Драматичні твори: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

і псевдонімом, то акторська діяльність його буде назавжди позначена прізвищем Карпенко-Карий.

Мине якийсь час, і І. Франко про факт переходу І. Тобілевича на українську професійну сцену скаже: «Один із батьків нашого театру тільки завдяки всеросійській реакції звернувся до української драматичної продукції: він був політичним комісаром, та ось у домі відкрито тайну революційну друкарню, його вигнано з місця і заслано на вигнання — і тут усміхнулася йому українська муза: Росія стратила поліційного пристава, Україна зискала Карпенка-Карого» ^3.

Але,«недремне око» не вгамовувалось. Того самого 4 жовтня 1883 р. начальник Херсонського губернського жандармського управління наказав своєму помічникові штабс-капітанові Дремлюзі розпочати слідство у справі переховування Тобілевичем С. Русової, яке завершилося ЗО грудня 1883 р. таким висновком: «Тобилевич является в отношении политической своей благонадежности крайне сомнительным, а потому представляется необходимым учредить над ним один из видов полицейского надзора по месту его жительства». 4 січня 1884 р. херсонський губернатор вибрав форму нагляду: «Подвергнуть Тобилевича гласному надзору полиции». Виконуючий обов’язки херсонського генерал-губернатора, генерал-лейтенант Рооп наказав начальникові Херсонського жандармського управління припинити справу Тобілевича і встановити за ним гласний нагляд поліції протягом двох років у місцях його проживання. Сам же І. Тобілевич не здавався: у листопаді 1883 р. написав з Києва капітанові Дремлюзі листа, в якому намагався зняти з себе звинувачення у справі переховування С. Русової. У січні 1884 р. він пише в Одесі доповідну записку самому міністрові внутрішніх справ, у якій так само прагне довести безпідставність звинувачень у політичній неблагонадійності. Але поки доповідна записка йшла до Петербурга, департамент поліції цього міністерства запросив у херсонського генерал-губернатора справу І. Тобілевича для винесення її на розгляд «особого совещания». 22 березня 1884 р. «особое совещание» заслухало доповідь про справу І. Тобілевича і ухвалило: «Подчинить Тобилевича гласному надзору полиции на три года вне местностей, объявленных в положении усиленной охраны». Департамент поліції своїм наказом від

ЗО березня 1884 р. уточнив: «сроком три года, считая срок надзора с 23 марта

1884 года» і доручив виконати цей наказ херсонському губернаторові. Тільки 22 травня 1884 р., перебуваючи з трупою М. Старицького в Ростові* на-Дону, І. Тобілевич одержав постанову «особого совещания». Екстрена нарада братів і друзів вирішила, що найкращим місцем для осідку І. Тобілевича буде м. Новочеркаськ, де нещодавно виступала їхня трупа і де вони здобули прихильність наказного отамана Війська Донського Святополка-Мирського.

Оселившись у будинку маляра Балашова на Аксайській вулиці, І. Тобілевич не гаючись звертається до наказного отамана з проханням дозволити йому продовжувати грати у трупі М. Старицького і виїжджати з нею до Ростова, Харкова і Одеси. Але це прохання, внаслідок погодження його з міністром внутрішніх справ, було відхилене. У липні він звертається з подібним проханням безпосередньо до міністра внутрішніх справ, виставивши альтернативу: безвиїзно жити на Хуторі Надія. І на цей раз клопотання залишено «без последствий». А у січні 1885 р. всіх членів української громади в Єлисаветграді було заарештовано. На квартирі І. Тобілевича в Новочеркаську було зроблено в лютому 1885 р. обшук і вчинено допит господареві квартири. Слідство над .елисаветградськими революційними гуртками закінчилося 10 грудня 1886 р. Керівників гуртків П. Ми-халевича і О. Тарковського (рідного брата дружини І. Тобілевича) «по высочайшему повелению» було заслано в Сибір на поселення з п’ятирічним терміном, І. Тобілевича, О. Русова, А. Грабенка, О. Волошина, €. Чикаленка віддано під гласний нагляд поліції на п’ять років.

