Без козиря (збірка): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

13

Кінь, що застоявся у вагоні, узяв із місця розмашною риссю. Маленькі килимкові сани летіли легким поковзом по білій пухкій дорозі, ніби не торкаючись землі, і, як на човні, помітно заколисували подорожніх.

Виїхавши за станцію, що заступала собою ешелони, Лец-Отаманів зітхнув на повні груди. У комендантську сотню він не вірив, але вірив у свій успіх у жінок. Про щось інше зараз думати не хотілось. Може, червона повінь заллє усі простори України і він захлинеться в ній. Але то буде завтра чи позавтра, а зараз він хоче насолоди. Він перебрав віжки в одну руку, а вільною обхопив її стан і з силою притиснув до себе. Ніна Георгіївна була чимось замислена і пружно відсторонювалась. Лец-Отаманів нахилився й гарячими губами уп'явся в її матову холодну щоку. Вона кулаками вперлась йому в груди і намагалась якнайдалі відхилитись, але сотник уже цілував очі, лоб, вушка і настирливо ловив губи.

— Залиште!

Сотник п'янів все більше. Щоб розв'язати собі руки, він натяг віжки, і кінь стишив рись. Ніна Георгіївна закричала вже істерично:

— Облиште, чуєте… Я вистрибну, чуєте… Хам!..

Лец-Отаманів прибрав руки й хмикнув:

— Ви серйозно?..

— Безобразіє, — не переставала обурюватися Ніна Георгіївна. — Користаєтесь, що я беззахисна. Нечесно з вашого боку, славний лицарю!

Сотник огризнувся:

— Хто там буде згадувати про честь таких, як ми.

— Тоді задля чого ця комедія з судом? Одного поля ягоди!

— Не комедія, а застереження від отрути, дорога пані. Профілактика!

— Блаженні, хто вірить.

— Амінь!

— А коли комендантської сотні не буде в містечку?

— Я в цьому більше ніж упевнений.

— І ви повернетесь до ешелону, щоб підставити свого лоба під кулю? Дивуюсь, невже ви не бачите, що карта ваша бита? Нема вже потреби вертатись.

Лец-Отаманів заперечливо покрутив головою. Так може вчинити Забачта, Трюковський чи Кований — вони найманці, а він же хазяїн. Ні, карта ще не бита! Не вистачить своїх сил — закладемо себе чортові, дияволу, а свого доможемось. Інша справа, коли б його ненароком схопили більшовики, ну, тоді був би зневолений кінець… Лец-Отаманів відчув, як десь там, усередині, щось неприємно заскімлило, в голову почали пхатися зрадливі думки, їх обірвали постріли на станції. Вони озирнулися, але нічого вже не можна було побачити. Ніна Георгіївна запитливо подивилась на сотника.

— Не розумію! — сказав він, знизавши плечима.

— Може, заколот? Може, селяни?..

— Не може бути, — але голос його задрижав. — Вернімось назад!

— Що ви?!

— Це, певне, ворожа розвідка.

— Женіть! Нас теж можуть нагнати. У вас зброя є?

— Вистачить — ось карабін та ще браунінг. — Лец-Отаманів ляснув віжками коня.

— Тут десь має бути поворотка, казали.

— Я бачу, он далі.

Звернувши з широкого путівця, вони поїхали вже по ледь позначеній польовій дорозі.

Верст за три після поворотки, як говорив начальник станції, мусило замаячити містечко, але кінь, увесь у милі, проскакав, напевне, уже більше п'яти верст, а ознак будь-якого навіть хутора не було видно.