2 Соломон (?—928 до н. е.) —цар Ізраїльсько-Іудейського царства у 965—928 рр. до н. е. Згідно з біблійною традицією уславився надзвичайною мудрістю. За легендою, він автор деяких книг Біблії (у тому числі «Пісні пісень»).
3 Осиковат а.— В колишньому Єлисаветградському повіті було два села з назвою Осикувате: одно з них тепер у Кіровоградському районі, друге — в Бобринецькому на Кіровоградщині.
4 О й п а г о р і, и а горі..- варіант української народної пісні «Ой на горі, на горі».
МАРТІНІ БОРУЛЯ Комедія в 5 діях
Вперше надруковано у львівському журн. «Зоря», 1891, № 7, с. 127— 131; № 8, с. 149—152; № 9, с. 167—172; № 10, с. 187—191.
Вперше виставлено трупою М. Л. Кропивиицького у травні — червні
1887 р. в м. Новочеркаську.
Про початок роботи над п’єсою С. В. Тобілевич записала: «Ще не одіславши «Наймички» до цензури (тобто до початку березня 1886 р.— Р. П.), Іван' Карпович узявся ретельно працювати над «Мартином Бору-лею». П’єса, як то кажуть, була взята з сімейної хроніки Тобілевичів. Думка про ^еї давно вже зародилася в Івана Карповича, ще тоді, коли він, сидячи за палітурками, розповідав мені про прагнення Карпа Адамовича піднятися трохи вище над рівнем селянської верстви. Він говорив про значення показу на сцені, перед широким колом громадянства, трагічного становища поневоленої людини, яка борсається в лабетах безправності, бажаючи добитись хоч якихось куценьких прав.
«Мартин Боруля» Івана Карповича, хоч і має назву комедії, є, проте,
по суті глибоко соціальною драмою. За П неначебто веселим сміхом,-відчуваються гоголівські сльози і чується голос великого російського класика: «Над чим смієтесь? Над собою смієтесь!» Іван Карпович у такому саме напрямку творив свого героя Мартина, в дійсності, не такого уже й смішного, як воно здається. Багато комічного й веселого автор викинув при переписуванні п’єси, і коли я благала його не викидати, він казав мені польською мовою:
— Со хапасііо, іо піе гсігоѵѵо.
— Усе треба робити в міру,— казав він іншим разом.— Сміх хоч і весела річ, а коли його забагато, то від нього може й занудити.
Викинуті сценки я переписала власноручно й заховала в окремій скрииьці. Мені шкода було загубити їх» (Тобілевич С. Мої стежки і зустрічі, с. 222—223).
С. В. Тобілевич стверджує, що під час гастролей трупи М. Л. Кропив-иицького в Новочеркаську влітку 1886 р., «скориставшися з перебування братів у Новочеркаську, Іван Карпович поділився з ними своїми планами» (там же, с. 231) і називає серед них «Мартина Борулю», але далі С. В. Тобілевич помиляється, коли каже, що І. К. Тобілевич закінчив переписувати «Мартина Борулю» у Новочеркаську в 1886 р. «під впливом схвальних рецензій та листів від братів з Петербурга» (там же, с. 233), бо гастролі трупи М. Л. Кропивницького в Петербурзі проходили протягом 11 листопада
1886 р. —15 лютого 1887 р. Насправді ж рукопис комедії «Мартин Боруля» було надіслано до цензури влітку 1886 р., а дозвіл виставляти п’єсу Головне управління в справах преси дало 23 серпня 1886 р. (ЦДІА СРСР у Ленінграді, ф. 777, оп. З, 1886 р., спр. 10, арк. 122, 146—147, 149). Стає неясним, чому майже цілий рік цю п’єсу трупа М. Л. Кропивницького не виставляла, зокрема і під час гастролей в Петербурзі. За свідченням П. К. Саксаганського, тільки під час літнього сезону 1887 р., перебуваючи в Новочеркаську (10 травня — 4 червня) вперше було поставлено «Мартина Борулю» (Саксаганський ТІ. По шляху життя, с. 125).
Щоправда, на сторінках місцевої газети «Донская речь» цей факт не відбитий. Немає підстав стверджувати, що на прем’єрі був присутній І. К. Тобілевич (Цибаньова О. С. Літопис життя і творчості І. Карпенка-Карого (І. К. Тобілевича). К-, 1967, с. 52). І хоч офіційний документ показує, що І. К. Тобілевич виїхав з Новочеркаська на хутір Надія 5 червня 1887 р. (ЦДІА СРСР, у Ленінграді, ф. 102, спр. 1356, арк. 85), тобто наступного дня після закінчення в Новочеркаську гастролей трупи М. Л. Кропивницького, можна гадати, що трапилося це раніше. Бо як стверджує С. В. Тобілевич: «Коли влітку 1887 року наша трупа знову була в Новочеркаську, маючи в своєму репертуарі і «Мартина Борулю», і «Безталанну», пас там вона вже не застала. Ми проживали тоді на хуторі» (Тобілевич С. Мої стежки
і зустрічі, с. 235).