Департамент поліції Міністерства внутрішніх справ, сповіщаючи військового наказного отамана Війська Донського про кару для І. Тобілевича, уточнив: до трирічного терміну додається два’ роки гласного нагляду поліції в місці його проживання.

І. Тобілевич не забарився скористатися неточністю в формулюваннях наказу: оскільки там сказано про нагляд поліції в місці проживання, то вій

9 березня 1887 р. звернувся до Новочеркаського поліцмейстера з проше-нієм, в якому тлумачив «місце проживання» не як Новочеркаськ, а Єлисаветградський повіт, і тому просив дозволу переїхати на хутір Надію, який вважав місцем свого постійного проживання. Це прошеніє було передано військовому отаманові в Новочеркаську і відіслано ним до Міністерства внутрішніх справ, останнє задовольнило прохання і повідомило про це херсонського губернатора, уточнивши:рсрок коего по высочайшему повелению назначен двухлетний — с 10 декабря 1886 года». 5 червня 1887 р. І._ч Тобілевич покинув Новочеркаськ і виїхав -на хутір Надію. 10 грудня 1888 р. з І. Тобілевича знято гласний нарляд поліції і встановлено негласний нагляд та заборонено жити в обох столицях — Петербурзі і Москві, а також у Петербурзькій губернії.

Я Наступного дня після закінчення терміну гласного нагляду І. Тобілевич всіупає актором до української трупи М. Садовського під час її виступів у Севастополі. Це була колишня трупа М. Кропивницького, яку нещодавно очолив М. Садовський. У трупі працювали найкращі українські актори, серед них — М. Заньковецька, П. Саксаганський. Видатний драматург І. Тобілевгіч знову став видатним актором Карпенком-Карим. Так закінчився тяжкий період життя І. Карпенка-Карого, дискримінованого, проскри-бованого царським самодержавством, і почався новий, нелегкий, але сповнений творчих перемог період діяльності видатного драматурга і актора.

Наприкінці лютого 1890 р.₍ через непорозуміння між М. Садовським і М. Заньковецькою, з одного боку, І. Карпенком-Карим і П. Саксаганським з другого, останні виходять з трупи М. Садовського і утворюють окрему, якій судилося стати наприкінці XIX — на початку XX ст. найкращим, найсильніїїіим в організаційному і мистецькому відношеннях українським театральним колективом/|трупа ця мала різні назви. Спочатку, до 1888 р., це було «Товариство російсько-малоросійських артистів під керівництвом П. Саксаганського». Імені І. Карпенка-Карого в офіційній назві не було, але справжнім організатором, натхненним ідеологом «Товариства» був саме він. Його драматургія становила основу репертуару, чим «Товариство» відрізнялося від інших тогочасних українських труп. Художнє керівництво і режисуру взяв на себе П. Саксаганський, а адміністративне — І. Карпенко-Карий. Фактично ж усі творчі питання вирішувалися спільно. «Товариство» стало лабораторією І. Карпенка-Карого, в якій творився його театр, театр Карпенка-Карого. Це був справжній реалістичний театр, який високо ніс і розвивав кращі традиції української сцени. І хоч «Товариство» кілька років успішно діяло паралельно з трупами М. Кропив-ницького, М. Садовського, П. Саксаганський та І. Карпенко-Карий постійно прагнули з’єднатися, але різні перепони, передусім договори з орендованими театрами, заважали цьому. І тільки в березні 1898 р. після, розриву М. Заньковецької з М; Садовським останній пристав до «Товариства» старших братів. Відтепер до 1900 р. трупа виступала під назвою «З’єднане товариство П. К. Саксаганського і М. К. Садовського». А 1900 р. до «Товариства» ввійшли М. Кропивницький і М. Заньковецька. На афішах закрасувались славні імена: «Трупа М. Л. Кропивницького при участі М. К. Заньковецької під керівництвом П. К. Саксаганського і М. К. Садовського». Це була трупа корифеїв українського театру, в якій І. Карпенко-Карий займав одне з головних місць. Але таке становище тривало недовго. Наприкінці зимового сезону 1903 р. спочатку М. Заньковецька, а незабаром і М. Кропивницький вийшли з трупи. Навесні 1904 р. пішов із трупи М. Са-довський. І знову залишились П. Саксаганський та І. Карпенко-Карий самі, аж до тяжкої недуги останнього, яка наприкінці 1906 р. відвернула -його від сценічної Діяльності, а незабаром звела у могилу.

