1984: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— О двадцять третій тридцять.

— У гуртожитку — о двадцять третій. Але, звичайно, треба повернутися раніше. Ой! Киш, гидота!

Вона несподівано крутнулася на ліжку, схопила з підлоги черевик і по-хлоп’ячому пожбурила ним у куток, достоту так, як уранці на Двохвилинні Ненависті вона жбурляла словником у Ґолдштайна.

— Що сталося? — здивувався він.

— Пацюк. Я бачила, як він вистромив свій поганий писок з-під панелі. У нього там нора. Але я добряче його налякала.

— Пацюки! — прошепотів Вінстон. — У цій кімнаті[22]!

— Їх тут скрізь повно, — байдуже сказала Джулія, знову лягаючи. — У нас в гуртожитку вони навіть на кухні. У деяких районах Лондона вони просто кишать. Знаєш, вони нападають на дітей. Ага, нападають. На деяких із тих вулиць жінки не наважуються залишити немовля бодай на кілька хвилин. Здоровенні і бурі, вони крадуть дітей. А найстрашніше, що ці бандюгани завжди...

— Припини! — зажмурившись, вигукнув Вінстон.

— Любий! Ти зовсім зблід. Що сталося? Ти їх так боїшся?

— Я їх найбільше боюся! Пацюки!

Вона пригорнулася до нього й обвила його руками й ногами, ніби захищаючи його теплом свого тіла. Він поволі розплющив очі. Кілька секунд йому здавалося, ніби він знову провалився у жахіття, яке все життя час від часу йому снилося. Завжди повторювалося майже те саме. Він стояв перед стіною темряви й відчував, що з іншого боку причаїлося щось нестерпне, щось настільки жахливе, що він навіть не міг поглянути на нього. Уві сні його завжди опановувало відчуття, ніби він сам себе обманює, бо в глибині душі знає, що насправді було за тією стіною темряви. Здавалося, він навіть міг витягти звідтіля те щось, але це вимагало величезних зусиль, так ніби вивертати назовні свій мозок. Він щоразу прокидався, так і не дізнавшись, що то було: але він усвідомив, що воно якось пов’язане з тим, про що говорила Джулія, коли він її урвав.

— Пробач, — сказав він. — Це пусте. Я просто не люблю пацюків, от і все.

— Не турбуйся, любий, ми не станемо тут терпіти цю мерзоту. Перед тим як іти звідси, я ганчіркою заткну їхню нору. А коли прийдемо сюди наступного разу — принесу цементу, і ми надійно забетонуємо їх у стіні.

Він уже встиг трохи оговтатися від нападу паніки. Трохи присоромлений, він сів в узголів’ї ліжка. Джулія підвелася, вдягла свій комбінезон і приготувала каву. Пахощі, що ширилися від каструлі, були такими сильними і звабливими, що вони зачинили вікно, аби, почувши цей запах, ніхто ззовні не зацікавився ними. Але ще кращою за смак кави була та особлива шовковистість, що їй надавав цукор — за роки користування сахарином Вінстон майже забув про нього. Джулія блукала кімнатою, засунувши одну руку до кишені, а в іншій тримаючи шматок хліба з намазаним на нього джемом, її погляд байдуже ковзав полицею з книжками, вона показувала, як ліпше відремонтувати розсувний стіл, з розгону сідала у подерте крісло, щоб з’ясувати, чи зручно у ньому сидіти, і з поблажливим здивуванням роздивлялася безглуздий годинник з дванадцятигодинним циферблатом. Вона принесла до ліжка скляне прес-пап’є, щоб роздивитися його у кращому освітленні. Він узяв його в неї з рук, як завжди вражений м’якою, прозорою, наче вода, поверхнею скла.

— Як ти думаєш, для чого це? — запитала Джулія.

— Думаю, ні для чого, тобто я маю на увазі, що навряд чи його використовували для чогось конкретного. Цим воно мені й подобається. Це маленький уламок історії, який вони забули змінити. Це послання з історичної давнини — якби ж знати, як його прочитати.

— А он та картина, — вона показала на гравюру на протилежній стіні, — їй також сто років?

— Більше. Думаю, їй не менш ніж двісті. Точно не вгадаєш. Сьогодні неможливо визначити, коли що було виготовлене.

Вона підійшла, щоб краще роздивитися гравюру.

— Ось тут та зараза вистромила голову, — сказала вона, стукнувши черевиком по панелі якраз під гравюрою. — Що це за місце? Я вже десь його бачила.

— Це церква, принаймні колись була церквою. Вона називалася Собором Святого Климента Данського. — Він згадав уривок віршика, якого навчив його містер Чаррінґтон, і напівностальгійно продекламував: —«Помаранчі і лимони, Сент-Климента кажуть дзвони!»

І, на його подив, вона продовжила:

— Я не пригадую, як там далі. Але пам’ятаю, як закінчується: «Запалю я свічку — час тобі у ліжко. А візьму ножа — прощавай твоя душа».

Це були наче дві частини пароля. Але мав бути ще один рядок після «А Олд-Бейлі все бубнить, віддавай мені їх вмить!» Можливо, якщо добряче напосісти на містера Чаррінґтона, він таки зможе його пригадити.

— Хто тебе цього навчив? — запитав він.

— Мій дід. Коли я була малою, він мені його розказував. Його розпорошили, коли мені було вісім — коротше кажучи, він зник. Цікаво, що таке лимон, — несподівано додала вона. — А от помаранчі я бачила. Такі круглі жовті фрукти з товстою шкіркою.

— Я пам’ятаю лимони, — пригадав Вінстон. — У шістдесятих їх було повно. Вони були такі кислі, що лише від самого їхнього запаху вже починалася оскома.

— Б’юся об заклад, що за картиною живуть клопи, — сказала Джулія. — Коли-небудь я зніму її зі стіни й добре вичищу. Гадаю, нам час іти. Мені треба змити косметику. Як тоскно! А потім зітру з тебе помаду.

Вінстон ще кілька хвилин лежав на ліжку. Почало сутеніти. Він повернувся до світла й лежав, розглядаючи скляне прес-пап’є. Його більше цікавив навіть не сам уламок коралу, а внутрішній простір скла. У ньому була глибина, а проте воно було прозорим, наче повітря. Здавалося, поверхня скла — це наче веселка в небі, яка охоплює крихітний світ з власною атмосферою. Йому здавалося, ніби він навіть може проникнути в неї, і що насправді він уже перебуває там, усередині, разом з ліжком із червоного дерева та столом із розсувними ніжками, і годинником, і гравюрою, й самим прес-пап’є. Прес-пап’є — це кімната, в якій він перебуває, а корал — це їхні з Джулією життя, замкнені у вічності усередині кристалу.

Розділ 5

[22] Пацюки! — промурмотів Вінстон. — У цій кімнаті! Жах, із яким Орвелл ставився до пацюків, добре відомий. Те, що один із його товаришів по Іспанській громадянській війні називав його «фобією», могло призвести до трагічних наслідків, бо іноді він вихоплював револьвер і стріляв у тварину, яка потрапляла до їхнього шанцю. Підсиленого тісним простором відлуння було достатньо, щоб спровокувати обидві сторони. У результаті одного з таких конфліктів кухня перетворилася на руїни і було знищено два автобуси з підкріпленням для фронту... У давнину китайці вигадали метод тортур, коли голодних пацюків випускали на знерухомлених жертв.