Драматичні твори: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

з комедією «Розумний і дурень» небезпідставно вважає своєрідною

трилогією. Бо й справді, жадоба збагачення хитрого і спритного мужика, ѵ

*п<ии в нових суспільних умовам вийшов на історичну арену, є визначальною і для головних героїв комедії «Сто тисяч» Герасима Калитки та комедії «Хазяїн» Терентія Пузиря. І Калитка, і Пузир не зупиняються перед шахрайськими махінаціями, перед жорстокою експлуатацією наймитів, Скуповуванням землі у поміщиків, які розорилися, не витримавши конкуренції в нових умовах капіталістичного життя.

Калитка — це вчорашній Михайло Окунь. Він уже «оббився в колодочки». А. Пузир — це вчорашній Калитка, бо він уже встиг здійснити те, про що мріяв Калитка: володіє неозорими степами, його господарство складається з кількох економій, на нього працює великий штат різних управителів, які по можливості прагнуть «урвати» й для себе ласий шматок.

І Калитці, й Пузиреві не потрібна дворянська честь, до якої прагнув Мартин Боруля. Для них найбільша честь — це реальне багатство, яким вони володіють і якого хочуть до .безконечності. Калитка вважає панською примхою здобутки культури господарювання, бо через це, мовляв, розорилися пани: «Я не буду панувати, ні! Як їв борщ та кашу, так і їстиму, як мазав чоботи дьогтем, так і мазатиму, а зате всю землю навкруги скуплю». І скуповує він землю не тільки у розорених панів, а й у селян, до яких не має милосердя. Свої глитайські почуття і думки він камуфлює святенницькою, псев-доліричною, фарисейською патетикою: «Ох, земелько, свята земелько,— божа ти донечко! Як радісно тебе загрібати докупи, в одні руки... Приобретав би тебе без ліку. Легко по своїй землі ходить. Глянеш оком навколо — усе твоє: там череда пасеться, там орють на пар, а тут зазеленіла вже пашниця і колосується жито: і все то гроші, гроші, гроші...».

Поруч з Калиткою, основним персонажем п’єси, від початку до кінця ходить його світлотінь — копач Банавентура, колишній шляхтич, що в умовах пореформеної дійсності повністю лай стасу

ватись до нових умов, мріє про багатств^якіе^Ші^ар з-поШ^каЦи скарбів..

Жартівник і фантазер, він не здатний глянути, у вічі правді життя, .неспроможний осягнути безвихідь, в якій опинився. Таким контрастом між обома героями І. Карпенко-Карий досягає вражаюче переконливого втілення ідеї твору: капіталізм — це рушійна і водночас руйнівна сила суспільства.

Так само й у комедії «Хазяїн» головний персонаж Пузир уособлює ту частину суспільства, яка у погоні за наживою не гребує жодними засобами. Терентій_ Гаврилович Пузир — це куркуль, який став мільйонером. Калитка у комедії «Сто тисяч» дав йому таку характеристику: «Мужва репана! Давно лизала панам руки, за верству шапку скидала, а тепер розжилася, кумпа-нію з панами водить і зараз морду пиндючить перед своїм братом!» А Пузир про Калитку каже: «Голяк масті, чирва світить». Якщо Калитка тільки мріє про збагачення, то Пузир уже скупив у сусідніх поміщиків величезні лани, заснував кілька економій. Його^не^ажерливість виявляється і в тому, що він годує робітників хлібом, замішаним на полові,"Жмагає платити їм за роботу найменшу ціну. Якщо Мартин Боруля був смішним у прагненні перетворити свій мужицький побут на панський, тої капіталіст Пузир шкодує карбованця на придбання нового халата і ходить у витертому й. засмальцьованому, не кажучи^же й про те^_що„шкода тогр самого карбованця на пам’ятник І. Котляревському. Скнарість призвела Пузиря до смертельної хвороби: він не міг змиритися з тим, що гуси скубуть копу пшениці, побіг відганяти, впав і відбив нирки; на смертному ж одрі відмовляється від лікаря, задовольняючись лише послугами ферщала, бо йому можна менше заплатити.