Помер він у Берліні, в клініці відомого тоді професора Боаза 2 (15) вересня 1907 р. Тіло його було перевезено на Україну і, за його заповітом, поховано на кладовищі села Карлюжини поблизу хутора Надія, поруч з могилою батька.

* * *

У літературу І. Карпенко-Карий прийшов у зрілому віці, маючи значний досвід активного учасника театрального аматорства на Україні. Першим його літературним твором було оповідання «Новобранець», написане у 1881 р. й опубліковане М. Старицьким в альманасі «Рада» тільки через два роки (1883). Оповідання свідчить про непересічний белетристичний талант І. Карпенка-Карого, глибоке знання народного побуту, психології трудящої людини. Тематично цей твір споріднений з «Народними оповіданнями» Марка Вовчка, але на ньому помітний вплив російської народницької літератури, яку письменник добре знав і навіть перекладав українською мовою. Дослідники не раз висловлювали подив, чому після вдалого дебюту в прозі письменник ніколи більш не повертався до цього виду літератури. Думається, відповідь може бути одна: це оповідання, а радше невеличка повість, як визначив жанр твору сам письменник, писалося в 1881 р., ще до видання царським урядом таємного циркуляру про пом’якшення Емського акту 1876 р., тобто до відновлення українських вистав. Отже, письменник не міг ще приступити до драматичного жанру, який вважався неперспективним. Як тільки восени 1881 р. український театр було відновлено, І. Тобілевич поринув у драматургію, створивши першу п’єсу «Чабан» (1883), а далі театр цілковито заполонив його, не залишивши в душі місця для прози.

Але так сказати — це сказати не повну правду. Річ у тім, що в літературній спадщині І. Карпенка-Карого зберігся ще один зразок художньої прози, щоправда, російською мовою, бо призначався для публікації в газеті «Одесский вестник». Йдеться про твір, що має назву «Сказка» ^{4, а за жанровими ознаками ближче стоїть до фейлетону. В його основу автор поклав реальний факт, що мав місце у селі «недалеко від повітового міста, в одній із південних губерній». Але факт цей <5ув настільки типовим для тогочасної дійсності, що, як слушно відзначив Г. Зленко, котрий розшукав і вперше опублікував «Сказку» в українському перекладі М. Шумила, «твір набрав характеру узагальнюючого, викривального документа і своєю гострою спрямованістю проти чиновницько-бюрократичного свавілля, доно-щицтва й продажності урядового апарату міг би набути великого розголосу, а відсіль викликав би небажані для редактора ускладнення». Ось чому «Сказка» «лягла в редакційний архів, де перебувала разом із супровідним листом заледве не дев’яносто років». У доданому до рукопису «Сказки» листі від 11 червня 1884 р. з Новочеркаська до редактора «Одесского вестника» П. Зеленого І. Тобілевич зазначив: «На досуге написал сказку, напечатание которой в фельетоне «Од[есского] вес[тника] доставит многим удовольствие, так как в Чортенке все местные жители узнают настоящее лицо, поступки и происхождение которого хотя и сказочны, но среди этой}

л б

сказочности есть совершенно верные факты из жизни героя» .

Він зберігся в Державному архіві Одеської області. Підписаний псевдонімом Нєплюй, і якби не супровідний лист І. Тобілевича, то на цей рукопис так ніхто, можливо, не звернув би уваґи.

