Драматичні твори: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Поява «Сави Чалого» І. Карпенка-Карого' на рубежі двох століть була вельми своєчасною, бо саме в цей період загострювався національно-визвольний рух на Україні і проблема вірності національним інтересам, проблема національної зради набувала актуальності, тим більше що в творі вона постає в яскравому соціальному, класовому обрамленні. На думку

І. Франка, «драма мала велике значення для сучасної України, плямуючи

22

інтенцп сучасного національного ренегатства» ,

Слідом за «Савою Чалим» І. Карпенко-Карий пише ще одну історичну драму — «Гандзя» (1902), твір, що зазнав найсуперечливіших оцінок в українському літературознавстві — від неприхованої апологетики до рішучого засудження. У повоєнні роки він не входив до жодного з видань творів драматурга.

В основу п’єси покладено вже не історичну пісню, а джерела, взяті з історичної праці М. Костомарова «Руина. Гетманства Брюховецкого Многогрешного и Самойловича» (1879—1880). Терміном «руїна» у дослідженнях дожовтневих істориків визначався період української історії 1663—1687 рр. У праці М. Костомарова наведено факти про трагічну долю вродливої бранки Гандзі, яка за химерами долі переходить з рук до рук. І. Карпенко-Карий дещо ускладнив сюжетну канву: від гетьмана Правобережної України Петра Дорошенка Гандзя потрапляє до димерського полковника Пиво-Запольського, згодом знову до Дорошенка, він дарує її турецькому падишахові, але по дорозі її відбиває один з есаулів гетьмана польської частини Правобережної України Ханенко, який ховає Гандзю у Білоцерківській фортеці. Пкво-Запольський викрадає Гандзю, за що Ханенко вбиває його, а Гандзя, яка покохала Пиво-Запольського і заради нього прийняла католицтво, кінчає життя самогубством.

Оскільки не один раз драматург вдається до висловів на зразок слів Пиво-Запольського: «Я вкрав у Дорошенка прекрасну, як сама Україна, дівчину Гандзю!», то всі дослідники вважали, що, за задумом автора, Гандзя мала символізувати Україну.

Зійшовшись на думці, що драма «Гандзя» була кроком назад порівняно з трагедією «Сава Чалий», явною невдачею автора, що виявив ідейну недолугість і’ безнадійну плутанину в політичних оцінках, яких тільки гріхів не приписували драматургові деякі історики літератури, діючи в усталених культівщиною і епохою застою суспільних обставинах. А наслідок цього — безпідставне ігнорування п’єси видавництвами. Думається, що успіх драми на українській сцені на початку XX ст. є прямим запереченням мистецької й ідейної «недолугості» твору. А втім, глибинний, безсторонній, об’єктивний аналіз цієї «одіозної» п’єси І. Карпенка-Карого ще попереду.

На схилі Віку І. Карпенко-Карий повертається до свого улюбленого жанру: працює над соціальними комедіями на тему «батьки і діти», що мали скласти трилогію. Але здійснити йому вдалося тільки дві перші п’єси — «Суєта» (1903) і «Житейське море» (1904). Третю, яка мала б називатись «У пристані» або «Старе гніздо», написати хворому драматургові вже не довелося.

У «Суєті» сатирично зображено і -представників буржуазної інтелігенції, що, вийшовши з простого-народу та відірвавшись від нього, стали моральними покручами, і представників простого селянства, яких теж поглинула манія вибитись у пани, якщо не самим, то хоча б їхнім дітям. Виразник позитивних ідеалів автора селянин Карпо Барильченко, протиставлений його «розпаношеному» брату, заявляє: «Нещасна земля, гірка твоя доля! Тікають від тебе освічені на твої достатки діти і кидають село у тьмі!.. Хоч. задушіться тут — нема їм діла. Вони чужі нам,_# а ми їм. Забрали все, що можна, від землі, виснажили гречкосія і покинули! Ані лікаря, ані ученого, хазяїна, ані доброго адвоката — нікого нема в селі! Тільки вивчився: прощай, батьківська стріха, прощай, село, навіки!» І далі той же Карпо каже: «Немає гірше, як чоловік, зіпсований життям і оточенням, потеряє натуральний розум: в голові макітриться, все ходе вверх ногами, і він сам ходе у тьмі та стукається лобом то об той, то об другий чужий одвірок і до смерті вже не вийде на шлях простої, звичайної людини!»