Образ Пузиря мав свої прототипи в житті — українських капіталістів Терещенка, Харитоненка, але драматург зумів створити тип, який перевершив своїх прототипів.

П’єси «Сто тисяч» і «Хазяїн» — найкращі сатиричні комедії в українській дожовтневій драматургії, що ввійшли до нашої літературної класики і становлять золотий фонд класичного репертуару в українському радянському театрі.

І «Розумний і дурень», і «Сто тисяч», і «Хазяїн» — сатиричні комедії, хоч комедійність їх глибоко захована за дією, більш властивою драмі. Головні персонажі в цих п’єсах — не комедійні, а характерні, як прийнято визначати тип героя в театрі. Тут спадає на думку паралель до творчої практики А. Чехова, який давав жанрові визначення комедії таким своїм п’єсам, які нічим не нагадували комедій у традиційному розумінні цього жанру.

Не менш важливою була соціальна лінія і в п’єсах, визначених автором як драми і в яких Я. Мамонтов небезпідставно вбачав типові прикмети мелодрами. Щоправда, пізніші дослідники визнавали мелодраму за третьосортну драматургію, і така сумнівна репутація цього жанру зберігається й донині, але вже не раз лунали заклики на захист права громадянства мелодрами, особливо пройнятої глибокою соціальністю. Саме такими були всі драми І. Карпенка-Карого, сконструйовані за мелодраматичною моделлю. Вже у першій з них — «Хто винен?» (1884) порушувалось не випадкове питання, а таке, яке викликало'асоціацію з крилатим висловом, що йшов від назви однойменного твору О. Герцена. Драма любовного трикутника — Гната, Софії і Варки — крається у тогочасних суспільних взаєминах, Старий сюжет, запозичений з етнографічно-побутової п’єси Стеценка «Доля» (1863), звільнений від етнографічного аксесуару і розроблений в іншому плані психологічних мотивацій, зажив іншим життям. Текст п’єси побачив світ 1886 р., але для виставляння вона була заборонена, бо цензурі здалося неморальним вираження конфлікту вбивством. Тим часом драматург не раз кардинально переробляв п’єсу, яка й не раз підлягала забороні, але все ж таки була дозволена під випадковою цензорською назвою «Безталанна» (замість більш узагальненого — «Безталання»). «Ця драма,— слушно зауважив І. Франко у рецензії на виставу Львівського українського театру 1889 р.,— показує з якоюсь майже відчутною пластичністю душну й темну атмосферу сучасного українського села, де є тисячі причин для того, щоб підірвати у людях все чисте й здорове, але ніщо тут не збуджує, не підтримує в них почуття обов’язку і громадської свідомості. Можливо, що саме ,в цій моральній атмосфері автор хотів дошукатись головного джерела вини і трагічного конфлікту осіб, що діють у його драмі» ^{13. Писалося це тоді, коли в душі самого І. Франка визрівав сюжет «Украденого щастя», конфлікт якого засновувався на безталанні всього «трикутника». У такому розумінні можна говорити про генетичну спорідненість глибокої соціально-психологічної драми І. Франка з «Безталанною». І хоч наступні критики небезпідставно добачали в «Безталанній» прикмети мелодраматичної структури, хоч Я. Мамонтов ставив її в ряд романтичних творів І. Карпенка-Карого, п’єса ця вражала своїх сучасників силою життєвої правди і вражає нас сьогодні як один із перших зразків соціально-психологічної драми в українській драматургії другої половини XIX ст.}