У драматургічній спадщині І. Карпенка-Карого — вісімнадцять оригінальних п’єс і кілька переробок. Ясна річ, вона не може розглядатись ні поза зв’язком з традиціями і сучасним авторові станом українського театру, ні без врахування і суспільно-політичних поглядів драматурга, сформованих тогочасними умовами життя. Як представник української демократичної інтелігенції, вихованої на «спадщині» 60-х рр.»^{5, котра в тлумаченні В. І. Леніна означала натхнення палкою ворожістю до кріпосного права, палкий захист освіти, самоврядування, свободи, європейські форми життя і взагалі всебічну європеїзацію Росії, обстоювання інтересів народних мас, передусім селян, палку віру в загальний добробут після скасування кріпосного права, І. Карпенко-Карий продовжував кращі традиції загальноросійського просвітительства і ввібрав кращі риси з ідеології різночинської інтелігенції. Причетність до нелегальної народницької діяльності наприкінці 70-х — на початку 80-х років XIX ст., попередній ідеологічний досвід не могли не позначитись на ідейній спрямованості драматичної творчості І. Карпенка-Карого. Як активний учасник визвольного руху, підданий репресіям з боку царського уряду, І. Карпенко-Карий глибоко переживав катастрофу народовольчого руху і зазнав гіркого розчарування, яке охопило значну масу інтелігенції в «похмуру Добу 80-х рр., добу загального смутку і безвір’я»6. Як більшість тогочасної передової інтелігенції, він свято плекав прагнення вірно служити народу, відображати правду його життя у своїй творчості літератора і актора, сприяти подальшому прогресові української культури всупереч драконівським заборонам, обмеженням і переслідуванням з боку російського царизму. Давні суспільні ідеали живили його душу. Дещо пізніше, на схилі віку, в листі до сина Назара Тобілевича від 27 грудня 1900 р. драматург напише: «...Не забувать ніколи високих ідеалів!.. Програма ідеалів безмежна, але той, хто хоч невелику частину цих ідеалів носить в своїй душі, береже їх, як святиню, і по мірі сил своїх виповняє, той тільки має задоволення, бо тільки безконечного прекрасного в житті тяжко досягнути, а через те праця на користь прекрасного безкрая і вічно тримає чоловіка на благородній висоті життєвих задач!»7 А в іншому листі, до ГЇ. Саксаганського, від 14 березня 1898 р. він напише: «Ради України, нам дорогої, ради скривдженого народу, не маючого навіть і порозуміння об нашій праці,— ми зробимо, що в наших силах!» 8 І ще згодом у листі до дочки Ярини Тобілевич від 4 січня 1903 р.: «Одним з найкращих лікарств є праця! Не дурна, без мети, аби утомить себе, а розумна праця, у котрої є мета забезпечить лічну свободу і незалежність. Нема на світі кращого, як незалежність. Це високе становище робить чоловіка сильним на всяку життєву боротьбу, і ніякі кайдани не обважнюють його свободи на життєвім шляху» 9.}

•Ось окремі моменти, що характеризують етичні і суспільні погляди Карпенка-Карого в подальші роки його життя і творчості. Загалом же усією своєю творчістю, невсипущою акторською і театрально-організаторською діяльністю він стверджував глибокий суспільно-патріоти’чний зміст власного життя, «служіння вищим ідеалам загального добра» ^10.

Цей ідеал жив у душі драматурга ще тоді, коли він приступив до п’єси «Чабан» (пізніша назва «Бурлака»). Адже її головний герой Опанас Зінченко — бунтар, який повстає проти несправедливості сільської адміністрації, борець за вищі ідеали загального добра. В основі п’єси події 70-х — початку 80-х років XIX ст., тобто період, коли на селі, незважаючи на стрімкий розвиток капіталізму, ще давали себе взнаки залишки кріпосництва. Селяни були безземельними і зубожілими, а сільська влада чинила самоуправство і насильство над ними. Конфлікт твору грунтується на боротьбі бунтаря-одинака Опанаса Зінченка, якого підтримують друг і однодумець Петро, племінник Олекса Жупаненко та Олексийа наречена Галя Королівна, більшість сільської громади, з одного боку, і сільського старшини Михайла Михайловича з поплічниками — писарем Омеляном Григоровичем, крамарем Гершком, збирачем податків Сидором. Однак конфлікт п’єси полягає не тільки в. сутичці між бунтарем Опанасом Зінченком і старшиною Михайлом Михайловичем як носієм беззаконня і аморальності, а й між Опанасом і селянською масою, яку, власне, захищає Опанас. На початку 80-х років XIX ст. серед селянства ще не поширились революційні настрої; забите, затуркане* позбавлене політичної свідомості селянство перебувало в стані покорй перед царською владою і тими, хто її уособлював на місцях. Цей мотив ще білі?ш підсилює трагізм головного героя в його благородних намірах, а в свою чергу — трагізм самого автора і його сучасників-революціо-нерів, які присвятили себе служінню вищим ідеалам загального добра.

