Драматичні твори: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

4702590ЮС -502

-передплатне

М221 (04) - 89

© Р. Я. Пилипчук, вступна стаття, І8ІМ 5-12-009281-0 упорядкування, примітки, 1989

і^В історії української культури^ і суспільно-політичного руху другої половини XIX — початку XX ст. І.^Карпенко-Карий займає одне з найпо-чесніших місцьиАктивний діяч аматорського театру в 60—70-х роках, діяльний член таємного революційного гуртка в Єлисаветграді кінця 70-х — початку 80-х років, театральний рецензент, прозаїк, драматург, актор і організатор театральної справи — ось ті означення, які складають узагальнену дефініцію І. Карпенка-Карого як історичної особистості. Але найбільше відомий був І. Карпенко-Карий за життя (і таким лишається досі в народній свідомості) як драматург. Історики української драматургії і театру дійшли висновку, що у другій половині XIX ст., власне до виходу на суспільну арену Лесі Українки, найбільшим українським драматургом був І. Карпенко-Карий. Один з корифеїв українського театру, .саме він у загальновизнаній драматургічній тріаді, поруч з М. Кропивницьким і М. Старицьким, став творцем соціальної драми, свідомо йдучи на розрив із тими традиціями етнографічно-побутового театру, які ще продовжували живити музично-драматичну стихію українського театру, ту стихію, яка й досі інколи видається ледве не єдиновизначальною національною прикметою українського театру, що нібито становить національну його природу. І. Карпенко-Карий як новатор залишався глибоко національним драматургом, але він повніше, ніж його сучасники, засвоював досвід російської і західноєвропейської драматургії, прагнучи вивести український театр на нові рубежі.

Коли І. Карпенко-Карий помер, один з найвидатніших його сучасників, великий український письменник і вчений Іван Франко написав такі проникливі слова: «І знов наше письменство понесло велику страту... Чим він був для України, для розвою її громадського та духового життя, се відчуває кождий, хто чи то бачив на сцені, чи хоч би лише читав його твори; се зрозуміє кождий, хто знає, що він був одним із батьків новочасного українського театру, визначним артистом та при тім великим драматургом, якому рівного не має наша література та якому щодо ширини та багатства творчості, артистичного викінчення і глибокого продумання тем, бистрої обсервації життя та ясного і широкого світогляду не дорівнює ані один із сучасних драматургів не тільки Росії, але й інших слов’янських народів»

[ Іван Карпович Тобілевич народився 17 (29) вересня 1845 р. в с. Ар-сенівці Великовисківської волості Ольвіопольського (згодом —■ Бобринець-кого, пізніше — Єлисаветградського) повіту Херсонської губернії (тепер — с. Веселівка Новомиргородського району Кіровоградської області). У метричній книзі арсенівської церкви у графі про батьків новонародженого зазначено: «Проживающий в слободе Арсениевка 2-і;о разряда дворянин Карп Адамович Тобилевич и законная жена его Евдокия Зиновиевна, оба православного исповедания» ^{1. На той час батько ще вважався дворянином, хоч не мав достатньої кількості документів для підтвердження свого дворянського походження. У діловодстві колишнього Департаменту герольдії правительствуючого сенату зберігається велика папка документів, з яких видно, що Карпо Адамович Тобілевич багато разів безуспішно добивався визнання свого шляхетського походження, оскільки в різних документах по-різному фігурувало прізвище предків Тобілевичів: Тобілевич, Тобелевич, Тубїлевич. Це й було формальним приводом для відмови у затвердженні роду Тобілевичів у дворянському званні. Добре поінформований у цій'справі, навіть беручи участь у складанні різних прошеній, Іван Карпович Тобілевич згодом покладе батькове домагання оформити своє дворянське достоїнство в основу комедії «Мартин Боруля» (1886).}

Прадід Івана Тобілевича — Семен, дід .Адам і ратько Карпо походили з містечка Турія (колишньої Київської губернії, тепер Черкаської області), де мали власні невеличкі грунти, але рід настільки збіднів, що вже Карно ТоОілевич змушений був працювати управителем чужих маєтків, часто міняючи місце проживання.