Це саме можна сказати й про «Наймичку», яку теж відносять і до жанру мелодрами, і до романтичної системи українського театру, але ніхто із сучасників, які витирали сльози від неперевершеної, геніальної гри М. Занькове-цької в головній ролі нещасної, знедоленої «рідним» українським глитаєм простої української дівчини — сироти Харитини, не був байдужим до твору, не сумнівався у правдивості зображеного там життя. На виставах цієї «мелодрами» плакав не тільки простий, демократичний глядач, якому була близькою понівечена доля безталанної наймички, а й сановний — обох столиць, який не міг протовпитись на виставу, ідучи «на Заньковецьку» під час славнозвісних гастролей трупи М. Кропивницького в Петербурзі і Москві в 1886—1888 рр. Плакав Лев Толстой, прихильно настроєний до української культури, але заплакав і- петербурзький зоїл О. Суворін, який знущався з української мови і відмовляв українському театрові в майбутньому. І не завадили тут формальні особливості п’єси, які лежали ще в площині етнографічно-побутового театру.

Заглиблений у проблеми сьогодення, приглядаючись до нових тенденцій у житті, І. Карпенко-Карий не обійшов у своїй творчості такого питання, як організація хліборобських спілок, що з’явилися у 90-х роках XIX ст. за ініціативою колишнього учасника єлисаветградського підпільного гуртка М. Левитського, «артільного батька». Про ці спілки В. І. Ленін писав у 1902 р.: «Це — обман, ніби «всілякі кооперації» відіграють революційну роль в сучасному суспільстві і підготовляють колективізм, а не зміцнення сільської буржуазії» ^,7. І. Карпенко-Карий, перебуваючи в полоні ліберально-народницьких поглядів на хліборобські товариства, створив апологетичний щодо даної проблеми твір «Понад Дніпром» (1897). Одначе окремі сцени, в яких зображено тяжку долю українських переселенців до Середньої Азії, відтворюють правдиві картини життя.

Окрему групу в драматургічному доробку 1. Карпенка-Карого складають історичні п’єси. Писав він їх, занепокоєний відсутністю історичної тематики на українській сцені, яку він вважав одним з рушіїв у пробудженні притлумленої царизмом національної свідомості народу. Тому після реалістичної драми «Бурлака» він перш за все взявся за розробку романтичного сюжету широкопопулярної в народі історичної балади про Бондарівну — просту українську дівчину-красуню, яка сподобалась польському графові Миколі По-тоцькому, що був канівським старостою, а тому й відомий у фольклорі і художній літературі як «пан Каньовський» — жорстокий авантюрист, безкарний злочинець, який знущався над українськими селянами, хоч і вдавав іноді козакофіла.

Подібно до історичної драми М. Костомарова «Сава Чалий» І. Карпенко-Карий у драмі «Бондарівна» (1884) теж переніс події, зображені в баладі, з XVIII ст. у XVII, отже, фактично в героїчну епоху визвольної війни українського народу проти шляхетської Польщі під керівництвом Б. Хмельницького. Але відтворити героїзм цієї епохи драматургові не вдалося, як не вдалося взагалі індивідуалізувати і типізувати образи твору, починаючи з головної героїні Тетяни Бондарівни, яка в народній баладі постає більш мужньою, розумною, щирою і безпосередньою в протиборстві з жорстоким і цинічним сластолюбцем Потоцьким. У п’єсі не було того історичного фону, який би відбивав рух героїчної епохи, а тому драматург не зміг вийти за межі романтично-побутової драми, позбавленої глибоких історичних узагальнень.

Незважаючи на це та на ряд інших мистецьких хиб, «Бондарівна» незмінно трималася в репертуарі театру корифеїв. Драматург постійно вдосконалював її текст, але все ж таки п’єса не зайняла поважного місця серед найдосконаліших в ідейно-мистецькому відношенні його п’єс.

Частково до історичної драматургії можна віднести й такі п’єси І. Карпенка-Карого, в основу сюжетів яких покладено не конкретні історичні події і героями яких виступають не конкретні історичні особи, а вигадані персонажі. Йдеться про драму «Підпанки», в якій зображено безправне становище українських кріпаків, над якими знущаються пани і їхні прислужники (серед кількох варіантів п’єси були такі, що мали назви «Не так пани, як підпанки», «Прислужники») — злочинницьке поріддя сільських п’явок-експлуататорів. Уособленням такого типу експлуататора-прислуж-ника є дворецький Филимон. П’єса зазнала тривалих цензурних митарств через її гостросоціальне звучання, протест проти насильства і знущання над

простим народом, незважаючи на те, що зображені в ній події стосувалися періоду, який був для 80—90-х років XIX ст. нехай і недалекою, але все ж історією.