Фінал п'єси веде до логічної розв’язки: доведений до відчаю Опанас замахується ножем на старшину, але несподівано з’являється сіеиз ех шасНіпа ^{11 — повідомлення писаря про те, що приїхали представники влади і запечатали волость. Опанас кидає ніж і дякує богові, що врятував його від гріха. Цей миротворчий фінал, яким автор прагнув врятувати свій викривальний твір від цензурної розправи, ніяк, насправді, не вплинув на вірнопідданого цензора, і п’єсу заборонили як'для друку, так і для вистави. У своєму висновку цензор не звернув уваї'и на «благополучний» фінал, а виділив ті моменти, які свідчили про революційно-демократичне спрямування ідеї твору. Тільки в 1897 р. п’єсу «Бурлака» було дозволено у Росії до друку і на сцену. Але ще за два роки до цього вуэна побачила світ під первісною назвою «Чабан» у львівському журналі «Зоря». Незважаючи на значну затримку функціональної ролі цього твору в українському літературному і театральному процесах, значення його для української драматургії і театру не зменшилося. Твір істотно вплинув не тільки на ідейне спрямування української драматургії 90-х років XIX — початку XX ст., а й на її форму, бо в цій реалістично-побутовій драмі І. Карпенко-Карий продемонстрував високу драматургічну майстерність завдяки виразності єдиної дії та рівноваги між дією і повнокровно виписаними характерами. Витримана в жанрі драми, ця п’єса містила в собі елементи сатиричної комедії. В ній широко використано народні приказки, але загальний характер твору не має тих прикмет, які властиві тогочасній етнографічно-побутовій драмі. Отже, цією п’єсою І. Карпенко-Карий сказав уже нове слово в українській драматургії, заявив про себе як творець соціальної драми. Не випадково І. Франко в «Нарисі історії українсько-руської літератури до 1890 р.» писав: «Вже перша драматична проба Тобілевича, зразу затитулована «Чабан», а в пізнішій переробці «Бурлака», показує в нім драматичного автора великого таланту, що потрапить у життєві явища вдумуватися далеко глибше й освітлювати життєву боротьбу в її контрастах далеко яркіше, ніж Кропивницький. Енергічна одиниця, що самою силою своєї волі зупиняє бодай моментально хід поганої машини сільської деморалізації і спричинює остаточно її прочищення — отеє справді драматична тема першого твору Тобілевича» |4.}

Соціальна тема, якою зробив заявку І. Карпёнко-Карий, знайшла свій дальший розвиток у його творчості. Опинившись на засланні у Новочеркаську, він весь вільний від щоденної фізичної роботи заради шматка хліба час віддає напрлегливій праці для збагачення репертуару молодого українського театру. Тут Карпенко-Карий завершує розпочату ще до заслання драму «Хто винен?» (1884), пише історичну драму «Бондарівна»

(1884), здійснює за допомогою дружини Софії Тобілевич, яка досконалб володіла польською мовою, переробку п’єс двох польських драматургів: одноактну комедію Владислава Анчица «Мужики-аристократи» переробляє на жарт-водевіль «З Івана — пан, а з пана — Іван» (1884), чотири-актну драму Яна Галасевича «Чортівська лава» — на драму «Чортова скала» (1885), пише комедію «Розумний і дурень» (1885), драму «Наймичка»