Мати ж Івана Карповича, Євдокія Зінозіївна Садовська, походила з козацького роду, з містечка Саксагані Катеринославської губернії (тепер— с. Саксагань П’ятихатського району Дніпропетровської області). Але цей вільний козацький рід потрапив у кріпацьку залежність до пана Золотницького. І Карпові Адамовичу довелося наречену викуповувати.

Батько і мати мали сильні і красиві голоси. Крім того, батько був цікавим оповідачем-гумористом. «Його спосіб розповідати, вираз обличчя, інтонації голосу і при тому надзвичайна дотепність примушували всіх тих, хто його слухав, аж лягати від реготу. Сам Карпо Адамович, розповідаючи, залишався серйозним, стриманим і навіть трохи суворим. Він ніколи не виявляв своїх почуттів яким-небудь рухом обличчя, навіть у ті моменти,, коли його розповідь викликала гомеричний сміх у слухачів. Отим умінням артистично розповідати Карпо Адамович наділив і своїх синів — Івана, Миколу й Панаса» ^{2,— свідчила друга дружина І. Тобіліевича — Софія Тобілевич.}

/"ЙЇГОгчі роки Іван Тобілевич провів у сільському середовищі, в рідній Арсенівці та у с. Камінно-Костуватому, звідки виніс перші враження не тільки

від краси природи й естетики народного побуту, а й дитяче сприйняття соціальної несправедливості. Малий Іван став рано замислюватися над серйозними, не для дитячого віку, питаннями.

Коли хлопцеві минуло десять років, батько віддав його до Бобринецької трикласної повітової Школи.

Перший рік навчання, коли Іван жив на чужій квартирі у сердитої, скупої жінки, яка обдирала своїх квартирантів, настільки дався взнаки, що він тяжко захворів. Це глибоко вразило батьків, і вони купили на околиці Бобринця — Рущині хату, живучи в якій і закінчив школу Іван 1859 р.; тут же мешкали, навчаючись, і молодші брати.

Завдяки винятковим здібностям, наполегливості у навчанні, зразковій поведінці Іван Тобілевич здобув повагу не тільки серед учнів, а й учителів.^ Учитель історії Гордов^:навіть запрошував Івана до себе додому і давав йому книжки для читання.

|Здавалося б, перший учень мав би продовжити навчання, але насправді трикласна Бобринецька повітова школа була першим і останнім офіційним освітнім закладом для майбутнього письменника і актора. Далі йому, як і багатьом іншим самородкам з народу, довелося закінчувати життєві «університети». Оскільки для вступу на державну службу треба було мати шістнадцять років, Іван Тобілевич у чотирнадцятирічному віці змушений був заради шматка хліба влаштуватися на писарську посаду в канцелярії пристава Абрамова у Малій Висці з платнею аж 2 крб. 50 коп. на місяць.|Недовго пробувши в здеморалізованому чиновницькому середовищі, Іван Тобілевич покинув Малу Виску й повернувся до батьківського дому в село Камінно-Костувате.|А ще згодом, восени 1859 р., він влаштовується на таку саму посаду писарчуком в Бобринецькій ратуш^ І тільки наприкінці січня 1864 р. Іван Тобілевич був прийнятий на державну службу до Бобринецького повітового суду на посаду канцелярського служителя третього розряду.

(Дальші переміщення по службі свідчать, що чиновницька кар’єра І. Тобілевича зростала швидкими темпами, і він, мабуть, досягнув би ще більших висот, якби не вступили в суперечність з його службовим становищем його ж ідейні переконання, а відтак і вчинки, що призвели до втрати служби взагалі і багаторічних поліцейських переслідувань: 4 жовтня 1883 р. за пропозицією міністра внутрішніх справ І. Тобілевича звільнили з роботи^

За сухим переліком посад у штатному формулярі, виданому І. Тобі-левичу незабаром після звільнення із служби, того самого 1883 р., криється ряд важливих подій громадсько-політичного і мистецького значення в житті І. Тобілевича.