На сторінках преси згадка про виставу «Мартина Борулі» вперше з’являється під час гастролей трупи М. Л. Кропивницького в Москві: газета «Новости дня» від 23 вересня 1887 р. повідомила, що 22 вересня 1887 р. відбулася вистава комедії «Мартин Боруля». Протягом московських гастролей (з 2 вересня до 17 листопада 1887 р.) «Мартина Борулю» було показано чотири рази, причому остання вистава — бенефіс М. Л. Кропивницького, який виконував головну роль Мартина Борулі. Переїхавши на гастролі до Петербурга, з 22 листопада 1887 до 7 січня 1888 р., трупа М. Л. Кропивницького показала й тут «Мартина Борулю» шість разів. Московська і петербурзька преса високо оцінили сценічні якості комедії і високомистецьке її сценічне втілення. Так почалася сценічна історія однієї з перлин української класичної драматургії, що безперервно триває ось уже сто років.
Після закінчення періоду гласного нагляду поліції І. К. Тобілевич вступає до трупи М. К. Садовського, яка грає в Севастополі, і згодом, під час гастролей в Одесі,_вводиться у виставу «Мартин Боруля» на заголовну роль,
й'якій уперше виступив 9 січня 1889 р. і яку бездоганно виконував упродовж усього свого сценічного життя.
У листі до І. Франка від 1 березня 1888 р. драматург називає «Мартина Борулю» серед своїх неопублікованих п’єс, але зазначає, що вона йде на сцені (рукописний відділ Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР (далі — ІЛ), ф. З, № 1605, арк. 52).
«Мартином Борулею» зацікавились у Галичині. Редактор журналу «Зоря» В. Лукич восени 1890 р. звертається до І. К. Тобілевича з проханням надіслати текст п’єси для друкування в журналі. І. К. Тобілевич в листі від
27 листопада 1890 р. з Єлисаветграда пише: «З охотою вишлю для Вашого журналу ніде ще не друковані мої твори «Мартин Боруля» і «Сто тисяч», і оце на Днях дав переписувати «Борулю», а Ви напишіть мені сюди мерщій у книгарню Менчица: по скільки аркушів поштового паперу великого формату можна вкладати в рекомендований конверт, бо мені це перший раз приходиться посилать за границю листи, то я гаразд не знаю порядків. Може, двох п’єс буде для Вашого журналу багато, то Ви напишіть мені, щоб даремно не переписувати» (Карпенко-Карий І. (Тобілевич І. К.). Твори. В 3-х т., т. З, с. 219—220). А в наступному листі — від 21 грудня 1890 р. з Єлисаветграда відповідає: «Скоро вишлю Вам частину комедії «Мартин Боруля» [...] У нас заборонено друкувати кулішівкою, то я привик і писати так, як дозволяють, а через це Вам прийдеться правописапіє в «Борулі» поправити на кулішівку» (там же, с. 221). А 8 лютого 1891 р. І. К. Тобілевич повідомляє з Єлисаветграда В. Лукича: «Посилаю Вам кінець «Борулі». Пришліть мені звістку — чи одібрали Ви листи цієї комедії, чи, може, який в дорозі загубився?» (там же, с. 222).
Ще згодом, 16 березня 1891 р., в листі до В. Лукича І. К. Тобілевич пише з хутора Надія: «Я Вас просив, щоб Ви мене оповістили, чи одібрали всі листи «Мартина Борулі», а тим часом пройшов цілий місяць, і я не маю одповіді на це питання. [...] Може, «Мартин» Вам не до вподоби [...]» (там же). Насправді ж «Мартин Боруля» саме тоді готувався до друку, бо, вже починаючи з квітня, ця п’єса з’явилася на сторінках «Зорі». Передплатник цього журналу І. К. Тобілевич у листі до В. Лукича від 27 липня 1891 р. з Катеринослава пише: «Просю Вас вислати мені передрукованого в книжку «Мартина Борулю» в Севастополь, Літній театр, де ми граємо з 15 августа до 15 сентября» (там же, с. 223). Але окремою книжкою тоді «Мартин Боруля» не вийшов. Незабаром, К) листопада 1891 р , під час виступів Руського народного театру товариства «Руська бесіда» в Коломиї, па бенефіс С. Яновича було показано нремЧру вистави «Мартин Боруля», яку проіягом півроку грали ще у Станіславі і Львові.
У Ленінградській державній театральній бібліотеці ім. А. В. Лупачар-ського зберігався цензурований рукописний нримірпнк «Мартина ІЗорулЬ
з дозволом до виставлення від 23 серпня 1886 року (№ 42573), тепер цей рукопис відсутній. На щастя, Л. Ф. Стеценко, готуючи до друку текст цього рукопису, зіставив його з останнім прижиттєвим виданням комедії у першому томі «Драм і комедій» і дійшов висновку, що автор, працюючи над виданням, скоротив окремі сцени, монологи і репліки.
В остаточному варіанті позначено дату і місце написання: «1886. Новочеркаськ».
Подається за вид.: Тобілевич (Карпенко-Карий) І. Драми і комедії, т. 1, с. 383—489.
‘Дворянское депутатское собран и е...— орган дворянського товариства, головне призначення якого полягало у веденні родовідної книги і у виданні дворянам свідоцтв про дворянство. Дворянські зібрання поділялися на губернські і повітові, підлягали Сенатові (по департаменту герольдії) і наглядові губернатора.
2 Правительствующий Сенат — установа, створена Петром І у 1711 р. їй було доручено займатись поточними справами управління, якими досі займався цар. Сенат діяв у вигляді департаментів, загальних :»Гюрів і з'єднаних присутностей. Існував до Великої Жовтневої соціалістичної революції.