Так само умовно до історичної драматургії І. Карпенка-Карого можна віднести драму «Батькова казка» (1892), в якій морально-етична проблема подружніх взаємин розв’язується на побутовому тлі з дореформеної епохи. ГЇ’єса мала первісну назву «Гріх і покаяння», але, зважаючи на цензурну заборону, була перероблена і дістала остаточну назву «Батькова казка». Твір цей одержав суперечливі оцінки, аж до цілковитого засудження його самої ідеї як хибної. Думається, що така різка оцінка потребує перегляду, бо зроблена вона не без впливу вульгарно-соціологічних тенденцій у нашій науці, що мали особливий грунт для живучості у повоєнному десятилітті.

З більшим правом до історичної драматургії відноситься комедія І. Кар* пенка-Карого, визначена ним щодо жанру як «жарт»,— «Паливода XVIII ст.» (1893). Головним героєм виступає той самий граф Микола Пото-цький, про якого розповідається не тільки в баладі про Бондарівну, а й у численних народних легендах, переказах і анекдотах, де поетизується й романтизується його фізична і духовна сила, сміливість і незалежність від королівського двору й магнатів. Драматург прагнув осудити історичну постать Потоцького з усіма вадами його характеру, але жанровий ключ п’єси, в якому вона написана,— жарт — обмежував сатиричне ззучання твору. Та попри головного героя в п’єсі виведено цікаву комедійну постать Харка Ледачого — такого собі полохливого балакуна, брехуна, бабія, який давав вдячний матеріал акторам, передусім П. Саксаганському, для сценічного відтворення і ставав центральною фігурою п’єси і вистави.

Українська народна пісня про Сербина* що побутувала в Галичині, лягла в основу історичної мелодрами І. Карпенка-Карого «Лиха іскра поле спалить і сама щезне» (1896), відомої в кількох варіантах. Первісний, опублікований у 1896 р., так і називався «Сербин». Згодом автор змінював імена дійових осіб, вносив зміни у зміст твору. Зумовлювалося це, зокрема, й цензурними перешкодами. Основний мотив народної пісні — дівчина отруює рідного брата — став тільки поштовхом для твору, сюжет якого, однак, придумав сам драматург, перенісши дію до XVII ст., а саме до періоду героїчної боротьби запорізького козацтва з турецькою й татарською навалами. Але й у цій п’єсі письменникові не вдалося відтворити високі суспільні ідеали героїв, вивести їх за межі вузько особистих інтересів.

Частково до історичної драматургії І. Карпенка-Карого відноситься й комедія «Чумаки» (1897), в якій зображено події на Україні кінця XVIII ст., зокрема побут мандрованих дяків-пиворізів, колишніх студентів Києво-Мо-гилянської академії.

Але всі згадані п’єси, які з більшою чи меншою мірою можна вважати історичними, були тільки своєрідним підступом до справжньої високої історичної драми.

У доповідній записці «В комиссию по организации первого всероссийского съезда сценических деятелей», тобто з’їзду, що відбувався у Москві в грудні 1897 р., І. Карпенко-Карий і П. Саксаганський, вказуючи на безправне становище українського театру в Росії, одну з причин цієї безправності визначили так: «...Писать из исторического прошлого,‘так богатого темами и интересного для слушателя — воспрещается. Слова «запорожец», «козак», «ридный край» — жупел для цензуры, и раз; пьеса мало-мальски порядочно скомпонована да име^т эти слова, то лучше не посылать ее в цензуру — все одно не дозволят...» ^{14. Рішення згаданого з’їзду справили певний прогресивний вплив на політику російського царизму стосовно українського театру, бо після 1897 р. стали відчутними деякі цензурні послаблення, зокрема щодо історичної тематики.}