У Малій Висці і Бобринці, незважаючи на чиновницьке багно, яке засмоктувало чисті душі молодих людей^І. Тобілевич читав багато книжок і журналів, зокрема беручи їх із заснованої передовою молоддю бібліотеки. Під впливом п’єс О. Островського, натхненний ідеями Жадова з «Доходного місця», він заснував., у Бобринці аматорський гурток з тим, щоб прибуток від вистав йшов на пожертвування бідним людям. Репертуар гуртка складали російські, передусім О. Островського, і перекладні

російською мовою п’єси, а також твори І. Котляревського, Г. Квітки-Осно-в’яненка, Д. Дмитренка| Спочатку грали у дерев’яному балагані на міському майдані, а далі перейшли до будинку Медового на Великій вулиці; гаким чином в Бобринці заснувався, крім літнього, зимовий театр. Душею всього аматорського товариства став І. Тобілевич, який був і за режисера, і за актора. Восени 1863 р. до цього гуртда пристаз М. Кропивницький.

• Вистави у Бобринці припинились у 1865 р. після переведення повітового центру до Єлисаветграда й переїзду чиновників, які грали у тих виставах. Зате активізувалися вистави, тепер уже за участю І. Тобілевича, М. Кро-пивницького та інших у Єлисаветграді. Перерва в діяльності гуртка була Тільки в річний період перебування І. Тобілевича в Херсоні.

Повернувшись до Єлисаветграда в жовтні 1869 р., І. Тобілевич оселився на околиці міста, так званій Чечорі, на правому березі річки Інгулу, поблизу старовинної фортеці святої Єлисавети. У 1871 р. батько, Карпо Адамович, продав будинок у Бобринці і купив садибу в передмісті Єлисаветграда — Биковій, на Знаїйенській вулиці (тепер вулиця І. Тобілевича) з цегляним будинком, флігелем у дворі та садком. У цьому будинку народилися діти від першого шлюбу І. Тобілевича з дворянкою Надією Кар-лівною Тарковською (одружилися 1869 р.), а саме: Галя, Назар, Юрко, Орися. (До речі, внучатими племінниками Н. К- Тарковської є російський поет Арсеній Тарковський і його син — російський кінорежисер Андрій Тарковський.) У тому самому будинку він зазнав тяжких ударів долі: навесні 1881 р. померла від .сухот дружина, а влітку 1882 р.— найстарша дочка Галя.

У 70-х роках І. Тобілевич опікувався маєтком свого покійного тестя К. Тарковського, а після його поділу між спадкоємцями одержав 200 десятин поблизу села Кардашевої і станції Шостаківки, в тридцяти верствах від Єлисаветграда, де почав здійснювати забудову Садиби: трикімнатну селянську хату з кухнею, стайню і різні господарські будівлі. Щороку він разом з родиною проводив тут свою відпустку, де працював як справжній селянин і де були написані в часи відпочинку від театральної діяльності майже всі драматичні твори після заслання, тобто після 1887 р. Так було засновано хутір, який після смерті дружини одержав назву Надеждівка або й Надія. Тепер це славнозвісний історико-культурний заповідник «Хутір Надія».