Завдяки своїм неабияким сценічним якостям, гострій комедійності, разючій сатиричності соціальна комедія «Суєта», за визнанням самого

0 Ф ф ш 9

автора, прославила його, «як ще и досі шодиа.пєса так не славила» .

У «Суєті» І. Карпенко-Карий висловив свої погляди на значення комедійного жанру для суспільного життя. Один з головних персонажів, відставний військовий писар Іван Барильченко, який мріє про сценічну діяльність, заявляє: «В театрі грать повинні тільки справжню літературну драму, де стражданню душі людської тривожить кам’яні серця і, кору льодяну байдужості на них розбивши, проводить в душу слухача жадання правди,-жадання загального добра, а пролитими над чужим горем сльозами убіляють його душу паче снігу! Комедію нам дайте, комедію, що бичує сатирою страшною всіх, і сміхом через сльози сміється над пороками, і заставляє людей, мимо їх волі, соромитись своїх лихих учинків».

Порушена в «Суєті» тільки частково проблема театрального мистецтва стала провідною в другій частині незавершеної трилогії — «Житейському морі», у якій Іван Барильченко стає центральним персонажем. Тепер він — популярний, талановитий актор, якому, однак, бракує справжнього характеру, щоб утриматись від спокуси перед «грошовим мішком», від негатив-

23 Карпенко-Карий /. (Тобілевич /. К). Твори: В 3 т.— Т. З.— С. 263;

ного впливу буржуазної моралі, театральної богеми, яка руйнує творчість і родинне щастя актора. Зневірившись у буржуазному середовищі, головний герой твору прагне краси і правди життя: «Ні, в смерті красоти нема! Красота — життя! І я хочу жить, жить, по правді жить!.. Правда там, де землю поливають кривавим потом праці». Але втілити цю ідею головного героя у* третій частині трилогії, як уже зазначалося, драматургові не довелось.

Обидві останні комедії І. Карпенка-Карого свідчили про те, що письменник шукав нових шляхів у власній творчості, виходив на нові рубежі української драматургії, позначені віяннями початку XX сторіччя. Тема життя інтелігенції, яка до того тільки зрідка з’являлася в українській драматургії, оскільки царська цензура особливо прискіпливо ставилась до цієї тематики,. виводила І. Карпенка-Карого на шлях, який торували далі його молодші наступники.

За життя І. Карпенко-Карий видав усі вісімнадцять сзоіхЪригінальних п’єс у п’ятитомному зібр'анні «Драми і комедії» (1897—1905). Поза межами видання залишились тільки згадані вже вище переробки, здійснені у 1884—

1885 р., та ще одна — «Судженої конем не об’їдеш» (1892), в основі якої лежала комедія Еркмана-Шатріана «Наш друг Фріц». У різний час драматург по-різному.ставився до цих творів. У 1897 р., ображений несправедливим звинуваченням у плагіаті на сторінках газети «Мировые отголоски», І. Карпенко-Карий у листах до Товариства російських драматичних письменників і оперних композиторів просив вилучити комедію «Судженої конем не об’їдеш»

із списку його творів. Відповідно цю, як і інші переробки, він не включив до зібрання своїх творів, але цілком справедливо, що тексти їх вперше опубліковано в додатках до третього тому тритомнрго зібрання творів (1960—1961).

