Без козиря (збірка): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ідіть витягайте коня, — повторила вона тим же тоном.

Лец-Отаманів, припадаючи на одну ногу, ступив уже кілька кроків і зупинився:

— Чекайте, здається, браунінг загубив. — Він обмацав себе довкола. — Нема!

Ніна Георгіївна від цих слів уся стрепенулась.

— Спочатку голову, а тепер уже й браунінг загубили, — сказала вона саркастично.

— Серйозно. Шукайте!

Вона тицьнула в одну, другу ямку рукою, але ж в такому снігу міг утопитися не тільки куций пістолет, а навіть цілий кулемет, і Ніна Георгіївна випросталась.

— Повесні знайдете, пане сотнику. Від коня і то одні вуха стирчать. Витягайте сани, а я на той бік і пішки видерусь.

— Ніно Георгіївно, чекайте!

Але вона, не оглядаючись, уже осилювала схил яру. Спантеличений Лец-Отаманів тільки знизав плечима і почав сам шарити в потолоченому снігу браунінг. Гадаючи, що він міг випасти біля саней, видряпався на гору, але й там не знайшов. Ще прикріше вразило, що й карабіна теж не було в санях. Ніна Георгіївна його не могла взяти з собою. Він глянув їй услід. Вона вже вийшла із яру і прямувала в поле, зникаючи в білому серпанку пухнастого снігу:

— Ніно Георгіївно! — гукнув він з нотками роздратування в голосі, але вона не відгукнулась.

Лец-Отаманів не міг зрозуміти такої різкої зміни в її поведінці, ніби ж він нічим її не образив, навіть сам дивувався зі своєї витримки, а її наче підмінили. Капризна особа! Він знову зійшов на дно яру і почав обмацувати сніг руками. Браунінга не було, але рука намацала затоптану в сніг листівку, одну з тих, що випали з чемодана Ніни Георгіївни. Лец-Отаманів навіть і в темноті побачив, що вона не схожа була на рекламу маргарину. Він дістав коробку сірників і присвітив. В очі вдарила знайома вже відозва Реввійськради до козаків.

Сірник уже погас, а Лец-Отаманів усе ще дивився широко розкритими очима на листівку. В голові каруселлю закружляли пертурбації останніх двох днів. Кожного разу, коли Ніна Георгіївна виходила на прогулянку, він потім натикався на сліди роботи якогось підпільника. Тепер зрозуміло, чому їй так хотілось слухати українських пісень. Значить, про бунчужного й Кудрю він не помилився. Згадавши про відвідини дипломатичної місії, Лец-Отаманів відчув, як його кинуло в жар. Дипломати були більш ніж треба відвертими.

— Гей ти! — враз закричав він оскаженіло і кинувся було навздогін за Ніною Георгіївною. Рука машинально потяглась до пояса, але зброї на звичному місці не було. Лец-Отаманів упав на сніг і почав уже безладно розгрібати його. «Браунінг, браунінг!» — ричав він з перекривленим обличчям. Пістолета ніде не було. Сотник безсило упав на лікті і зарипів зубами, потім схопився на ноги і побіг по сліду Ніни Георгіївни, але, прошкутильгавши кілька кроків, зрозумів, що пішки він не осилить тепер навіть схилу, і повернув назад.

Кінь, провалившись у яму, поламав голоблю і порвав наритники. Лец-Отаманів, трясучись, мов у лихоманці, вирвав його з голобель і вихопився верхи. Вдруге він не захотів ризикувати і погнав тепер в об'їзд яру. Ніни Георгіївни вже не видно було, але він будь-що нажене її. В ньому клекотіла лють. Так датися себе обдурити! За дивізіон він не боявся — в ньому були ще справжні українці, а таких, як Кудря, він хутко виведе. Але ж де були його очі? Виходить, сам допомагав більшовикам розкладати козаків! Від люті й гризоти його аж судомили корчі, і гострі остроги все більше ранили коневі боки. Нарешті вималювався темною шапкою байрак, де треба було переїздити.

За байраком знову було рівне поле, і на ньому замаячила якась постать. Лец-Отаманів припав коневі до гриви, постать усе збільшувалась, а ще трохи — і він уже розглядів Ніну Георгіївну. Вона, мабуть, теж помітила його і кинулась бігти.

— Не втечеш, голубко! — злорадно процідив крізь зуби Лец-Отаманів. — Тепер уже не буду з тобою цяцькатись. — Він щосили стиснув коня острогами і в цей момент побачив двох вершників, які теж скакали до Ніни Георгіївни.

Лец-Отаманів круто осадив свого коня. Ніна Георгіївна бігла назустріч вершникам. Добігши, вона, певно, щось сказала, бо один вершник зразу ж відділився від неї і поскакав до Лец-Отаманова. Сотник за звичкою засунув руку за пояс. Не знайшовши браунінга, він повернув коня і скільки було сили погнав назад, час від часу озираючись на погоню.

Вершник, мабуть, побачив, що віддаль між ними не зменшується, і пустив навздогін одну за одною дві кулі. Вони продзвеніли, мов потривожена струна, над самим вухом, але Лец-Отаманова не зачепили. Він знову оглянувся — вершник повернув назад.

15

Стало вже розвиднятись, коли Лец-Отаманів нарешті побачив станцію. Навіть почув гудок паровоза. Від цього гудка, якому б він невимовно зрадів, перебуваючи в ешелоні, зараз по тілу поповзли мурашки. Із-за станції показався спочатку паровоз, укрившись густою шапкою диму, а за ним вагони. Лец-Отаманів безсило упав на гриву коневі, але, звівши знову очі, побачив, що увесь поїзд був тільки з класних вагонів. Від'їздив ешелон комісаріату шляхів сполучення, що стояв поруч їхнього. Певне, слідом піде і його ешелон. Він пришпорив коня.

Про те, ким виявилась Ніна Георгіївна і що трапилось з ним у яру, Лец-Отаманів вирішив нікому не казати. Інакше справа ця може закінчитися для нього погано. А де поділися сани, то легко придумати. З цього він вийде навіть героєм. Тільки от не пощастило, скаже, відбити бідної Ніни Георгіївни. А бунчужного й слюсаря він вирішив заарештувати негайно.

До станції залишалось уже менше як з півверсти, Лец-Отаманів навіть бачив уже свій ешелон, коли долетіли окремі постріли, спочатку розрізнені, потім уже цілими залпами. Здогадка кинула Лец-Отаманова в піт. Починався вже пристанційний виселок. Враз із одного двору вибіг якийсь дядько у свитці, з-під якої визирали зелені діагоналеві штани. Він був украй переполошений.

— Світлиця! — крикнув вражений Лец-Отаманів. — Що це значить?

— Тікай! — прохрипів Світлиця, намагаючись обминути коня.

— Що трапилось, в бісового батька?

— Повстання! Тікай!

— Як повстання, де? — загороджуючи йому дорогу, допитувався Лец-Отаманів. — Селяни?

— Полковник заарештував Кудрю, отого слюсаря. Більшовик, анахтема! І бунчужний! Гімназист їх викрив, а вони тоді підняли козаків.

— Вночі? Я чув постріли.