділи довгий час у в’язницях чи просто позникали. Ці переслідування в Іспанії йшли поруч з великими чистками в СРСР і були лише їхнім відлунням. Суть обвинувачень — а саме: змова з фашистами — була в Іспанії і в СРСР однакова. Коли йшлося про Іспанію, Джорж Орвелл знав напевне, що ці обвинувачення брехливі і безпідставні. Увесь цей досвід став для письменника вельми цінною наукою: він переконався, як легко тоталітарній пропаганді керувати думкою освічених верств населення навіть у так званих демократичних країнах.

В Іспанії Орвелл разом з дружиною були свідками, як невинних людей кидали у в’язниці тільки тому, що їх запідозрювали лише в неправомірних помислах. А повернувшись до Англії, він побачив, що розсудливі й добре інформовані оглядачі вірять в усілякі неймовірні оповідки про змови, зраду та саботажі, про які інформувала преса з московської судової зали.

Роман «1984» побудований за класичною оповідною схемою і складається із трьох частин. У першій частині ми маємо зав’язку всієї подальшої оповіді, в якій описується світ головного героя роману, Вінстона Сміта, так би мовити, розставляються декорації для всієї подальшої дії. Друга частина присвячена його коханню з Джулією і налагодженню контактів з О’Браєном у надії розпочати підпільну діяльність проти Партії. А третя частина оповідає про «лікування» Вінстона у Міністерстві Любові.

Та якщо оголити структуру «1984» до самої основи, дістатися до його каркасу, то ми, по суті, отримуємо дві рівнозначно вагомі частини роману. Перша частина — це запитання Вінстона щодо світу, в якому він живе. Він ставить ці запитання самому собі, занотовує їх у щоденник, подумки рефлексує над ними і врешті-решт дає на них власну відповідь. Друга частина — це немов катарсис навпаки, коли у Міністерстві Любові О’Браєн послідовно порушує всі ті запитання, які колись ставив собі Вінстон, і так само послідовно, вагомо і переконливо дає на них свої відповіді, тобто відповіді Партії, які не лише перекреслюють і заперечують всі колишні уявлення Вінстона, а й урешті-решт перекреслюють його самого, знищують його особистість, анулюють його єство. Тобто Вінстон отримує справжні відповіді на те, що його завжди цікавило, але ці відповіді унеможливлюють подальше існування його самого. У цьому випадку твердження, що знання оплачуються дорогою ціною, доведене до найвищого ступеня.

Вінстон стверджує, що тотальне маніпулювання історією і реальністю неможливе, допоки хоча б одна людина буде знати, що, наприклад, Партія не винаходила літака, гелікоптера чи паровоза, що Океанія не завжди воювала з Євразією, а ще вчора вела війну з Остазією, і що виробництво шоколаду насправді не зросло, а зменшилося. Відстоюючи своє переконання, що, попри увесь терор і всю брехню, якими просякнуте сучасне йому суспільство, здоровий глузд все одно не перемогти, Вінстон максимально оголює конфлікт і зазначає, що «свобода — це можливість сказати, що 2 + 2 = 4», тобто він не вірить у можливість всеохоплюючого заперечення самоочевидної об’єктивної реальності.

Проте, потрапивши у Міністерство Любові, Вінстон зіштовхується з партійною логікою О’Браєна — він своїми збоченими аргументами щоразу спростовує всі логічні міркування Вінстона, які на початку видавалися йому непохитними. О’Браєн послідовно доводить, що реальність — це лише породження свідомості. Без свідомості не існує реальності. А оскільки Партія контролює свідомість, отже, вона контролює і реальність. Такий підхід, хоча, можливо, й не відображає так званого об’єктивного стану речей, водночас є надзвичайно корисним і продуктивним у питаннях, що стосуються нав’язування масам певних ідеологічних платформ, маніпулювання фактами, перекручування історичних свідчень і навіть заперечення очевидних речей.

Звичайно, для досягнення бажаного результату тут також застосовується один важливий принцип, а саме дводумство, за допомогою якого і досягається маніпулювання дійсністю у межах власної свідомості. У книжці багато розповідається про принципи застосування дводумства, цього ефективного інструменту маніпулювання дійсністю і наріжного каменя владарювання Партії, але водночас декому може здатися, що принцип дводумства носить дещо перебільшений, гротескний, а чи символічний характер. Для того, щоб краще продемонструвати, наскільки успішно застосовується дводумство у не вигаданій, художній, а у нашій, так би мовити, справжній реальності, варто навести кілька простих прикладів-тверджень із застосуванням дводумства:

а) у Криму російських військ немає;

б) російські війська забезпечували приєднання Криму до РФ.

[32] Російський поет, літературний критик, літературознавець і перекладач, який після Жовтневої революції емігрував до Англії (прим. ред.).