(1885), переробляє драму «Хто винен?» на «Чарівницю» (1886), пише комедію «Мартин Боруля» (1886), першу редакцію драми «Підпанки» (1887), яка з чиєїсь руки й досі датується 1883 р. ^{12 Саме в цей період драматург працював у плані, скажемо, користуючисв^термінологією одгіого з найсерйозніших дослідників драматургії І. Карпенка-Карого — Я. Мамонтова, двох театральних систем: романтично-побутової і реалістично-побутової.}

Викривальну, гостросюжетну лінію «Бурлаки» І. К. Карпенко-Карий розвивав у ряді інших творів, що продовжували реалістично-побутову лінію, передусім у п’єсах комедійного жанру, позначених елементами їдкої сатири. Цей ряд розпочато комедією «Розумний і дурень», в якій уперше в творчості І. Карпенка-Карого було виведено тип українського чумазого, глитая, того самого, який уже мав своїх попередників у російській літературі (Салтиков-Щедрін) і в драмі М. Кропивницького «Глитай, або ж Павук». Спостережено на цій п’єсі вплив комедії О. Островського «Свої люди, поквитаємось». Новоявлений куркуль Михайло Окунь — аморальна людина, він не зупиняється ні перед чим для нацьковування рідного батька на рідного брата, аби тільки прибрати до рук батькове господарство, відбити у рідного брата наречену, яка, врешті, ставши його дружиною, стає такою самою глитайкою. Мотивація поведінки Михайла Окуня йде не тільки, так би мовити, через генетичний код поганої людини, а й через соціальні причини, через прагнення наживи, через капітал, який калічив, нівечив піддатливих його владі і морально нестійких людей. Комедія «Розумний і дурень» дістала суперечливі оцінки з боку пізніших дослідників, особливо тих, котрі хотіли б бачити в образі позитивного героя Данила активного борця проти зла, а не носія ідеї непротивлення злу насильством. А проте комедія «Розумний і дурень» мала цілковите визнання публіки і ніколи не випадала з репертуару українських труп дожовтневого періоду.

У комедії «Мартин Боруля» (цій, породженій характером тогочасної української дійсності, версії мольєрівського сюжету «Міщанин-шляхтич») йдеться начебто про інші речі — про намагання простої людини вибитись у пани, намагання відновити втрачене предками дворянство. Але за всім цим другим планом вбачаємо сатиру на існуючі соціальні порядки — осуд прагнення простої людини до утвердження себе в суспільстві шляхом протиставлення іншим, таким самим гречкосіям, викриття тодішніх судових порядків, немислимих без хабарництва, бюрократичного крючкотворства. Комедія ось уже сто років не сходить зі сцени українських театрів, що свідчить про її неперехідні мистецькі цінності.

Щедрий талант сатирика гоголівсько-щедрінського типу І. Карпенко-

Карий ще більшою мірою виявляє у наступних своїх комедіях «Сто тисяч»

(1890) і «Хазяїн» (1900). Дехто з дослідників обидві ці комедії разом

[3] Франко І. Зібр. творів: У 50 т.— К., 1984.— Т. 41.— С. 511.

[4] Зленко Г. Невідомий твір Карпенка-Карого//Літ. Україна.— 1971.— 26 жовт.

[5] Ленін В. І. Повне зібр. творів.— Т. 2.— С. 496.

[6] Рабочая правда.— 1913.— 11 июля.

[7] Карпенко-Карий /. (І. К. Тобілевич). Твори: В 3 т.— К.> 1961.— Т. 3.— С. 253.

[8] Там же.— С. 248.

[9] Там же.— С. 258.

[10] Там же.— С. 248.

[11] Бог з машини (лат.).— Ред.

[12] Цензурна історія цієї п’єси розпочалася з 1887 р. (ЦДІА СРСР у Ленінграді). Документальних чи мемуарних свідчень про завершення п’єси до цієї дати немає.