Творчість І. Карпенка-Карого — вершина української драматургії 80—90-х років XIX — перших років XX ст. Драматург продемонстрував глибинність аналізу соціальних конфліктів, справжню, а не показну народ-і/ість, яка полягала не в простих запозиченнях з фольклору й етнографії, а в збагаченні його творів народною мудрістю. Мова його героїв, хоч і позначена поспіль особливостями південноукраїнських говорів, яскраво індивідуалізована, насичена фразеологізмами, приказками і прислів’ями, специфічними термінами, підслуханими в сільській глибинці і в чиновницько-бюрократичному середовищі, у різних суспільних верствах, іноді й у декласованого, елементу. Народна пісня в п’єсах І. Карпенка-Карого не грає ілюстративної ролі, як це часто трапляється в творах драматургів, що культивували так званий етнографічний реалізм, а завжди виконує конкретну функцію у творенні характеру чи руханні дії твору. Всі п’єси І. Карпенка-Карого позначені динамічністю дії, яскравою сценічністю,, що забезпечувало їм успіх у глядача. Майстер діалогу, І. Карпенко-Карий не гребував таким традиційним засобом, як монолог, особливо внутрішній, який, однак, ніколи не порушував загальної динаміки твору. У кращих п’єсах І. Карпенка-Карого завжди спостерігається єдність змісту і форми. Психологізм його героїв розкривається в конкретних подіях, у думках і вчинках, що ріднить його з російськими драматургами О. Островським і Л. Толстим, з творами західноєвропейської психологічної драми.

Як ніхто з українських драматургів другої половини XIX ст., І. Карпенко-Карий розгорнув широку картину життя українського народу, показавши класову диференціацію в його середовищі, опоетизувавши красу духовного світу простих людей і сатирично висміявши звиродніння панівних верхів.

Розвиваючи дві паралельні тенденції в українському театрі — романтичну і реалістичну, які органічно взаємодоповнювались, І. Карпенко-Карий створив свій театр, який, спираючись на традиції, що йшли від І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка і Т. Шевченка, сягнув вершин критичного реалізму, цілком відповідаючи духові часу, естетичним потребам тогочасного глядача і глядача наступної епохи.

Драматична творчість І. Карпенка-Карого — це найвище досягнення нашого класичного театру, театру корифеїв, що стало школою для українських радянських драматургів. Ранній Микола Куліш («97», «Комуна в степах»), І. Микитенко, О. Корнійчук генетично пов’язані з драматургією І. Карпенка-Карого.

Письменник протягом усього життя пильно стежив за розвитком російської літератури, перебував у тісних контактах з окремими діячами російської культури, зокрема, був особисто знайомий з Л. Толстим, зазнав на собі конкретного їхнього впливу. Але й драматургія ї. Карпенка-Карого не лишилася без впливу на діячів російської культури. Адже під час гастролей українських труп поза межами України вистави п’єс І. Карпенка-Карого дивилися глядачі російських міст, передусім Петербурга і Москви, а серед них були і згаданий уже Л. Толстой, і А. Чехов, і В. Стасов, і М. Нестеров, і В. Короленко, і М. Горький, який під час свого відпочинку в селі Мануй-лівці на Полтавщині влітку 1897 р. організував аматорський театр, у якому за його настійною вимогою було поставлено «Мартина Борулю».

Після Великої Жовтневої соціалістичної революції драматургія І. Кар-пенка-Карогр збагатила репертуар українських радянських театральних колективів. Ці вистави дивиться глядач не тільки нашої республіки, а й різно-національний глядач під час гастролей наших колективів у різних закутках всієї Радянської країни.

П’єси І. Карпенка-Карого видавались понад двадцять разів у перекладах російською мовою — загальним тиражем більш як сто тисяч примірників, а «Хазяїн», «Мартин Боруля», «Безталанна» неодноразово виходили у перекладах різних авторів. М. Рильський високо оцінив блискучі переклади, здійснені Б. Тургановим.

Були окремі спроби сценічного втілення п’єс І. Карпенка-Карого на російській радянській сцені і на сценах інших братніх республік, але справжні відкриття драматургії Карпенка-Карого ще попереду. Як попереду й справжнє прочитання Карпенка-Карого українським театром.

За драматургією І. Карпенка-Карого — майбутнє, бо це наша класика, яка ніколи не стдне байдужою наступним поколінням читачів і глядачів.