Чортова корчма (збірка): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

«Мозе сце, — каже орендар, — пан добродзій позволі килішек?»

— Випив запорожець і другу, якось йому повеселійшало, неначе помолодшав. А тут як ушкварять музики джинжируху! — тай гарно ж грали, матери їх лихо: скрипка так і виспівує, бубони і гудуть гуркотять, цимбали мов дзвоники дзвонять. Як почув старий так аж жижки в його затрусились, самі ноги затупотіли. Зараз і почали танцювати. Дівчата такі гарні, одна в одну. Пішов у танець і той чорт, що привів запорожця. Знатно танцює, гаспидів син! Не вдержавсь і старий, ну, й собі по запорожськи і викрутасом, і вихилясом, цокотить підківками, вистрибує, ноги вище голови піддирає. Парубоцтво й дівчата кругом обступили, дивують ся, на чорта вже не дивлять ся. Танцював старий, поки в його духу не захопило. А тут де не взявсь орендар із фляшкою і знов до його.

«Мозе пан добродзій позволі килішек вудки?»

— А запорожцю того тільки й треба; випив, трошки віддихав і знов пішов із чортом козачка. Як натанцювались, повів чорт старого по других покоях. Увійшли в один, усе парубки та дівчата, сидять собі парками: розмовляють і чоломкають ся. Увійшли у другий, аж там грають у карти: на столі грошей, мідні й срібні, а кругом стола людий-людий: були між ними і з сивими чубами... Не счув ся запорожець як і сам став грати. Здали карти раз, в друге — вже й таляра програв! Що за біс! думає собі, — у одного чоловіка усе тузи. Коли зирк, аж він виймає з кишені карти. Запорожець черк його по пиці, а той старого за груди.

«Е, ні, — гримнув запорожець, — постривай, роби що небудь одно, коли шахруєш, так і шахруй, а я почав тебе бити, так і буду товкти!» — Та і в друге йому затопив.

— Той ґвалту; відкіля ні взявсь орендар, до запорожця, як крикне:

«3а сцо ви бєте моїх гостий?... Ми вас прозенемо з компанії!..»

«Мовчи, чорте, — гримнув запорожець, — зась тобі до людий, знай своє пекло!..»

«Який я цорт, — відказує орендар, — я чесний єврей!»

«Брешеш, — каже запорожець, — от як стягну з тебе жидівські галанці, тай відотну тобі хвіст, щоб знав як приймати шахраїв до гурту!...»

— А чорт, що привів запорожця, смик орендаря за шляфрок.

«Хто сахрує, хто?» — загугнів орендар; неначе й не знає хто.

«Ась хто», — гримнув запорожець, та знов черк по пиці шахрая.

— А орендар до його:

«Як ти осміливсь ошукувати пана добродзія. — Далі каже другим: — 3абирайте, панове, його гросі і зеніть з карчми!.. Я приймаю тільки цесних людий!»

— Духом розхапали гроші, женуть шахрая в потилицю, а жид до запорожця з фляшкою.

«Мозе пан добродзій позволі килішек вудки?»

— Частує запорожця, а тут прибігли дві дівчини, такі гарні, певно відьми: білі, повні, щоки горять, очи як зірочки ясніють; втомились танцюючи, так повні груди так і піднімають ся до гори. Вхопили старого під руки тай повели.

«Потанцюйте ще, добродію, — просять, — люди кажуть, що мабуть чорти у вас сидять у чоботях».

«А може й сидять, — каже запорожець, — бо чорт мене о6ував».

— Знов пішов гайдука садити, так за відьом і держить ся: на силу вже чорт вивів його з корчми Сказано: запорожська натура і байдуже йому: з яким би не гуляти!.. Повів чорт запорожця до дому; на силу диба неборак: дуже таки втомив ся, обома руками держить ся за хвіст, аж стогне сердешний чорт. Як дійшов старий до своєї господи, попрощав ся з чортом, тай став стукати у двері. Відчинила бабуся, світить, а запорожець до неї, ну її обіймати та до серця тулити, а баба від його, трохи каганця не впустила.

«Бог із вами, добродію, що се ви робите, чи ви не здуріли?»

— На силу його утихомирила і положила спа ти. На другий день прокинув ся запорожець, дивить ся — бабуся стоїть коло його ліжка.

«А що, — спитав запорожець, — чи вже благовістили до церкви?»

«Де вам благовістили! — каже баба, — добрі люди вже й пообідали; я вже думала, чи не заснули ви на віки вічні!»

Як схопить ся запорожець, як крикне:

«Ну, не бісового ж тобі сина ті чорти! Чого гаспиди наробили: на різдво не довелось мені в церкві бути й Богу помолити ся! Ні, — каже, — сього не можна... Як таку волю їм дати, то вони всіх людий з пантелику зібють; мабуть не я один опізнивсь до церкви!...»

— Одяг ся і пішов до попа, розказав йому все як було, зібрали мірян, порадились, тай рішили: спалити діявольську корчму, так хоч і спалили, а всеж таки що року, перед різдвом товчуть ся і бенкетують тутечки чорти й відьми. Як бачите, — ніхто й цегли не бере на печі, боять ся. Так ся анахтемська руїна мабуть буде стояти аж до кіпця світа!...

— Добре, — додав парубок, — що тоді були на світі такі люди, як оцей запорожець, що розказую; було кому й довідать ся, що шинкують чорти; а теперички кождому байдуже...

Борис Грінченко