Мабуть, саме ці обставини надихнули І. Карпенка-Карого взятися за українську історичну тему з часів Гайдамаччини першої половини XVIII ст. і реалізувати її в трагедії «Сава Чалий» (1899), що стала справжнім шедевром, вершиною української історичної драматургії дожовтневого періоду. І на цей раз, як і у випадках з «Бондарівною», «Паливодою XVIII ст.» і «Лихою іскрою...», в основу твору було покладено історичну пісню, але не тільки її. Згадаймо, що прецедент у розробці теми про Саву Чалого належить українському драматургові першої половини XIX ст. М, Костомарову, який теж написав трагедію «Сава Чалий» (1838), але на той час професіональний історик М. Костомаров ще не володів історичними документами, які б прояснювали, доповнювали, конкретизували реалії з народної пісні, і тому мимоволі було зміщено історичну хронологію: події, що мали місце у першій половині XVIII ст., віднесено до ХѴІІ ст.

І. Карпенко-Карий ретельно простудіював опубліковані історичні документи, з яких стало відомо, що Сава Чалий — конкретна історична особа, родом з містечка Комаргорода Ямпільського повіту на Поділлі. Учасник селянського повстання проти польських магнатів та козацької старшини, він виявився зрадником, став прислужником магната Юзефа Потоцького і на догоду йому розправлявся з тими, з ким ще недавно був заодно, грабував, спалював козацькі зимівники і церкви. За це він зазнав тяжкої кари: у 1741 р. гайдамацький загін на чолі з колишнім товаришем Сави Чалого — Гнатом Голим стратив його у власному маєтку — селі Степашках на Поділлі. Конкретні історичні джерела стали коментарем до різних варіантів народної пісні, які теж були відомі драматургові.

Ще І. Франко високо оцінив появу трагедії «Сава Чалий» І. Карпенка-Карого, назвавши її твором, який «гідний стати в ряді архітворів нашої літератури».‘На його думку, «Сава Чалий» — трагедія з XVIII ст., основана на часах занепаду й хитання українського національного почуття, трагедія перевертня, що для особистої користі йде на службу до ворогів і наслідком натуральної реакції здорових останків національного життя гине в хвилі, коли його зрадницькі.плани, здавалося, були близькі здійснення» ^{15. Пізніші кдментатори цього твердження І. Франка уточнювали, що «в «Саві Чалому» картина національно-визвольної боротьби оживає, тісно сплетена з показом класової боротьби, селянською повстання»16.}

Дослідники справедливо визначали шекспіризм цього твору, що полягав у поєднанні відтворення духу історії, широкого історичного фону з високою поетичністю, мистецтвом творення повнокровних людських характерів. Я. Мамонтов небезпідставно відносив історичну трагедію «Сава Чалий» до «реалістично-побутової» системи драматургії І. Карпенка-Карого, а Л. Стеценко обгрунтовано констатував: «Композиційна стрункість, напружений сюжет, який дає авторові можливість показати своїх героїв у дії, в русі, в боротьбі, чітко окреслені характери, прекрасна мова, що в окремих місцях набирає чіткого ритму,— все це в поєднанні з глибокою ідеєю робить «Саву Чалого» одним з найкращих творів української драматургії» ^17.

[13] Франко /. Зібр. творів: У 50 т.— К., 1980.— Т. 27.— С. 343.

[14] Карпенко-Карий /. (І. К. Тобілевич). Твори: В 3 т.— Т. 3.— С. 181.

[15] Франко /. Зібр. творів: У 50 т.— Т. 37.— С. 379.

[16] Мамонтов Я. ДраматургіяДобілевича//Тобілевич І. Твори: В 6 т.— X.; К., 1931.—Т. 6.—С. 177.

[17] Стеценко Л. І. Карпенко-Карий (І. К. Тобілевич).— К., 1957.— С. 156.