І Садиба Тобілевичів у Єлисаветграді була одним із осередків мистецької і 'громадсько-політичної роботи в місті. Тут збиралися учасники аматорського гуртка, що діяв при місцевому громадському клубі, організованому братами Тобілевичами на чолі з найстаршим Іваном Тобілевичем та Марком Кропивницьким, який виступав актором, режисером і декоратором. Гурток регулярно по суботах давав українські вистави на користь незаможних учнів. Але в травні 1876 р. Емським актом царизм заборонив виконання драматичних і вокальних творів українською мовою, після чого аматорський гурток занепав^У цей час у місті активізувалася революційна або радикальна, як тоді говорили, атмосфера. З’являються примірники підпільної преси: спочатку газета «Земля и воля», а далі, з поділом народницької

партії, відповідно газети «Народная воля» і «Черный передел». Поширюються твори М. Чернишевського, М. Добролюбова, Д. Писарєва, М. Шел-гунова, народницька белетристика, революційна публіцистика, зокрема й марксистська. Єлисаветградський революційний гурток збирався то в Тобілевичів, то на квартирі інспектора духовного училища Лащенка. З приїздом до Єлисаветграда у 1878 р. на постійне проживання лікаря Панаса Михалевича, висланого з Києва учасника розгромленої царизмом Київської громади, близького приятеля В. Антоновича, М. Драгоманова, Ф. Вовка, М. Ковалевського, драгоманівця за світоглядом, у Єлисавет граді склався новий революційний гурток, до якого ввійшов І. Тобілевич

У серпні 1881 р. нозопризначений єлисаветградський поліцмейстер Цикуленко запідозрює І. Тобілевича в політичній неблагонадійності і пише свій перший донос губернаторові, однак успіху не досягає. А коли у травні

1883 р. І. Тобілевич поселив у своєму домі колишнього активного учасника Київської громади херсонського губернського статистика Олександра Ру-сова і його дружину Софію, яка перебувала під гласним наглядом поліції і не мала права жити в Єлисаветграді, Цикуленко доповів херсонському віце-губернаторові і начальникові губернського жандармського управління про неблагонадійність І. Тобілевича, посилаючись уже на конкретний і переконливий факт. Це стало підставою для пропозиції міністра внутрішніх справ від 25 вересня 1883 р. звільнити Тобілевича з посади секретаря Єлисаветградського міського поліцейського управління.

За збігом обставин саме у ці дні, коли з Петербурга до Херсона одна за одною летіли депеші про звільнення з роботи і вимогу слідства над І. Тобілевичем, до Єлисаветграда прибуває з Одеси на гастролі і 29 вересня 1885 р. розпочинає свої виступи українська трупа М. Старицького, яка щойно, у серпні, утворилася в Одесі внаслідок об’єднання сил колишньої трупи М. Кропивницького і новонабраної трупи М. Старицького, де М. Кропивницький займав посаду режисера і був найпершим актором. Поруч з ним ядро трупи складали молодші брати І. Тобілевича — М. Са-довський і П. Саксаганський, уславлена вже за рік роботи- М. Занько-вецька.

іІрКоли ж Херсонське губернське правління 4 жовтня 1883 р. приймає резолюцію про звільнення І. Тобілевича зі служби, йому нічого не залишалося, як прийняти пропозицію братів і друзів перейти на професіональну сцену. І він десь у ці перші дні жовтня: 1883 р. робить вирішальний крок. За плечима було тридцять вісім років сповненого драматизму життя,

з них двадцять — акторської і режисерської роботи в аматорському театрі| газетної театрально-публіцистичної практики в «Елисаветградском вестнике», перші художні твори — оповідання «Новобранець» (1881), опубліковане саме у 1883 р. під псевдонімом «Гнат Карий» у київському альманасі «Рада», і драма «Чабан», яка була прочитана перед трупою і незабаром подана під цим же псевдонімом до цензури. Як актор І. К. Тобілевич дебютує під псевдонімом «Карпенко-Карий». Відтепер ці два прізвища часто мінятимуться Місцями для означення однієї й тієї самої творчої особистості, але якщо літературні твори він підписуватиме і власним прізвищем,

[1] Цибаньова О. С, Літопис життя і творчості І. К. Карпенка-Карого (І. К. Тобілевича).— К., 1967.— С. 7.

[2] Тобілевич С. Мої стежки і зустрічі.— К., 1957.— С. 128.