В зеленовато-синю даль,
Як білі хати простяглися,
І не страшна їм всяка шваль.
Чи Мудрий міг колись повірить,
Навіть, подумать, що колись
Усі слов’яни непокірні
Зможуть в одну сім’ю зійтись.
3.7.1967 р.
КОЛИ ПОГЛЯНУ Я НА ЗОРІ
Ну звідки, скажіть, ті красоти,
І звідки той солод весни? –
Що тягнуть до жінки, як соти,
Як зрілі з пергою меди?
Ну звідки, скажіть, ті бажання,
І звідки гіпноз той, скажи,
Що варто на неї поглянуть
Й не можеш уже відійти.
Коли погляну я на зорі,
Які всю ніч палахкотять,
Мені здається я на морі,
І всі жінки мене хотять.
О, як би я, так би сказати,
Як дівка свій відкриє грот,
Хотів би дівку цілувати,
І хай про це гримить народ.
О, як би я заліз в ту скриню,
Де мед дівчина береже,
І весь би згриз його, як диню,
І заодно – дівчину теж.
Я знаю, що твоїй красуні,